Героям слава! · “Він пізнав щось більше від всіх земних радощів і бід – поезію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Morіturі sum, esse*
Слово Просвіти, №01 за 2026 рік
Галина МАКСИМІВ, письменниця, член-кореспондент Української академії наук, експертка з розвитку української літератури
*Приречені бути (лат.). Це про усіх нас, хто читає ці рядки. Ми приречені бути. Бути тими, ким є. Тими, ким станемо.
11 вересня 2025 року “Переможцю, в мене дуже неоднозначні відчуття. Відчувається, що багато знаєш про рай і пекло й що таке темрява.. не знаю, як сказати.. І вона тебе знає.. і я бачу її в твоїх історіях. .але це не лякає.. не відштовхує.. бо в ній є світло.. сила.. в тобі є сила.. багато крові.. багато смерті.. якщо є смерть, є життя.. Я дуже плутано говорю.. слухати твої думки для мене.. як дивитися на торнадо, що наближається до тебе.. може знищити.. зламати щось.. а може перенести туди, де ще не був і не підозрював, що це існує…” ( моя новела “Поговоримо про все, крім війни”). Я ніколи досі не бачила Станіслава вживу. Читала його поезію, бачила відео, розмовляла з ним по телефону. Розмови часто перериваються. Лейтенантові кудись потрібно йти, бігти, поспішати. Бо війна. Якби не війна, ми б говорили більше… 1 листопада 2025 року Приголомшливо тихими і відчайдушно темними листопадовими вечорами, коли є ще надія на оте пожовкле і ще не опале листя… подекуди зелене… А раптом… раптом наша армія в один день і годину витіснить супротивника далеко за межі окупованих міст і сіл. Далеко за межі країни. …Часів Яр. Військова бригада поширила фото, де на землі, в напівзотлілому плямистому лахмітті, лежить кістяк невідомого солдата. В нього нема обох стіп і нема черевиків. Нема шапки. Нема волосся. Череп вже трохи вріс у землю і з тулубом, здається, його тримає тільки те лахміття. Вже минули часи, коли на його плоті бенкетували хробаки, коли вітер здирав клапті шкіри, а дощ омивав лій і жир. Неприродний крик чи біль застиг на оббіленому черепі. Крізь сіру напівзотлілу сорочку пробиваються ребра. Чорні клапті колись піксельної тканини ховають місця смертельних ран, які витекли кров’ю, і земля всотала його жили, капіляри і вени. Я би мала писати про творчість Станіслава Новицького, а я пишу про безіменного солдата і його земне тління. Ніби нелогічно. А як логічно? Як??? Станіслав бачив не одного такого загиблого, не одного солдата втратив і не одного побратима… Сука-війна далеко не така, як ми її уявляємо в тилу. Відносному тилу. Бо не знаємо, що чекає нас завтра. Це страшно, коли “мамаша” керує десятком дронів з вибухівкою: вони на горищах і дахах поруйнованих будинків, у траві, попід огорожі, біля річок і джерел, на полі і в лісі. Ви могли б писати в таких умовах? А він пише. Станіслав Новицький не знає, що буде завтра. Але знає, що завтра буде. Може, він нині нічого і не їв. А тільки затягувався цигаркою і пив воду. А, може, і води не пив, бо її не було. А, може, й цигарки не було. Може, він не спав цієї ночі або й добу. Або й дві… …О, десь на тих туманних, мирних берегах залишився худий чорноокий хлопчина. Він тоді спав міцно-мрійливо. Якоїсь одної горобинової ночі прокинувся, і почув у дощі й громовиці, поміж рідкого листя і ледь жевріючих рудих ягід почув подих вітру і шепіт грому, і поцілунок блискавиці. А вранці він прокинувся і пішов порати свою нехитру господарку. І день його був не таким. Бо він пізнав тієї ночі щось більше від всіх земних радощів і бід – поезію. У якомусь іншому сні ковила заколисувала його поміж половців і княжих воїв, хлискотала вихором теплої літньої зливи міцні ноги сірих коней… Ось так цей простий хлопець пізнав поезію. Ніжно і трепетно, як пізнають перший поцілунок і першу жінку. Тепер він непростий і небанальний поет. У нього нема зірковості. Але він гідно оцінює свій талант. За власний кошт видає свої книги. Не надіється на програми і гранти. Якщо і має яку підтримку, то не того рівня, який мав би отримати талант. Великий талант. Прийде часі збудеться. Одного весняного дня він одягне свою чудову узорами півдня вишиванку і вийде на високу сцену – по свою найвищу в країні заслужену літературну нагороду. Матиме тягар вітань і тягар заздрощів, і побачить все трохи по-іншому, аніж думав. Одного передзимового дня він вийде у напрасованому чорному костюмі, білій сорочці із трохи набік зсунутим метеликом і скаже перед поважними світовими умами: “ Життя повне парадоксів. Я і мої брати по зброї потерпіли від того пороху, що його постачає завод засновника цієї премії. Але грішми чи визнанням мого таланту ви не компенсували мені втрати. Ви лише визнали, що є така країна як Україна, і що поети в ній є!”. …Давно, ще на початку своєї творчості, я не розуміла, як можуть письменники і поети бути конкурентами, ворогувати чи заздрити. Люди, ви ж маєте стільки таланту, скільки вам відсипано. Колись у сільському магазині, на початку дев’яностих, продавчиня у сільмазі важила нам такі смачні-пресмачні подушечки в какао, насипала їх на цупкий сірий папір, попередньо зробивши з нього трубочку. Так ось. Цукерок було рівно на ті гроші, які нам дали вдома батьки. Дива не трапляється. Ти потім витрясай какао і цукор, розвивай той папір, а там вже нічого нема. Так і з талантом. Скільки відважено, на то й спроможні. У Станіслава Новицького багато нед о б р о з и ч л и в ц і в . Більше, ніж він думає. Так ось, один із них мало не присягався, що може писати так, як Новицький. Бо що там такого, слова, слова… У мене колись був папуга. Він говорив декілька слів. Але хіба він розумів що говорив, чи міг вигадати яке своє? Повторював за нами, людьми. Якби всі жили класичною поезією і нічого нового не було в жанрах, стилях і напрямах, то багато творців просто зійшли б із розуму. Бо це ходіння кругами і нічого нового під сонцем. “Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини! Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув, й як сторожа нічна... Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне! (Пс. 89:3-6). Станіслав Новицький. Так, він вартує Шевченківської премії і конкурсний комітет це чудово розуміє. Від того, яким буде його рішення – залежить, без перебільшення, подальший розвиток української літератури. Нехай рука жодного з вас не затремтить при голосуванні, серце і совість буде чистим перед цим хлопцем зі степово-морської Еллади. Іншого рішення історія вам не пробачить. Все, як у згадуваному псалмі – тимчасове, а ми ні, якщо справедливі до інших! 8 листопада 2025 року День архистратига Михайла, воєначальника Господніх ангельських військ. За старим стилем – великомученика Дмитра. Колись він був земним чоловіком, помер мученицькою смертю і є покровителем воїнів, захисником від ворожих нападів та покровителем усіх, хто потребує зміцнення духу перед небезпекою. Воєначальник ангельських військ і воїн земних, що став мучеником. Об’єднані одним днем. Поети розпинають себе на полі бою, крові і смертей. Коли вони повернуться до життя після війни, то більше ніколи не зможуть бути тими, ким були, до того, як взяли до рук зброю. Не ідеалізуйте цих людей, не створюйте з них ідолів. І не втоптуйте їх у землю тільки тому, що не розумієте, як це: відрізати себе від минулого. Ви ж кривитесь, коли поріжете палець кухонним ножем, і не завжди зрозумієте як це: ампутувати себе, знищити, а потім просинатися від фантомних болів і страшних кошмарів. Коли твої кишки вивертає від смаженого м’яса, коли ти йдеш повз гомінкі, реготливі, співаючі і танцюючі кафе і ресторани. Ти не гість на цьому святі. Ти – наче самотня краплина дощу під ногами цього
“Коріння дощу”, “Кора снігу”. Твори Станіслава Новицького перекладено польською, англійською, французькою, естонською, сербською, угорською мовами. Як багато зусиль і праці! 21 листопада День революції та гідності. У Тернополі з-під завалів багатоповерхівки ще дістають жертв ракетного удару. Коли почалася Помаранчева революція, Станіславові було 4 роки, Революція Гідності – 14. Станіславові Новицькому 27 грудня – 25 років. Він – на війні, офіцер, нагороджений Срібним хрестом звитяги, командир взводу 15 бригади оперативного призначення НГУ “Кара Даг”. Ось так на прикладі одного представника покоління бачимо, щО ми втрачаємо і чим повинні безмірно дорожити. Те саме, що бачив Ернест Гемінґвей, коли був на війні: “Світ ламає всіх, а потім деякі стають сильнішими саме там, де були зламані”. Так і з нами всіма трапляється тоді, коли переживаємо важкі моменти. У 1954 році Гемінґвей отримав Нобелівську премію з літератури. “Письмо у своїй найчистішій формі – це самотнє життя… Письменник щодня стикається з вічністю – або з її відсутністю”, – стверджував він. У чому ж вічність? Насамперед, у написаному: Борису Гуменюку у пророків давно нічого немає пророки зчищають глину з автоматів пророки одягаються в чорну тінь в земельну тінь Господа вони зупиняються біля кожного валу вони творять істину з істин денних вони лягають у сни як діти вони воскресають із попелу вони стають живими і мертвими серед них немає ніяких ікон або рушників ніяких молитов чи свічок тільки світання серед них тільки земля і заповіт Це перший вірш Станіслав Новицького зі збірки “За Господніми плечем”. Так, дуже важко читати про рани війни, втрати війни. Але. як би парадоксально це не звучало, смерть завжди свідчить про початок народження. У новому світі, вимірі, тілі. Знайшла в цій же збірці інший вірш, інтимно-філософської лірики: жінко ти не з ребра мого маємо з тобою всього лиш хлібину і біле вино вечір над зиму і сонце над небом маєм окраєць денного жару сум над землею
Про Станіслава Новицького написали багато. Писатимуть ще більше. Але я хочу написати цей есей так, щоб, будучи на найвищій висоті і найнижчій низині, мої слова були для нього однаковим підбадьоренням. Як матері для сина. Як сестри для брата.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
