Пошта “СП” · “Починали добу культурного відродження й одночасно добу кривавої московської розправи з нашою культурою”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Чи треба “забувати” співтворця “скрипниківки”
Слово Просвіти, №01 за 2024 рік
Віктор СКРИПНИК
У переддень нового року бесідували телефоном із давнім знайомим, колегою-краєзнавцем з міста Барвінкове Харківської області. Мова зайшла про нашого відомого земляка Миколу Скрипника, якого в радянські часи з революціонера-ленінця зробили українського націоналіста, потім реабілітували: у Харкові йому спорудили пам’ятник, у багатьох містах його іменем назвали вулиці. Історик В. Ф. Солдатенко у серії “Книга пам’яті України” видав монографію “Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника” (К., 2002). І раптом на останній сесії 2023 року Барвінківської міської ради депутати, ухвалюючи рішення про перейменування низки вулиць, дали нову назву й вулиці імені Миколи Скрипника, хоча її в рекомендованому списку не було. Чому ж борець за українську Україну, доведений більшовиками-інтернаціоналістами до самогубства, знову став “ворогом народу”? Чи біля владного керма ще залишається багато тих, хто тримає курс на “руській мір”, кому українське поперек горла стає? Інтерес до життя тезки у мене проявився випадково. У 60-ті, після служби в армії, працював яна великому заводі, де була своя лікарня, поліклініка, медпункти. Якось після застуди у мене так розболілося вухо, що медсестра
Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України, м. Одеса
Як згадувала письменниця в автобіографічних спогадах “Далекий світ”, рік її народження складався з однієї одинички та трьох вісімок, але за григоріанським календарем Галина Маврикіївна народилася 11 січня 1889 року на хуторі Олександрія, поблизу села Соболівка Вінницького району на Вінниччині (колись – Подільська губернія). Походила із заможного роду польського шляхтича Маврикія Домбровського, який служив керуючим водному з маєтків графині Олександри Потоцької. Мати Ізабелла була з ополяченого за часів унії українського роду Копистенських. Ізабелла Іванівна дбала про те, щоб її діти добре знали польську та французьку мови, а також не цуралися української та вміли грати на фортепіано. У родині майбутню письменницю називали Оленкою. Вона була найстаршою, а згодом народилися ще три сестри (Устина, Ядвіга, Софійка) і брат Станіслав. Діти в сім’ї Домбровських розмовляли польською й українською мовами, але справжньою вчителькою української мови та народних звичаїв стала проста сільська дівчина – братова нянька Тетяна. Від неї Оленка отримала “чимало життєвої мудрості й українського фольклору”. Двадцятирічною курсисткою Галина переїздить до Одеси, де вступає на Вищі жіночі курси, що розташовувалися в будівлі на розі вулиць Торгова та Херсонська (нині Пастера). За наявними відомостями, Галина досить випадково потрапляє в літературні кола. На жаль, спогадів про її життя в нашому місті збереглося обмаль, але відомо, що однокурсниця по Вищих жіночих курсах красуня Наталія Христо познайомила свого нареченого Андрія Ніковського з Галиною. Прочитавши рукописи, Ніковський попросив сказати своє слово Івана Липу та Євгена порадила звернутися до лора. Пішов. Лікарка взяла мою картку, прочитала прізвище й аж підскочила: – А отой Скрипник, націоналіст, не твій родич? – Ні, ні, – майже закричав я, з острахом дивлячись на розпашілу лікарку. Наш діалог відбувався російською. Адже жили ми в радянську епоху, мали говорити тільки на “общєпонятном”. На той час у Слов’янську, як у більшості міст Донбасу, вже не було жодної українськомовної школи, а от міськрайонна газета “Комуніст” виходила українською мовою. Після смерті сталіна М. О. Скрипника реабілітували. Про нього писали, зокрема, як про борця за право українців говорити рідною мовою. Ім’я М. О. Скрипника присвоїли і Барвінківській СШ № 1, у якій він здобував початкову освіту. До речі, в цій школі в 1954–1957 роках навчався і я, а пізніше – моя молодша сестра Люба. Вона й написала мені в армію, що школу назвали іменем Миколи Скрипника, а її часто запитували, чи не її то родич. Мені це запитання поставила “просвітлена” російська шовіністка. Щоб підтвердити своє “ні”, вирішив розпитати дідуся, Євдокима Кузьмича Скрипника. Він розповів, що у Великій Комишувасі Ізюмського повіту жило кілька сімей Скрипників. Чимало з них у пошуках кращої долі виїздили на Донбас. Цілком можливо, що серед них був і Олексій, батько Миколи. На моє прохання барвінківський журналіст і краєзнавець Віктор Мандрика спробував провести документальне дослідження. На жаль, відповіді надходили майже однакові: все пропало у вогні страшних боїв, що точилися на цій території в 1942–1943 роках. Отже, наша сім’я з Миколою Олексійовичем – рідня, яку люди називають “сьома вода на киселі”. Особисто ж я вважаю його близьким родичем, оскільки ми з ним українці, належимо до народу з давньою високою культурою і співучою мовою. М. Скрипник народився 25 січня 1872 р. на станції Ясинувата (Бахмутський повіт Катеринославської губернії) у родині залізничника й акушерки. Невдовзі сім’я переїхала на станцію Барвінкове, де Микола здобув початкову освіту. Далі навчався в Ізюмському реальному училищі, з якого був виключений за революційну діяльність. На цей час припадає його знайомство з українською історією та літературою, зокрема з творами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Далі його цілком поглинула революційна діяльність, а вершиною кар’єри в системі, якій служив, стала посада наркома освіти УСРР (1927–1933). Повертаючись до теми, чому від імені Миколи Скрипника відвертаються на його малій батьківщині, наведу думку випускника Барвінківської СШ Віктора Мандрики, який із жалем повідомив, що під час реформування школи в гімназію, а потім – у ліцей з назви закладу випало ім’я Миколи Олексійовича. Водночас у місті його пам’ятають, зокрема, в міському музеї зібрано чимало матеріалів про колишнього наркома освіти УСРР. Там зберігавий твір Галини Журби “Зорі світ заповідають” (перша частина, в якій ідеться про трагедію волинського села на тлі Першої світової війни, з епопеї “Хроніка одного села”). Як згадувала письменниця Оксана Керч, вихід книг “Революція іде” (другої та третьої частин цієї епопеї про період національно-визвольних змагань 1917–1921 років на Волині. – В. В.) став значною подією в літературному житті Львова: “Без перебільшення можна назвати Галину Журбу провісницею процесів, що починали добу культурного відродження й одночасно добу кривавої московської розправи з нашою культурою”. Цікава деталь: у радянській Україні Наталя Ужвій дебютувала в кіно у пропагандистському фільмі “П. К. П.” (“Пілсудський купив Петлюру”), де зіграла роль “шпигунки Дефензиви” (польської розвідки) Галини Домбровської. У польському таборі для репатріантів з України справді була Галина Журба, от тільки займалася там не вербуванням шпигунів, як у фільмі, а написанням книг про Українську революцію. Роки Другої світової війни позначаються і на долі родини Нивинських. При наближенні Червоної армії до Львова вони перебираються до Варшави, де мешкає сестра Галини. У 1947 році Галина Журба хоронить свого ється портрет М. О. Скрипника роботи місцевого художника І. О. Плиса, який особисто знав відомого діяча й чимало зробив для увічнення пам’яті про нього. Замовчування або вилучення з трагічної української історії яскравих особистостей починається не з провінційних населених пунктів. Відповідний сигнал дає влада. Так, 25 січня 2022 року виповнилося 150 років з дня народження Миколи Скрипника, але його прізвища не було в постанові Верховної Ради України “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках”. У списку осіб, що підпадають під закон про декомунізацію, складений УІНП, прізвище Скрипника відсутнє, бо він, очевидно, потрапив під виняток у законі: “крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки і культури”. Тому, на моє переконання, цю постать треба шанувати так само, як і багатьох інших діячів нашої держави, що працювали за часів диктаторського режиму. Хіба можна уявити українізацію 1920–1930-х років без імені Скрипника? Звісно, ні. Нагадаю, що саме він у 1928 році затвердив ухвалений науковцями в Харкові правопис, який назвали “правописом Скрипника” або “скрипниківкою”. Прикро, що нащадки забувають такі імена!..
чоловіка. Побоюючись арешту, за словами Оксани Керч, Галина, “вдаючи із себе несповна розуму жебрачку”, була змушена перейти “п’ять кордонів з ціпком у руці й торбою рукописів на плечах, щоб опинитися на волі”. Після тяжких поневірянь письменниця потрапляє до США, де продовжує літературну працю. Деякі факти з її життя відкриває у своїх спогадах Володимир Біляїв, який познайомився з нею влітку 1954 р. у Філадельфії. Там, “в скромному помешканні над крамницею книжок і сувенірів “Базар” стара письменниця доживала свого віку”. Саме тут вона працювала над новими творами, приймала гостей, серед яких були Остап і Марта Тарнавські, Іван та Олена Коровицькі, подружжя Оксана Керч і Володимир Куліш, польський поет Юзеф Лободовський. Вона була серед засновників Об’єднання українських письменників “Слово” (Нью-Йорк). Виходять друком автобіографічна повість “Далекий світ” (1955) та роман “Тодір Сокір” (1957), чимало оповідань, статей, спогадів. Серед українців у діаспорі 1950–1970 років Галину Журбу читали чи не найбільше. Померла письменниця у Філадельфії на 91-му році життя в ніч на 9 квітня 1979 р. Похована на цвинтарі в Савт-Бавнд-Бруку. На її могилі поставлено символічний пам’ятник у вигляді книги, на якому викарбувано: “Далекий світ. Галина Журба. Письменниця. 1888–1979”. Десять років тому, напередодні святкування 125-річчя видатної землячки, Теплицька районна влада Вінницької області започаткувала щорічну літературну премію імені Галини Журби за поширення української національної ідеї у світі засобами художнього слова і культури. Останнім часом в Україні видано її твори “Дектор Качіоні” і “Далекий світ”. Після довгих років вимушеного замовчування Галина Журба повертається у слові й пам’яті на рідну землю.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
