Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Місто, яке для Маланюка “єдине на землі” і надає йому наснагу жити, справляє на Ахматову враження геть протилежне”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Ахматова в Маріїнському парку Кому потрібен пам’ятник російській поетці в Києві?

Слово Просвіти, №01 за 2024 рік

Вадим ВАСИЛЕНКО, кандидат філологічних наук, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Повідомлення про самочинність спорудженого пам’ятника 2017 р. з’явилися невдовзі після його появи – у відповідь на запит журналістів Київська міська державна адміністрація одразу ж відхрестилася від нього: “Висновків та погоджень щодо розміщення пам’ятника Ганні Ахматовій на території парку Міський сад Департаментом (містобудування та архітектури. – В. В.) надано не було”. Зважаючи на те, що це зізнання не привело до жодних наслідків, безособова форма тут використана не як канцеляризм, а як спроба замаскувати імена тих, хто (не) надавав дозволу, і тих, хто цього дозволу (не) потребував. Своїх імен останні і не приховували: пам’ятник споруджено коштом власників і керівників медійної корпорації “Inter Media Group”, до якої входить, зокрема, канал “Інтер” (певна річ, ця корпорація і підпорядковані їй канали подбали про висвітлення вшанування відомої російської поетки в Києві, а державні медіа в Росії – і поготів; не відмовилися від участі в заході й деякі українські поети й літературознавці). Окрім закону, який і за часів війни працює вибірково (зокрема, закону про деколонізацію, який жодного з пам’ятників Ахматової не торкнувся, так само, як і назви вулиці в Дарницькому районі Києва, що з 1990 року носить її ім’я), існує також міф, пов’язаний із впливом російської літератури, з російською імперською присутністю в історії Києва та інших міст. Упродовж багатьох років (і в роки Незалежності) цей міф підживлював імперський дискурс вищості й домінування (культурного та політичного), і як російська поетка Ахматова, звичайно, невід’ємна, хоча й доволі своєрідна частина цього дискурсу. Ця своєрідність – у її відмінності від, скажімо, сучасників на зразок символіста Блока, футуриста Маяковського, реалістів Горького чи Бабеля, які з ентузіазмом підтримали російський комуно-більшовицький експеримент. Їй, на відміну від попередників, на кшталт царедворця Пушкіна, важко приписати звання російської імперіалістки. Дружина репресованого поета і етнографа Ніколая Гумільова, матір підданого репресіям етнолога і археолога Льва Гумільова, в російській колективній свідомості Ахматова радше асоціюється з жертвою радянського тоталітаризму, а не є однією з його іконічних фігур. Однак її роль і місце в російській культурі значно більші. Існує – і її не вирвеш – київська сторінка в життєписі російської поетки (досить типова й мало чим відмінна від таких же сторінок у біографіях її сучасників, як-от білогвардійця Булгакова). Але одна справа, як ця сторінка прочитується зовні – з Петербурга, а зовсім інша – із середини, з Києва. Прикметно те, що власного сприйняття Києва й України Ахматова ніколи не приховувала, вважаючи проведені тут роки нещасними, голодними й нудними: “У мене в Києві дуже важке життя було, і я країну ту не полюбила, і мову… “Мамо”, “ходімо”, – вона нахмурилась, – не люблю”, – таку відповідь на запитання, “чи любить вона Шевченка”, записала ще наприкінці 1930-х інша російська письменниця Лідія Чуковська. “Мене підірвала ця зневага”, – прокоментувала зізнання Ахматової Чуковська. І це не дивно: з поеткою, що уникала свого українського походження і прізвища, в її зневазі до української, ймовірно, міг би зрівнятися хіба що Максим Горький з його реплікою про неповноцінність української, яку він уважав не мовою, а наріччям (натомість, як не дивно, важко знайти серед українських письменників, і не лише сучасників Ахматової, когось, хто так би відгукувався про російську, хоча підстав зневажати російську мову та літературу в українських реаліях ніколи не бракувало). Існує інше свідчення – пізніше та менш достовірне. У своєму “Романі пам’яті” (1970) Терень Масенко описує епізод, у якому Ахматова нібито, розгорнувши його “Книгу лірики”, почала читати її вголос легко й точно, з чистою вимовою і правильними наголосами. Далі він переповідає свій діалог із поеткою: – Ви так добре знаєте українську мову, – кажу я. – Вона рідна мені, це мова моєї матері, – відповіла та. Як співвідносяться між собою ці два свідчення? Яке з них вигадане, а яке – правдиве? Чи справді Ахматова читала вірші маловідомого навіть в Україні поета, та ще й уголос, перед ним самим, чи, може, вигадуючи цей епізод, поет прагнув таким чином підняти власний авторитет, а також значущість ним написаного? Чи відбулася еволюція в поглядах російської поетки від “я країну ту не полюбила, і мову” до “Вона мені рідна, це мова моєї матері”? Звісно, з позицій сьогодення те, що думала російська поетка про Київ, Україну, українську мову, як і її справжня чи гадана українофобія, – мало важливі (переклади “Вільних сонетів” і “Зів’ялого листя” Івана Франка, зроблені Ахматовою в 1950-х роках, дають підстави сумніватися в однозначності її позиції). Її ідеологічна упередженість не применшує художнього значення її поезії та внеску в розвиток російської літератури, але яким чином ці значення і внесок стосуються безпосередньо Києва, киян і України (і чи повинні стосуватися)? Я не переповідатиму “київських буднів” Ахматової – це не втомлюються робити українські росіяністи, не в останню чергу стараннями яких у місцях, де ступала нога російської поетки, встановлено різні пам’ятки й таблиці: на вулицях Мерінгівській, 7 (нині Марії Заньковецької), Тарасівській, 23-25; не забувають російськомовні києвознавці і про Фундуклеївську гімназію на Богдана Хмельницького, де вона вчилася, і про кафе готелю “Європейський”, де познайомилася з Ніколаєм Гумільовим (нині тут Український дім), і про Миколаївську церкву, де обвінчалася з ним (до наших днів не збереглася). Не пояснюватиму індивідуально-біографічних і культурно-політичних контекстів її слів про Київ, Україну й українську мову. Над поясненням цих слів, а точніше – над переінакшенням їхнього змісту, по суті – відбілюванням від звинувачень в українофобії, працювали як відомі, так і малознані ахматознавці (один із “переконливих” аргументів її слів – це те, що Ахматову в Києві оточували обмежені люди, з якими не було про що поговорити. Через те, мовляв, і мову зненавиділа). Питання, що мене турбує: чому й для чого в Києві поставлено монументи російській поетці, а її ім’ям названо київську вулицю (до речі, в Петербурзі вулиці Ахматової немає)? Типологічно це питання належить до того ж циклу, що й музей і пам’ятник Булґакову в Києві, інших більш або менш відомих представників російської культури в київській топографії (наприклад, Ніколая Бєрдяєва, Іллі Еренбурґа та ін.). Про те, що в Ахматовій українського, ще в другій половині ХХ століття розмірковував Євген Маланюк, який свого часу обрав шлях, протилежний від російської письменниці українського походження – з Петербурга в Київ (а не навпаки). Визнаючи Ахматову “видатною поеткою” і “суцільним ліриком”, він не приховував свого амбівалентного ставлення до її постаті й долі. У циклі “Антистрофи” 1953 р. з присвятою “Анні Ахматовій – Ганні Горенко” (подвійність обраного російського й уродженого українського імен поетки поглиблює її внутрішню двоїстість), чергуючи слова співчуття з докорами, Маланюк вступає в діалог із нею, коментуючи рядки її віршів різних років (1916, 1918, 1919, 1921). У першій антистрофі він, хоча й не сумнівається у справжності поетичних страждань Ахматової (“І сльози – не фільмовий гліцерин, / І біль – не театральний, а залізний”), але картає її за лицедійство, безслізний сміх і змарнований час, нагадуючи про невідворотність розплати за свій вибір. У другій антистрофі Маланюк, з одного боку, – визнає, що життя поетки нагадує житіє (отже, мученицьке та стражденне), а її поетична душа, подібно Данте, “пройшла усі пекельні кола” (і, передбачає Маланюк, ходитиме ними й далі), але ключове тут – ціна і сенс страждань (блюзнірство, гра з гріхом, порожні, беззмістовні фрази), а також – неминучість розплати за самозречення (образ мстивого привида, що переслідує її). Третя антистрофа – реакція Маланюка на оцінку поетки від радянського партійного діяча Жданова, ініціатора посиленого втручання тоталітарного режиму у сферу літератури: голос поета не позбавлений співчуття (так само, як і моралізаторства та дидактизму), але він не втримується від гіркої іронії над долею “невської Клеопатри”, ба більше – в ньому звучать інтонації помсти і зловтіхи (звідси – нагадування про втрату чоловіка, арешті заслання сина). Рядки Ахматової про важкий дзвін Мазепи, що гуде над Софіївським майданом, і про князя Володимира, що підняв чорний хрест над рікою, в останній антистрофі Маланюк прочитує доволі однозначно: поетка не зрозуміла древнього й водночас молодого “міста юних днів”, тому її поетичний голос “занімів”, що означає: став не автентичним. Місто, яке для Маланюка “єдине на землі” і надає йому наснагу жити, справляє на Ахматову враження геть протилежне і відбирає, за її словами, сили та любов, здатність радіти сонцю й життю. “В немилый город брошенное тело / Не радо солнцу…” – такий психоемоційний стан викликає в російської поетки Київ. Натомість вона зізнається в любові місту, що, за Шевченком, стоїть на козацьких кістках, – Петербургу, декларативно, від імені колективного “ми”, твердячи, що, попри складність долі, “ни за что не променяем пышный / Гранитный город славы и беды”. Це протиставлення міст (Києва і Петербурга), історій і культур досить промовисте і показове: вибору поетки Маланюк прийняти не зміг, звідси – його докори, настанови, врешті – вирок. Чи прийняли цей вибір кияни?.. Пам’ятник Анні Ахматовій у Києві з’явився через три роки після анексії Росією Криму й початку воєнних дій на Донеччині й Луганщині, в місці, що ніяк не пов’язане з нетрива# лим (близько шести років) перебуванням тоді ще Ганни Горенко в місті над Дніпром, – у Маріїнському парку. Цей пам’ятник російській поетці в Києві, до речі, не єдиний: ще ра# ніше, у перший рік російської інвазії (2014), на вулиці Кожум’яцькій з’явився монумент, встановлений, як можна довідатися з відкритих джерел, “силами” студентів і виклада# чів Інституту реклами.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин