Від першої особи · “Єдиний вихід – не компроміс з людиноподібним створінням, а борня. “Спільними зусиллями!” · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Очевидна очевидність», с. 1
Очевидна очевидність
Слово Просвіти, №01 за 2024 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
що “намагається більше віддати іншим, аніж брати”. Відомо, що Михайлина Коцюбинська на тому несправедливому “суді інакомисення”, відповідаючи (як свідок) “судді”, озвучить високоетичну фразу: “Якщо так каже Стус, то це правда”. Сьогодні ми знову і знову згадуємо цього великого сина України не заради чемної формальності в день його уродин, а як знакову постать образу українства, що несе нині Прометеєву силу нездоланності й переможного вогню. Щоби вистояти і здолати вороже плем’я кровожерливих московитів, оберігаючи національну пам’ять про славетних і світлих українських звитяжців. А тому в цей день спливають у пам’яті і його побратими – Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, які загинули в тому ж таборі. Усвідомлюю, що для сьогодення замало називати іменами українських дисидентів вулиці та сквери. Мусить бути загальнонаціональне осмислення визначної ролі українських дисидентів у націє-державотворчих процесах, закладаючи їх життєві снагу і принципи в навчальні плани і підручники, наукові розвідки, публічні дискусії, конференції, інформаційний простір, театральній кінематографічні твори, академічні й публіцистичні видання. Скажімо, як це робилося із 4 т. (6 книг) Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка, виданими Львівською “Просвітою” 1994–1999 років, чи Всеукраїнською “Просвітою” (П. Мовчан) 2005 року (Василь Стус. Отак і ти згоряй)… Не перебільшую, але якби суспільство і влада впродовж трьох десятиліть більш відповідально й совісно ставилися до ідей, думок, оцінок, ціннісних парадигм таких постатей, як Стус, Лук’яненко, Чорновіл, Сверстюк, Симоненко, Світличний, Дзюба, Овсієнко…, то, очевидно, український поступ мав би інший вектор безпеки та розвитку України. Натомість уже в часи Незалежності доморощені “поводирі” різного штибу просували часто зовсім чужі для нас вартісні орієнтири. Адже ще донедавна наша шкільна, університетська молодь була зорієнтована далеко не завжди на духовні й творчі пласти “Розстріляного відродження” чи “шістдесятників”, а на “ідеали” варварського рузькомірства. Адже чого тільки була варта “Концепція літературної освіти”, затверджена МОНом України, в якій імперативно стверджувалася практично світоглядна руїнна пастка для нашої молоді. Там, зокрема, звучало: “Особлива роль належить російській літературі як художньо-словесному надбанню, у тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася українська література, а також з урахуванням того місця, яке займає російська література у загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей”. Такі підходи, як і той, коли з 1994 року (упродовж семи років) чинився відчайдушний спротив, щоби таки відкрити в Донецьку пам’ятну дошку на корпусі педінституту, де навчався поет, яку 2015-го (після окупації) було одразу ж знищено, засвідчували(-ють) важку й тернисту дорогу до храму Правди і Свободи. Тому, “перекладаючи” подібні ексцеси на суворі і трагічні умови дня сьогоднішнього, необхідно визнати, що 10 років війни з московією лише підтверджують сталість жорстокої істини, що імперська ідентичність і ментальність московита вибудована на такому злотворному і людиноненависницькому ґрунті, коли українська нація (за їхніми планами) мусить бути позбавлена права на життя, а Україна як незалежна держава перестала б існувати. Невдалий і нереалізований план упродовж століть щодо повного поглинання та асиміляції українства з перетворенням їх на “малоросів” зумовив москвинів у ХХ–ХХІ ст. перейти сповна на шлях геноциду – фізичного знищення за ознакою приналежності до українськості. Повномасштабна агресивна війна проти України кремлівського рашизму, який нині постав на весь “зріст” в образі міжнародного терориста, дикунські заяви сучасних орко-політиків, криваво-щелепних пропагандистів та “інтелігенції”, – обслуги аморального нацистського режиму, остаточно мали б переконати, нарешті, що не тільки Україна, але й увесь Світ має справу зі вселенським злом – шовіністичною державою-вбивцею. І дуже прикро, коли вже ось яке десятиліття-століття передусім великі держави й народи, як і міжнародні інституції на кшталт ООН, так і не зуміли протистояти цьому молоху, заюшеному людською кров’ю, що повністю розвалив систему світової безпеки і глобальної стабільності. Парадокс, але наслідки такої поведінки “незаконнонародженого” постійного члена Ради Безпеки ООН та офіційної держави, що володіє ядерною зброєю, є згубними і жахливими. А тому “лагідне” умиротворення росії з боку ядерних країн-членів Радбезу ООН та інших впливових демократій, катастрофічні зволікання з поставками необхідної зброї, пряме загравання з москвою окремих натівських держав, блокування економічних, фінансових та мілітарних сегментів допомоги для України частиною “союзників”, уповільнено свідоме затягування Заходом питання про передачу Києву заморожених московських коштів (понад 300 млрд дол.) та багато інших непристойних речей позбавлять незабаром навіть ілюзорної надії європейських політиків, що власні національні інтереси їм, стоячи осторонь, вдасться захистити лише жертовністю України та її Збройних Сил. Дивно, що так важко ними сприймаються цілком очевидні факти, коли в центрі Європи безкарно здійснюється московщиною відкритий геноцид. Адже щоденні вбивства сотень і тисяч цивільних осіб, військовополонених; масова депортація і викрадення десятків тисяч дітей; бомбардування цивільної інфраструктури і мирного населення; знищення українських культурних цінностей, церков, музеїв, університетів, шкіл, бібліотек, історичної пам’яті; фунціонування фільтраційних таборів; тотальна русифікація на окупованих територіях, облаштування таборів “перевиховання” для українців; масові вбивства і ґвалтування дорослих та неповнолітніх; повна заборона на все українське є нічим іншим, а як геноцидальним апокаліпсисом ХХІ століття. До якого ж аморального рівня вже дійшла сучасна світова політика і норми світопорядку, щоби світова спільнота стала абсолютно неспроможною хоча б належно реагувати (навіть не діяти) на злочини проти людяності, щоби від України (засновник ООН 1945 року) ядерна росія (постійний член (?!) Радбезу ООН) насильно відібрала, вбивши сотні тисяч українців, аж п’ять регіонів. Адже міжнародний терорист-вбивця наяву (хоча чомусь не де-юре), однак реакції майже ніякої, хіба що на рівні фразосюсюкання. Правда, одного разу вона збоку ООН таки була навіть показовою. Маю на увазі реактивну “оонівську” поведінку в квітні 2022 року, коли в Києві перебував з робочим візитом генеральний секретар ООН А. Гутерріш, якому з переляку довелося ховатися в бомбосховищі від рашистських бомбардувань. Слава Богу, обійшлося. Але не так ось майже два роки відбувається з українцями, яких щоденно вбивають російськими ракетами. Світе, допоки, чого і на кого чекаємо?! Невже “нове масонство” політиків укотре розроблять для українців чергові “мирні” плани для України в стилі філософії сумнозвісного Будапештського меморандуму (1994), якому цього року виповниться 30! Бо й тоді Україні наобіцяли пусту торбу з “благами”, ліквідувавши та передавши імперській московії всі придатні для використання військові атомні запаси, ядерні технології, засоби доставки, літаки та ракети, якими нині знищують людей, українські міста і села. Величезна глобального масштабу брехня біблейського сюжету. Навіть не столітнього, а тисячолітнього виміру, коли Україна, володіючи третім за величиною арсеналом ядерної зброї (після США та росії) та більшим, ніж Велика Британія, Франція і Китай – разом узяті, раптово перетворилася не просто на жертву “цивілізаційного” обману, а практично була кинута, як жертвоприношення, на поталу кремлівському людожеру. Натомість українці отримали оберемок “гарантій від гарантів” та безперервні занепокоєння, співчуття, стривоженість і навіть публічні обурення. При цьому безустану нагадуючи політичною риторикою про “відкритість” натівських дверей, які для України час від часу перетворюються на добре сконструйований міраж “ліберального” світопорядку. Очевидно, втраченого не повернеш. Фатальні прорахунки в стосунках з імперським анклавом московщини є доконаним фактом. Але ще не пізно зробити демократичному світу в цій екзистенційній круговерті боротьби за виживання цивілізаційного порядку певні життєстверджуючі кроки. Вони містяться в ніші солідаризму, спільної боротьби і впевненості щодо нагальної необхідності побороти імперськоядерне чудовисько, яким є нинішня авторитарна, шовіністична, тоталітарна рассєя. Усе вище окреслене щодо цієї вселенської загрози в умовах сучасних реалій не є новизною, оскільки вся здорова суспільно-політична і світоглядна думка минулих століть прогнозувала саме такий хід подій за участю здичавілої московщини. Справді, якби політики і державці частіше дослухалися до моральних авторитетів своїх народів, то світ виглядав би інакше – гуманніше, добріше, обнадійливіше, оптимістичніше. Оскільки “вєлікая” росія ніколи не подарує світу таку долю, бо вся її “конокрадська” історія не залишає жодного шансу, щоби повірити в цю безглузду надію. Отож, лише з опертям на власні сили добра і світла. Разом з тими, хто обстоює і продовжує вірити в цінності свободи, справедливості, совісті, демократії. Бо правдиво писав уже згадуваний Василь Стус, сотворений двома людськими стихіями – творчим талантом та безкомпромісною громадянською поставою Поета і Борця, що Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб’є з власної тропи. На ній і стій, і стрій – допоки скону, допоки світу й сонця – стій і стій. Вірмо в цю невмирущу істину, тоді здолаємо. Воістину сьогодні Словами, Думками, Ідеалами саме таких національних Будителів Духу мусить жити українська Нація. Тому що в Їхній життєтворчості, незламній духовій силі, боротьбі та вірі вкорінена сутність нашого національного Буття. Понад 60 років тому в одному радіоінтерв’ю завжди молодий В. Симоненко, ніби сповідуючись у любові до рідної землі, людей, поезії, оповідав, що “так мало прожито і так мало зроблено. А хочеться (попри все) бути людиною, робити добре і гарне, писати такі вірші, які б мали право називатися поезією…”. Ненавидячи смерть, боячись нещирих друзів, відчуваючи навколо неправду і кривду, він намагався, коли навіть “про себе сказати нічого”, не впадати в розпач, а лише вірити, вірити, що голос правди таки колись переможе. І тоді цей ще зовсім не тридцятирічний чоловік, захоплений поетичною простотою Ліни Костенко (“Мандрівка серця”), знаходив там близьку йому природню суголосність: Кожна птиця має свій голос. Кожне поле має свій колос. Хочете – вірте. Хочете – ні. Не повірить людина – Розкажу сосні. Не повірить сосна – Розкажу вербі. Не повірить верба – Розкажу собі. Хто#небудь та почує… Тоді наші попередники в 20-30-их, як ів 60-их, добивалися того, щоби в світах стало чутно велику бездержавну націю, яка переживала нескінченний людомор-геноцид. Але і на цій безнадійній “дорозі смерті” українства безустану лунав протест проти московського варварства. Здебільшого нас не чули, в нас тоді не вірили
(як дехто й тепер). Одначе, слава Богу, ми вірили в себе. А наші найкращі сини та дочки будили в людях мрію, що таки “є у житті сонце!”. Тому сьогодні кожен сущий на цій землі мав би бути свідомим того, що непоправною згубою є байдужість, бездушність та будь-яке зволікання, антисолідаризм, коли щоденно московські криваві нацисти вбивають мирне населення України. Допоки безкарно. Бо навіть Радбез ООН не налаштована зупинити геноцид українців, чинений путінською московією, які фактично наодинці воюють проти вселенського зла. Політикум США продовжує зволікати з необхідною підтримкою, а Німеччина, засуджуючи нещодавні новорічні смертоносні удари кремля, вважаючи їх воєнним злочином, проте все ще не готова надати Україні крилаті ракети Taurus для захисту, “сумніваючись, що ці ракети загалом можуть радикально змінити ситуацію на фронті”. В інтерв’ю французькому телеканалу “France 5” президент Макрон розповідаючи про свої враження, каже, що “Європа на роздоріжжі, і у деяких членів ЄС подальша підтримка України викликає нові запитання”. Але невже “гуманно” компенсовувати цей і так запізнілий “ленд-ліз” лише героїкою та смертями тисяч українців?! Не перестаю проводити паралелі з Другою світовою. Невже можна було перемагати німецький фашизм, коли б антигітлерівська коаліція називалася “мирною”, “невоюючою”, а замість оперативних і солідарних зусиль у боротьбі проти ворога, блокували б дороги своїм союзникам, перекривали кордони з вантажем для перемоги, закликали фермерів і митників, трударів і водіїв страйкувати проти своїх, а політиків табуювати таку необхідну для війни і виживання допомогу. То на чий млин ллється вода? Чому? Заради кого і чого? Очевидно, вся сутність в ідеології, схибленій на владі і капіталі, яка неспроможна бути людиноцентричною, а тільки олігархічною. У свій час про такий гріховний шлях “сильних світу сього” застерігав один із величних будителів українства Денис Квітковський – попередник голови Організації українських націоналістів і останнього Президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка. Мій славний земляк налаштовував тоді українців та демократичний світ, щоби не тішитися “відчуттям наче ми мандрівники у світі, але без мапи”. Тож сучасне мислення вже не може бути ідеологією, яка обіцяє рай на землі, особливо, коли поруч з тобою скніє кремлівський молох. Наголос Квітковський завжди ставив на тому, що обов’язок людини (людства) змінити те, що не гідне людського життя. Лише свідомо глухий сьогодні не чує, свідомо сліпий не бачить, що імперська рассєя, озвірілі путіноїди, глубінний народець, затхлий від чорносотенного шовінізму, не можуть бути сумісними з людським образом життя. Адже історія вже всім неодноразово нагадувала про абсурдність і неможливість животіння антилюдських теорій і практик фашизму, нацизму, тероризму, які нині вповні притаманні московському рашизму. Оскільки, як стверджував той же В. Симоненко, “немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини… Згадуючи голову колгоспу, що кричав від безсилля і люті: Я вам зроблю новий 33'й рік!”. Нічого не змінюється. Вже інший барига, але глобального гатунку — путін ричить на весь світ, що хоче влаштувати мор для всіх і вся. А тому єдиний вихід – не компроміс з людиноподібним створінням, а борня. “Спільними зусиллями!” Адже які байки не розповідала б московська пропаганд-помийка, але в “калюжі глибоко не пірнеш”. Проте нехай пірнають, а наша справа – “допомогти” їм, нарешті, втопитися. А головне – чути голос наших Будителів, які закликають Націю бути першою. У царині культурній, духовній, мілітарній, економічній, політичній, світоглядній. Бо це Словом таких, як Ліна Костенко, вигравіювана дорога нашої долі: Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І наше діло праведне й святе. Бо хто за що, а ми за Незалежність. Отож нам так і важко через те.
Георгій ФІЛІПЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
