Слово многоцінне · “Нова книга – це завжди щось нове: новий погляд, нові емоції, новий зміст, нові вислови”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
“Летіли гуси на війну”
Слово Просвіти, №01 за 2026 рік
11 вересня 2001 року терористи захопили чотири пасажирські літаки. Два з них врізалися у вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку. Третій літак влучив у Пентагон. Четвертий впав у полях штату Пенсильванії. Відтак, процитую ще одну знакову поезію Євгена Маланюка: Напружений, незломно-гордий, Залізних імператор строф – Веду ці вірші, як когорти, В обличчя творчих катастроф.
Позаду – збурений Батурин В похмурих загравах облуд, – Вони ж металом – morіturі – Сурмлять майбутньому салют,
Важкі та мускулясті стопи Пруживий одбивають ямб – Це дійсности а не утопій Звучить громовий дифірамб.
Ось – блиском – булаву гранчасту Скеровую лише вперед: Це ще не лет, але вже наступ, Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок, І ти, нащадче мий, збагнеш, Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет. 04.01.1925 (Євген Маланюк “Напис на книзі віршів”) Сто років тому… Імператор залізних строф. Сотник УНР лейтенанту Нацгвардії ЗСУ. Поет поету. Так Ілля залишив свого плаща Єлисею, коли його вогняна колісниця стрімко підіймала в глибину небес. …Сьогодні дощило. Я ішла багатолюдною центральною вулицею міста Д. Квапливо відповідала на дзвінок. І тільки згодом побачила, що однієї рукавиці нема. Загубила. Мокрі голуби ловили з мокрих калюж розмокле соняшникове насіння. І на розі вулиці, біля порогу одного магазину, я побачила свою рукавицю. Чиясь рука не взяла її, бо навіщо їй чужа рукавиця? Кожна рукавиця належить лише одній правиці. Так і з найвищою літератур-
Ганна ТКАЧЕНКО, авторка історичних романів і повістей, м. Харків Фото Марії ЧУМАК
Перед нами нова збірка поезій Ірини Мироненко. Нова книга – це завжди щось нове: новий погляд, нові емоції, новий зміст, нові вислови. За всім цим з’являється нове віконечко у світ, який створила авторка. І є чим захоплюватися, є чому вчитися, є можливість зрозуміти не помічене, не розгадане, не додумане. Інакше й бути не могло з поезією Ірини Мироненко – талановитої журналістки, яка від студентських років працювала на Харківському обласному радіо. Її чули не тільки на Слобожанщині, а й в умовах сучасних технологій – в різних куточках України. Наприклад, її авторську історико-краєзнавчу щотижневу програму “Муравський шлях”, яка звучала в ефірі майже чверть століття, багато хто не пропускав ні в місті, ні в селі, бо це було щось рідне – про нашу історію, про традиції і спогади. Ірина Мироненко уміло поєднувала свою радіороботу з літературною творчістю. Ще студенткою стала авторкою збірки поезій “Жіночий танок”. Це був лише початок великих пошуків, у яких народжується справжня поезія. Від середини 80-х видано ще шість її збірок. І в кожній – яскава мова, часто народна, без ніякої “косметики”. У римованих рядках відчувається її уміння поетизувати буквально все, що довкола нас, усе, що вона бачить, і все, що в її душі. І ось – “Колиска для Бога”. Книга наповнена переживаннями, тривогами, сподіваннями і любов’ю до дюдей, природи, до нашої України. Це не легке читання, воно потребує вдумливості і осмислення, аби зрозуміти, що хотіла висловити авторка, бо пише вона дуже стисло, в рядки вкладає багато змісту. І тут же може миттєво перейти до простих речей, навіть побутових. А чи не так у нашому житті? Що б ми не робили, щоб не казали чи думали, усе це відбувається на тлі простих подробиць, чого ми часто не помічаємо, або просто не беремо до уваги. А в авторки все помічено – і їжака, і пташину в небі, і метелика на засніженій квітці. У віршах багато паралелей, порівнянь. Наприклад, про вбитих солдат, які Україну беруть на крилята. Або інше – “…все більше вільних місць і тарілок для тих, кому не сісти до вечері”. І як тут важко втримати сльозу, бо так воно і є, тільки ми не вміємо так думати, а вона таким бачить світ. Вразив образ яблук, які не встигнуть дозріти, бо їх виб’ють як не градом, так морозом. Градом війни. Таких висловів і порівнянь у поєзії пані Ірини багато. Вони інколи просто стріляють по цілі, як артилерія. Саме такі відчуття в душі, коли очі спиняються на рядках про війну – “дими стояли на пів країни і пахло кров’ю на пів весни”. О! Як це зримо. Особливо та перша весна, яка мала пахнути квітами, свіжою зеленню, дійсно пахла кров’ю. А за чотири роки великої війни ми це бачили на власні очі і, мабуть, ніколи не забудемо. До чогось звикли, але, як тільки вибух, так і струсоне, так і впаде серце аж ніби в п’яти. І не знаєш, куди від того подітися, де спастися, аби не втратити розум. Відчувається, що авторка болісно переживає цей тяжкий для нас час. Інколи просто намагається втекти від нього хоч на хвилину чи якийся день. Тоді шукає той простір, куди можна перемістися і писати про щось інше крім війни, аби не було так боляче. Хоча точно знає, що ніякий паралельний світ не перетнеться з її світом і не замінить реальний – зболений, зранений, пошрамований, але такий рідний. Тепер пані Ірина продовжує свою роботу в подкастах “Градусник” на каналі Харківського пресклубу, які можна знайти на сайті регіональних медіа Харківщини “Громада.груп” і на прос-
Ірина Мироненко і Наталія Скринник торах соціальних мереж. Ці її роботи зазвичай вирізняються гарною подачею та цікавими темами. Тільки-но якісь нові рядки зблиснуть в уяві, записує їх у телефон чи на випадкових аркушах. Недаремно ж є у книжці “Вірш, який забувався тричі”. І все ж авторка не втрачає надії на краще, бо вона з тих поетів, які вірять, що духовне світло не зоставить нас у темряві. Авторкою художнього оформлення книги є молода, але відома і за межами України, художниця Наталія Скринник. Вона також, як пані Ірина словами, уміє переносити на полотно тонкі деталі природи, відтворювати її красу і підбирати фарби так, щоб картина дихала, здавалася живою. Роботи періоду великої війни вражають точністю передачі тяжкого часу не тільки для військових, а й для цивільних, які змушені ховатися від ворожих обстрілів у підвалах і простих погребах, годинами сидіти в темряві без світла, їжі й води, не втрачаючи при тому надії на кращі часи, на допомогу світу і небесних сил. На завершення варто додати, що Ірина Мироненко і Наталія Скринник вражають своїм трепетним ставленням до давніх слобожанських традицій, до історії України та її культурної спадщини. Попри всі жахіття і страждання, вони продовжують працювати на прифронтовій Харківщині. P. S. Книжка побачила світ у харківському видавництві “Майдан”, яке розташовува$ лося в затишному особняку в центрі Харкова, у 2024 році постраждало від ракетного удару. Звичне приміщення Харківського осередку пись$ менників, де щодня можна було зустріти засновника і ди$ ректора “Майдану” письмен$ ника Анатолія Стожука, де на фасаді меморіальні дошки нагадують про Василя Миси$ ка, Володимира Свідзінсько$ го, потребує капітального ре$ монту. За кілька днів після презентації книжки “Колиска для Бога” у Берестинській бібліотеці на Харківщині спершу Берестин, а згодом і Нова Водолага, де живуть відповідно Наталія Скринник та Ірина Мироненко, зазнали ударів ворожих ракет і “шахедів”.
Ірина Мироненко. Колиска для Бога. Із віршів 2014 – 2022 років. – Харків, видавництво “Майдан”, 2025. Художнє оформлення – Наталія Скринник (Берестин на Харківщині). Передмова Оксани Лозової (Львів).
Директорка бібліотеки Тетяна Дмитренко, Галина Скринник, Ірина Мироненко, Наталія і Василь Скринники
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
