На перехрестях історії · “Визнати себе українцями виявилося значно простіше, ніж відновити втрачену рідну мову”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Етномовні наслідки російщення України та українців Історико-етнологічний аналіз
Слово Просвіти, №01 за 2026 рік
Володимир СКЛЯР
Закінчення. Початок у ч. 51—52 за 2025 р.
Заселення росіянами відбувалося у всіх республіках СРСР. У 70-ті рр. ХХ ст. росіяни складали навіть абсолютну більшість серед усього населення Алма-Ати (столиця Казахської РСР) та Фрунзе (столиця Киргизької РСР), відносну більшість у Ташкенті (столиця Узбецької РСР). Досить значною була їхня присутність і в інших столицях союзних республік: Ризі, Таллінні, Кишиніві, Мінську. У Києві у 1989 році мешкало 536 тис. росіян (22 % загальної чисельності населення української столиці). Не лише в Україні, але й на сході Молдові, Латвії, Естонії, півночі та північному сході Казахстані були створені потужні ареали російської присутності, насамперед у містах, щоб не допустити спроб виходу цих країн зі складу СРСР. У Молдові ще в 1990 році, а в Україні у 2014 році створено сепаратистські псевдореспубліки: ПМР, ДНР та ЛНР. Частка українців серед усього населення України за 1959–1989 рр. зменшилася на 4 відсоткові пункти (в. п.). Частка росіян за 1959–1989 рр. зросла на 5 в. п. Сукупна чисельність інших етнічних меншин протягом 1959–1989 рр. фактично не змінилася і складала 2,6 млн. осіб. Однак, рівень їхньої частки серед усього населення України зменшився із 6,26 % у 1959 році до 5,20 % у 1989 році, тобто скоротився на 1 в. п. на тлі значного зростання рівня частки росіян. Зі здобуттям Україною незалежності відновилися природні етномовні процеси. За 1989–2001 рр., попри депопуляцію, збільшилася чисельність українців в Україні на 0,33 % (122,7 тис. осіб) на тлі інтенсивного скорочення чисельності росіян – на 26,61 % (3 021,5 тис. осіб) не лише внаслідок депопуляції, але й зміни етнічної самоідентифікації на користь українців, особливо тих, хто походив з екзогамних родин. За 1989–2001 рр. рівень частки українців серед усього населення збільшився 72,73 % до 77,82 %, тобто на 5 в. п. До того ж, у 2001 році цей рівень (77,82 %) був навіть більшим ніж у 1959 році – 76,81 %, тобто збільшився на 1 в. п. Навпаки частка росіян серед усього населення за 1989–2001 рр. скоротилася на 5 в. п. з 22,07 % до 17,28 %. Частка інших етнічних меншин за 1989–2001 рр. зменшилася з 5,20 % до 4,90 %. Тобто, теза про “зростання “поліетнічності” населення України” за часів її незалежності суперечить реальним фактам щодо змін етнічного складу населення. Природні етномовні процеси в Україні знову були перервані російською агресією у 2014 році. Спостерігалися також істотні відмінності спостерігалися за 1959–1989 рр. в динаміці чисельності україномовних та зросійщених за мовою українців. Чисельність зросійщених за мовою українців більше, ніж подвоїлася – 120,39 % (2 502,9 тис. осіб), збільшившись з 2 075,5 тис. осіб до 4 578,4 тис. осіб), а чисельність україномовних українців зросла лише на 9,15 % (2 753,1 тис. осіб) (див. додатки 1, 3). Приріст чисельності україномовних українців найбільш істотно відбувся лише за 1959–1970 рр. У 70-ті та 80-ті рр. ХХ ст. приріст чисельності зросійщених за мовою українців утричі переважав приріст чисельності україномовних українців навіть в абсолютних показниках, відповідно, 1 560,6 тис. осіб та 568,1 тис. осіб. Зберігалися значні відмінності у рівні зросійщення українців за територіальним розміщення та поселенською мережею. Переважна більшість зросійщених за мовою українців мешкали в урбаністичному середовищі східних та південних областей. Рівень частки зросійщених за мовою серед приросту загальної чисельності українців за 1970–1989 рр. досягав 73,08 %. Тобто, за 70-ті–80-ті рр. ХХ ст. загальна українців в Україні збільшилася переважно за рахунок зросійщених за мовою. За 1959–1989 рр. частка зросійщених за мовою серед українців в Україні майже подвоїлася, збільшившись з 6,45 % до 12,23 %, тобто збільшилася на 6 в. п. Варто зазначити, що інерційні впливи політики російщення українців радянської доби продовжували впливати на їхнє мовне середовище за часів незалежності України, особливо в урбаністичному середовищі. Незважаючи на депопуляцію українців чисельність зросійщених за мовою збільшилася з на 21,10 % (9 666, 3 тис. осіб), з 4 578, 4 тис. осіб у 1989 році до 5 544,7 тис. осіб у 2001 році. За цей же час чисельність україномовних українців зменшилася 2,60 % (854,7 тис. осіб), з 32 825,4 тис. осіб до 31 970,7 тис. осіб. Такі зміни були спричинені тим, що особи, які походили з екзогамних (українсько-російських) родин насамперед в урбаністичному середовищі східних та південних областей ідентифікували себе у 1989 році росіянами, а в 2001 році визнали себе українцями. Тому так інтенсивно скоротилася в Україні чисельність росіян. Визнати себе українцями виявилося значно простіше, ніж відновити втрачену рідну мову. Тому рівень частки зросійщених за мовою серед українців за 1989–2001 рр. збільшився з 12,24 % до 14,77 %, тобто на 1,5 в. п. У цілому за 1959–2001 рр. частка україномовних українців за 1959–2001 рр. зменшилася на 8 в. п., а частка зросійщених за мовою українців навпаки збільшилася на 8 в. п. Протягом 30-х – початку 50-х рр. ХХ ст. відбулися кардинальні зміни етнічного складу населення України внаслідок репресій за етнічними ознаками, які здійснював радянський тоталітарний режим та нацистський тоталітарний режим в часи Другої світової війни не лише проти українців, але й представників інших етносів. У 1935 та 1936 рр. з прикордонних районів тодішніх Київської та Вінницької областей були депортовані німці та поляки до Казахстану. У 1937–1938 рр. були проведені “куркульська операція” та національні операції: німецька, польська, грецька, латиська, фінська, чеська, тощо (всього 12). “Чеська” операція проводилася винятково у межах УРСР за ініціативою керівництва НКВС УРСР, бо абсолютна більшість чехів в СРСР мешкали в Україні. Існували плани на репресії за кожною “операцією”: визначалися чисельність репресованих за двома категоріями: розстріл та табір. Усі національні райони та сільради були створені в Україні від початку 20-х рр. ХХ ст. були ліквідовані постановою політбюро ЦК КП(б)У у березні 1939 року. У червні-серпні 1941 року з України сталінський режим депортував усіх німців. В часи Другої світової війни зазнали репресій з боку нацистського режиму євреї, кримчаки (етнографічна група євреїв), а також роми (севри та чінгене (кримські роми). 18 травня 1944 року сталінським режимом були депортовані кримські татари (киримли), яким до кінця 80-х рр. ХХ ст. заборонялося повертатися до Криму. Це була вже третя депортація кримських татар. Перша була проведена російською владою наприкінці ХVIII ст., друга – після закінчення Східної (Кримської) війни (1856–1860 рр.), тоді ж з Приазов’я депортовано ногайців. У червні 1944 року з Криму були депортовані болгари, вірмени та греки. Протягом 1944–1951 рр. відбувався “обмін” населенням між СРСР та комуністичною Польщею. За цим “обміном” із західних областей України депортували поляків та євреїв. Протягом 60-х – 80-х рр. ХХ ст. спостерігався масовий виїзд євреїв до Ізраїлю та США. Починаючи з кінця 20-х років ХХ ст. і аж до другої половини 80-х рр. відбувалося масове заселення України росіянами. Тобто, за радянських часів відбулися досить кардинальні зміни у складі етнічних меншин України. За часом перебування в Україні етнічні меншини варто розподілити на 2 групи: традиційні чи новітні (мігрантські). Традиційні, що мешкають в Україні не менше 200 років: поляки, румуни (Чернівецька, Закарпатська області), молдавани (Чернівецька, Одеська область), угорці (Закарпатська область), болгари (Одеська, Запорізька області), роми (Закарпатська область), гагаузи (колишній Болградський район Одеської області). Ці етнічні меншини зберігають малокомпактний тип розселення та переважно мешкають у селах, зберігають ендогамію (моноетнічні шлюби), рідною мовою для них є їхні власні мови. Більшість поляків після “обміну населенням” з Польщею у 1944–1947 рр., мешкають у сільській місцевості Житомирської та Хмельницької областей, рідною мовою переважної більшості яких є українська мова. Традиційними меншинами є також євреї (мешкають переважно у великих містах України) та греки (ромеї та уруми) (південь Донецької області). Абсолютна більшість євреїв та греків зросійщені за мовою (див. додаток 5). Наприкінці ХХ ст. розгорнулася міграція євреїв до Ізраїлю та США, а греків – до Греції. Для кримських татар (киримли) Крим є історичною Батьківщиною на яку вони почали повертатися після депортації 1944 року лише наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Більшість з них були сільськими мешканцями та зуміли зберегти рідну мову (див. додаток 5). Традиційною етнічною меншиною є також німці, депортовані з України в другій половині 30-х та в 1941 році. Більшість зних є міськими мешканцями та зросійщені за мовою. Формально росіяни, білоруси та вірмени належать до традиційних меншин, але складаються переважно з мігрантів та їхніх нащадків у першому поколінні, зосереджувалися у містах східних та південних областей. Більшість білорусів та половина вірменів зросійщені за мовою. Татари, грузини та азербайджанці складаються з мігрантів і мешкали у містах півдня та сходу. Переважна більшість татар та грузинів зросійщені за мовою, а більшість азербайджанців зберігали рідну мову. Розгорнута характеристика кожної з етнічних меншин надана в одній із монографій автора. Виникнення міфу про “130 етносів” пов’язано з тим, що Всеукраїнський перепис населення 2001 року проводився за калькою останнього радянського перепису населення 1989 року. До 128 найменувань етносів додали ще 4: шведи, туркимесхетинці, канадці та чілійці. У переліку цих найменувань опинилися іноземці з країн Європи (19), Азії (17: корейці, араби, в’єтнамці, турки, ассирійці, китайці, курди, “афганці”, “народи Індії та Пакистану”, перси, уйгури, дунгани, халха (монголи), белуджі, японці). До того ж, іноземці “афганці”, “народи Індії та Пакистану” не є етносами, а є громадянами відповідних країн. Найбільше у переліку етносів було з РФ – 68, зокрема й етноси-релікти з Сибіру та Далекого Сходу (ороки, нівхи, орочі, евени, чуванці, ульчі, коряки, селькупи, негідальці, евенки, нганасани, нанайці, удегейці, кети, шорці, енці, ітельмени, тофалари, юкагири), а також іжорці, вепси з під Санкт-Петербургу, ліви з Латвії. Зараховані етнографічні групи євреїв: грузинські гірські, середньоазійські. Є поодинокі представники з Північної та Південної Америки (американці США, канадці, алеути, ескімоси, кубинці, чілійці). 27 із них нараховували від 6 до 100 осіб, 40 – від 104 до 473 осіб. Тобто, це поодинокі представники окремих етносів, які розселені дисперсно. Вони не могли навіть відтворюватися у власному етнічному середовищі. Абсолютна більшість з них були мігрантами і жодного стосунку до етнічного складу населення України не мали і не мають. Сукупна чисельність цих 114 найменувань дисперсно розселених поодиноких представників окремих етносів разом з тими, хто не вказав своє етнічне походження складала у 2001 році лише 0,37 % серед загальної чисельності населення України (178,5 тис. осіб). Важливе значення має також і аналіз змін мовної структури населення України. Вражають результати порівняльного аналізу змін чисельності україномовного та зросійщеного за мовою населення України за 1959–1989 рр. За темпами приросту чисельності як у відносних, так і в абсолютних показниках україномовне населення істотно поступалося російськомов-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
