Шевченкіана · “Любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Чи сповнено Заповіт Тараса Шевченка?
Слово Просвіти, №01 за 2024 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Як умру, то поховайте мене на могилі…” Запитання прозвучало, мабуть, несподівано, бо, здається, взагалі не виникає в українському суспільстві. Така “замороженість” дісталася від радянських часів, коли апріорі вважалося, що всі заповіти Шевченка виконано повністю й остаточно з перемогою революції 1917 року та створенням СРСР у 1922-му. Серед історично-вбивчих інвектив українських духовних велетів, увіткнутих в основу цього міфу, наведу лише слова незабутнього Василя Стуса, який у 1972 році написав про СРСР у коментарі до вироку суду, що присудив йому п’ять років ув’язнення та три роки заслання за звинуваченням в “антирадянській агітації й пропаганді”: “…Якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, за бажання в поті чола працювати для свого народу, тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни. Вона ж бо стала країною твоєї неволі, вона обернула тебе на раба, силоміць вирвавши з рідної землі. За сотнями загород і колючих дротів лежить моя земля, Україна, заходячи тільки у зболені сни. Вона світить як далека зірка у вечірньому мордовському небі. А невільницький твій шлях стелиться далі й далі од неї – за сиві уральські хребти, в закрайсвітні сибіри. Бо кати іспитують тебе: а чи витримає твоє серце, чи не пірветься од натуги…”1. Фантастичний міф було скасовано проголошенням у 1991 році незалежної України. Проте запитання, заявлене в назві цієї статті, затаїлося в історично новому часі. Його доречність актуалізується напередодні 210Dї річниці з дня народження Кобзаря, коли вже десять років триває війна з Московщиною, в тому числі два роки в умовах повномасштабного збройного вторгнення Росії в Україну. Спочатку твердо зафіксуємо, що саме з історичного Заповіту Шевченка все-таки вдалося безперечно й повністю виконати. Виявляється, це стосується лише перших восьми рядків твору: Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Шевченкову волю втілили його друзі, котрі ще в день смерті поета зібралися у Михайла Лазаревського й вирішили перевезти тіло та поховати в Україні, як він і заповідав2. Дорогою в безсмертя домовину з прахом Кобзаря з Петербурга через Москву в Україну супроводжували Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський, а в Каневі поряд із нею були родичі та друзі. За словами Честахівського, “замість волів упрягся люд хрещений і повезли, як слід, діти свого батька, повернувшого з далекого краю до свого дому”, потім воза везли до Чернечої гори дівчата, встеляючи дорогу квітами й зеленню. Перша могила Кобзаря у вигляді козацького кургану з дубовим хрестом була насипана місцевими жителями та селянами. Григорій Честахівський наголосив, що “вони всі називають його Батьком Тарасом, рятувавшим їх волю, а гору, на котрій поховали, – Тарасовою горою, замість прежнього названня Чернечою…”. Нині духовними хранителями святої Кобзаревої могили й землі навколо неї є працівники-подвижники Шевченківського національного заповідника в Каневі. При в’їзді до нього згадайте високі поетичні рядки Бориса Олійника: І я встаю, толочений віками, Але не вбитий в корені мечем! І відчиня мені ворота в Канів Тарас державним золотим ключем.
“Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом” Дехто може зауважити, що треба визнати і блискучу реалізацію чотирьох завершальних рядків (21–24) Шевченкового твору: І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Таки не забували щиро й захоплено пом’янути Тараса Шевченка його шанувальники за всіх часів і влад… Але, але… Чи по-шевченківськи була “сем’я вольною, новою” впродовж більш як півтора століття? Наведу лише кілька доконаних історичних фактів. Як відомо, український народ відзначався високим рівнем культури і писемності. Павло Алеппський, який побував в Україні в 1654 і 1656 роках, свідчив, що “по всій землі русів, тобто козаків”, майже всі українські сім’ї, не лише чоловіки, а й дружини та дочки вміли читати. Поготів тоді саме з Києва до Москви переносилася вченість, а з Москви до Києва відправлялися за вченістю. Через півтора століття, за переписом 1804 року, українці стали одним із наймалописьменніших народів Росії. У середині ХІХ століття Шевченко гірко писав про “народ отой убитий”. Через два роки після його смерті було випущено Валуєвський циркуляр, у якому заявлено, що “ніякої малоросійської мови не було, нема, й бути не може”, й заборонено видання наукових праць і книг для народу українською мовою, а в 1876 році в імперії запанував горезвісний Емський указ про заборону друку і поширення книжок українською мовою, який, за словами Грушевського, “пив кров найблагородніших синів українського народу”… Наприкінці Шевченкового століття на сто душ українського населення припадало лише 13 письменних… Очевидно, що великий і самодостатній народ з багатющою культурою і мовою Московщина системно й нещадно намагалася перетворити на “кляте плем’я” малоросійське… У цій жорстокій антиукраїнській імперії безперечно було безліч людей, які поминали Тараса Григоровича “незлим тихим словом”, але не було й не могло бути “сем’ї вольної нової”… Не стала такою сім’єю для України і нова історична спільність – радянський народ на чолі зі старшим московитським “братом”… Василь Стус гірко запитував-- фіксував: “Коли у нас забрано історію, культуру, весь дух, а натомість дозволено творити душу меншого брата? Невже ось таким холуйством можна прислужитися чомусь доброму?”. Як не згадати, що наприкінці 1962 року поет, який ріс і навчався в Донецьку, а в 1959-му закінчив у місті педагогічний інститут, звернувся з листом до Андрія Малишка: “Іноді видається, що діячі нашої культури… співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири… Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція – подібна... Тепер – тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна – край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?.. Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись?.. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже… нас – за 40 мільйонів… Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати…”3. Він і пожертвував! А його гнівні інвективи й пророчі одкровення перенесені часом в Україну майбутню… Щодо глобальних проблем, які неодмінно зажадав би вповні вирішити Кобзар у вже незалежній Україні, то вони відомі всім: невідступна демократизація су-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1845 р.
спільства, справжня свобода слова, комплекс економічних реформ за європейським стандартом, справедлива судова реформа. Та ще – реальне викорінювання корупції, найперше у владі… Нагадаю, що в Шевченковому творі “Юродивий” (1857) – імовірному вступі до ненаписаної поеми – за точним узагальненням Юрія Барабаша, “поетова мисль сягає царини міленарної”: “Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом? / А діждемось-таки колись”. У цих словах – і широке сакральне бачення справедливості й свободи, і новаторський для української поезії Шевченків інтерес до конкретно-історичного досвіду США в особі першого президента Джорджа Вашингтона. В умовах мерзенної війни Росії проти України з темних глибин окупаційного мулу здійнявся феномен колабораціонізму,
тобто співпраці з ворогом. І хоча термін цей з’явився через століття після Шевченкового Заповіту, Тарас Григорович залишив унікально-хльосткі синоніми-попередники з українським ухилом: “Раби, подножки, грязь Москви”; перевертні; недолюдки (“Помагайте, недолюдки, / Матір катувати”)… Екзистенційно головні питання до нас, українців, сформулював на початку минулого століття Михайло Грушевський: “Перед лицем поета мусимо здати собі справу, чи живий в нас дух його? Чи не держимося ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими ліпшими представниками нашого відродження?... Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…”4. Ішлося про вірш “Сон” (“Гори мої високії…”), написаний у 1847 році: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Пам’ятаймо, що це написав поет, “чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву” (Олесь Гончар), написала віруюча людина, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі: Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Але, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, “любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…”. От і тепер, перечитуючи Шевченкові рядки, розуміємо, що йдеться не про те, чи знаємо ми про його святу жертовну любов, або чи віримо в неї… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше державних очільників! Наша сучасна драма полягає втому, що можновладці насправді не здатні по-шевченківськи душу погубити за Україну, реально спрямовуючи свою любов насамперед, а то й виключно на себе. Хто з них “розіб’є живе серце за свою країну”? Звісно, хотілося б оцінити Шевченковим огненним словом істинне гріхопадіння цих навчених і лукавих чад… Ось: “Омерзились!” А у Василя Стуса пророче передбачено: “Але є час, який визначає остаточно, хто грішний, а хто злочинець, і такий час буде…”. Поет був обережним оптимістом і щодо неминуче гіркої долі тих “душителів”, які з документами від офіційної влади безсудно полюють на чесних патріотів України: “Ще прийде до них лиха година, тільки не знаю, коли. Але прийде – обов’язково. Може, через 10 чи 20 чи 100 років. Але – прийде”. З часу написання цього передбачення минуло майже пів століття… Отже, тільки народ український нарешті наблизить той довгожданий час, коли у верховній владі кількість істинних “слуг народу”, котрі справді готові служити Україні, “а не оббирати, не експлуатувати для себе”5, відчутно переважить… Отоді й почнеться реальне й системне виконання Шевченкового заповіту про справді вольну й нову сім’ю-суспільство…
“Кайдани брязкають… Москва…” Повернімося до тієї частини твору, в якій Шевченко і формулює свій основний політичний Заповіт (рядки 17–20): Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте
с. 12 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 10—11
Тож яви нам всі майбутні дати, Відповідь на запит наш яви: Скільки ще разів нам помирати Й воскресати на хрестах Москви? Отже, гірке відчуття загрози, в тому числі воєнної, гостро накопичилося у мене в Москві втім як і усвідомлення того, що саме в цьому місті тридцятирічний Кобзар уперше вказав українцям на необхідність скородити “московські ребра” до повної перемоги… Тоді ж було виснувано, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там “Чигрине, Чигрине...”, а пізніше, у липні 1844-го вже в Петербурзі, – поеми “Сон” (комедія) та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року і створення там містерії “Великий льох”, поеми “Кавказ”, Посланія “І мертвим, і живим…” “Перелічені поетичні шедеври стали осердними у творчості Кобзаря і внесені ним до рукописного збірника “Три літа”, який відкриває “Чигрине, Чигрине...”, а завершує “Заповіт”, написаний за десять днів опісля “І мертвим, і живим...”. Це може здатися містичним, але “Заповіт” Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців”13. Усе глибше занурюючись у сакральну тему Шевченкового Заповіту, шукав її емоційне розкриття й підсилення в творчості великих українських поетів. У той час найглибше й найжорсткіше таврував Москву Дмитро Павличко, який неодноразово бував у Національному культурному центрі України й іще 2012 року написав у вірші “Я вбитий був під Крутами…”: Я, кулею московською Пробитий на проліт, Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт. Вразив і мій давній друг Петро Перебийніс, у якого зустрів вірш “Рядок Заповіту”, де “світить у хмарах людської журби пророчий рядок Заповіту”. Відкриттям стала його поезія “Вітер пагіння січе”, написана 1984 року, в якій… Роки мої молоді сивим димком оповиті. Мовчки стою на суді перед рядком Заповіту14. Але найбільше потрясіння викликала шевченкіана Василя Стуса, з якою поглиблено познайомився під час здійснення в Українському домі масштабного проєкту “Василь Стус”, приїздів до нас його сина Дмитра Стуса, допомогла і його пронизлива, документально насичена книга “Василь Стус: життя як творчість” (2004). До того ж, на початку цього століття випадково зустрівся з дружиною поета, яка подарувала мені унікальну книгу “Василь Стус. Листи до сина”, видану 2001 року в Івано-Франківську: “Володимиру Юхимовичу. Щиро, вдова поета Валентина. 12.08.2004 р.”. Саме в контексті складної теми, заявленої в цій статті, вважаю за необхідне нагадати про життєвий подвиг великого українського поета Василя Стуса, який іще за радянського часу так прочитав Шевченків Заповіт, як ми лише нині намагаємося це зробити…
Василь Стус: “Дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести” Після першого арешту в січні 1972 року Василь Стус заявив, що смерті не боїться і не питає, чи тяжкий його хрест, а через майже шість років потвердив у листі до дружини з магаданського заслання: “…Будьмо гідні своєї долі – і не нарікаймо на неї – долю... Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно”. Між іншим, у тому листі Василь Стус написав Валентині, що їхнє життя “стало часточкою історії нашого народу”. Тарас Шевченко за більш як століття до того залишив слова про те, що “історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини”. Переконуємося, що Стус був абсолютно суголосний із Кобзарем у ставленні до України і свого народу. Тоді, у січні 1972-го, він пообіцяв: Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерть із рідним краєм поріднюсь. Так і сталося. Василь Стус, який посмертно нагороджений Державною премією України імені Тараса Шевченка (1991)
Василь Стус та званням Героя України (2005), страждав і творив у радянській неволі за часом не менше, ніж Тарас Шевченко в царській. І треба визнати, що радянська система покарання часто-густо була до Стуса жорстокішою й нещаднішою, ніж царська до Шевченка... У гіркому листі до дружини від 26 червня 1978 року з заслання в Магаданській області (до цього було п’ятирічне покарання в таборах у Мордовії) Василь Стус писав: “…Намагаюся не скипати – навіть тоді, коли вода, яку з мене варять, закипає. Не знаю, чи надовго вистачить сил, але поки держуся, як тільки можу. Бо починаються нові іспити – вони попереду всі. Мушу зберігати сили – на завтра. Прошу, Валю, надто не переймайся цим. Як писав Кобзар: Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої. Коли доброї жаль, Боже, то дай злої, злої!” Нагадаю з вірша молодого Василя Стуса “Тарас на засланні”: А як ти зміг ловить крізь ґрати дні, писать рядки, де кров’ю стік твій захалявний гнів? Поет відповів на це питання всім своїм життям і своєю смертю в карцері табору особливого режиму на початку вересня 1985-го…
А в червні 1975 року, в мордовському таборі Василь Стус задумувався над тим, якою була “творчість Шевченка на засланні?” та “про що і як мислилося йому, яким настроям він підупадав на схожій самоті”. Поготів вважав, що “при відповідних можливостях – міг би зайнятися реставрацією його тодішніх буднів, бо трохи досвіду є – як свого, так і спостереженого. Але, але, але…” Як відомо, Василь Стус неодноразово звертався до Президії Верховної Ради СРСР, скажімо, в жовтні 1978 року, з заявою про те, що не вважає можливим надалі залишатися підданим СРСР, де його людські права безцеремонно нехтуються: “Адже я український патріот, а з такою атрибуцією мені гарантована довічна опіка розшукних служб”. Якраз у цьому зв’язку його викликали 21 березня 1979 року до директора рудні, де він працював на засланні. Далі цитую листа Василя Стуса до дружини від 26 березня 1979-го. “Там сидів начальник районної міліції Я. В. Переверзєв і обрана “громадськість“ – усього чоловік 20. Переверзєв зачитав мою заяву до Президії Верховної Ради від 5.12. про відмову од громадянства і прохання надати мені змогу разом із родиною покинути країну. Кожен пункт моїх обґрунтувань (їх кілька) назвав наклепом. Обіцяв мене судити і сховати на Омчак, до табору рецидивістів. Обізвав мене “п’яницею“ і “антисоветчиком“. Я сказав, що може мене зробити злодієм, коли який підселений провокатор покладе свої туфлі в мої речі. А то – дасть якому бичу пляшку бормотухи, аби той “замочив“ мене. Але я залишуся в пам’яті свого народу – як його поет. Моя ж кров, якої вони запрагли, паде на них. “Как Шевченко“ – з сумом чомусь сказав Переверзєв. “Так, як Шевченко“ – потвердив я під завісу”. Потрясаючий історичний факт! Поет, який став на прю з радянським режимом, без пафосу й патетики підтвердив його представникові, що справді подібний Шевченкові, котрий подолав імперію. Дмитро Стус якось сказав стосовно мужніх заяв батька: “Він розумів, щоб говорити такі слова, має і жити так, щоб йому вірили…” Віримо Василю Стусу! На мій погляд, у радянський період ХХ століття він засвідчив особисто найбільш яскравий конкретний вияв Шевченкової присутності в опорі партійній ідеології, досі не наголошений у повну силу. Звісно, в межах цієї статті не йдеться про всебічне розкриття багатющої за змістом шевченкіани Василя Стуса, зате висновок – одкровення поета перед рядком Шевченкового Заповіту, – розглянемо. Нагадаю, що у Стусовому вірші “Борітеся – поборете! Мені Тарас порадив у безсонні ночі…” паленіють рядки: Борітеся – поборете! Постань уярмлений, знедолений, закутий, Порви важкі заіржавілі пута і грізним громом з піднебесся грянь! Але найголовніше концептуальне напруження мислі сконцентроване в програмній поезії, що починається так: Боже, не літості – лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести. Невже хто сумнівається, що йдеться саме про розірвання московських кайданів, як і заповів Шевченко? Я не сумніваюся. Тепер остання строфа згаданого вірша: Боже, розплати шаленої, Боже, шаленої мсти, лютості всенаученної нам на всечас відпусти. До речі, “правда-мста” – Шевченкове словосполучення з “Осії. Глава XIV” (1859), звідти ж і “кара невсипуща”… Василь Стус емоційно-вмотивовано сприйняв криваві рядки Шевченкового Заповіту. Він абсолютно вичерпно розумів невідворотну згубність обраного хресного шляху, про що залишив сповідальний вірш, написаний 25 січня 1972 року, тобто через два тижні після першого арешту: У затишку прожити не судилось: ударив грім – і зразу шкереберть усе пішло, що ніби тільки снилось, як життєіснування й життєсмерть. Тараса Шевченка арештували й відправили на заслання у віці Ісуса Христа, Василя Стуса – в мордовські табори – у тридцять чотири роки… За результатами двох арештів Стуса було засуджено на п’ятнадцять років ув’язнення та вісім років заслання, але він помер у віці Тараса Шевченка, випивши повною мірою “з московської чаші московську отруту!”. Уся творчість Василя Стуса пророчила крах імперської системи в СРСР, а смерть його через 140 років опісля Кобзаревого Заповіту – знаменувала здійснення цього пророцтва.
Післяслово Кровопролитна війна українського народу проти загарбницько-захланної Московщини відкрила неймовірні глибини й підтексти Шевченкового Заповіту, які він і не приховував, але ми не змогли вчасно й до кінця повністю зрозуміти, проникнути в суть із різних причин ідеологічної зашореності. Українська перемога передбачена-зумовлена Шевченковими пророцтвами, і цей історичний урок українці засвоїли давно й назавжди. За нас – Шевченкова правда, за нас українська слава і Божа воля святая! ____________
1 Стус В. Листи до сина. Івано-Франківськ, 2001. С. 50–51.
2 Друзі знали про це Шевченкове бажання. Але, звісно, при цьому треба пам’ятати, що повний текст вірша було вперше надруковано посмертно у львівському журналі “Мета” (1863. № 4) під назвою “Завіщаніє”, а редакційна назва “Заповіт”, яка й стала надалі традиційною, вперше з’явилася у виданні “Кобзар Тараса Шевченка”, підготовленому Миколою Костомаровим та Григорієм Вашкевичем і виданому коштом Дмитра Кожанчикова в Петербурзі 1867 року.
3 Стус В. Листи до сина. С. 12–13.
4 Грушевський М. Твори : у 50 томах. Т. 2. Львів, 2005. С. 384.
5 Грушевський М. Твори : у 50 томах. Т. 4. Львів, 2007. С. 23.
6 Шевченківський словник : у 2 т. Т. 1. Київ, 1976. С. 231.
7 Докладно див.: Мельниченко В. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. М., 2015. С. 99–107.
8 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!” // Слово Просвіти. 2022. 24 лютого — 2 березня.
9 Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. Київ : Обереги, 2004. С. 181.
10 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури : у 12 т. Т. 4. Київ : Наукова думка, 2014. С. 331.
11 Шевченківська енциклопедія : в 6 т. Т. 6. Київ, 2015. С. 1069.
12 Мельниченко В. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. С. 5.
13 Там само. С. 490–491.
14 Докладно див.: Мельниченко В. Петро Перебийніс: “Дай, Тарасе, бурелому, щоб сахнулася орда!” // Слово Просвіти. 2023. 24–30 серпня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
