Молода країна · с. 8сторінка оригіналу ↗
ЛІТЕРАТУРА ПРАГНЕ НЕ «ІЗМІВ», À ДІЙСНОСТІ
Слово Просвіти, №02 за 2002 рік
Сергій Квіт народився 26 листопада 1965 року в Ужгороді. Перша робота — слюсар вагонного депо. Стрімка спортивна кар’єра, і — майстер спорту та чемпіон України з фехтування. З четвертого разу вступає на підготовче відділення факультету журналістики Київського університету. На п’ятому курсі факультету — уже редактор відділу журналу “Слово і Час” Інституту літератури НАН. З 1994 року — головний редактор журналу “Українські проблеми”. З 2001 року — декан-організатор факультету політичних наук і журналістики, професор НаУКМА. Його праці: “Свобода стилю” (1998), “Основи герменевтики” (два видання — 1998 та 1999), “В межах, поза межами і на межі” (1999), “Понад часом” (1999), “Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет” (2000). Сергій Квіт — співзасновник Асоціації “Нова література”. Доктор філологічних наук, доктор філософії.
— Рік, що минув, у літературі знаменний хоча б тим, що Євген Пашковський одержав Національну премію імені Тараса Шевченка за роман “Щоденний жезл”. Інший прозаїк, В’ячеслав Медвідь, представлений Шевченківському комітету за роман “Кров по соломі”. Вважаю цих людей модерними і яскравими літературними явищами. Друге — Спілка письменників. Головою став Володимир Яворівський. Виглядає, що нове принципове бачення відсутнє в керівництва. Лише проголошені наміри, як і про співпрацю з іншими письменницькими організаціями. Особисто представляю Асоціацію “Нова література”, є ще “АУП”, чимало видавництв,
які навчилися працювати без підтримки держави й Спілки. Яворівський має карт-бланш, але обмаль часу на реалізацію стартової довіри до нього. Очевидно, що ця інституція із заснування була приречена як явище тоталітарне — для контролю та цензури. Якщо вона змінить принципи, стабілізується організаційно — буде потрібною для захисту профспілкових, видавничих та інших інтересів її членів. — Як і для чого постала “Нова література”? — Створена вона у 1988 році, як юридична особа — 1994 року, це перша незалежна письменницька структура. Виникла на антитоталітарному протесті. На початку 90-х ми пропонували перетворити Спілку письменників на книговидавничу потугу. На жаль, цього не сталося. Хоч можемо реально співпрацювати: на рівні організаційному та видавничому. — Які зміни сталися в нашому літературному процесі за останній рік? — Він став більш самодостатнім. З’явилися, зміцніли видавництва, котрі вміють працювати з авторами, знаходити їх, “розкручувати”, продавати їхню продукцію. Відзначив би Івано-Франківське “Лілея НВ”, “Кальварія” у Львові — ті, що непринагідно стикаються з сучасною українською літературою. Газета “Книжник рев’ю” (редактор Костянтин Родик) формує теж новий книжковий ринок, наш ринок. Стосовно нашої Асоціації, проводимо постійно мистецькі акції. Ос-ствердження. Тобто українці мають дуже багато питань до власної держави. — Як Ви, Сергію Мироновичу, оцінюєте таке модне віяння як постмодерн? — Він стає вже нецікавим тим письменникам, яким цей ярлик навішують. Сьогодні критики говорять про різні деконструктивні підходи, а письменники відхрещуються від будь-яких термінів-ярликів. Той же Пашковський вважає, що постмодернізм у нас неможливий, бо оперує тими текстами чи алюзіями, які відомі всім. Ми не маємо такого широкого знання української літератури, навіть класиків. Тому оперуємо пародіями на справжній постмодернізм. Справжній літературний твір можна, зрештою, прикрутити до будь-якого “ізму” і це буде правдою. Згаданий “Щоденний жезл” можна назвати і постмодерним, і романтичним, і класичним. Справжнє мистецтво — поліфонічне. Нам потрібні зараз не “ізми”, а масив літератури сучасного дня. Ця література повинна оприсутнити нашу дійсність. Нам треба відчути довкілля, чим живемо, дихаємо. Важлива сама творчість. Що підсумовувати, коли нація майже нічого не зробила за цей час? Суспільство не знає, де добро, де зло. Суцільний студень. Література увиразнює людину через активне споглядання. — Суспільна функція літератури — принципова, а мистецтво для мистецтва — безглуздя?
турний процес. Коли Цибулько збирає повний зал у Національній консерваторії — це не мінус. Скандали, “революції” в літературі — ознака руху. Їх теж не варто боятися. — Чи потрібна національна ідея в мистецьких текстах? — Найкраща ідея — в мові. Мені близькі погляди Мартіна Гайдеґера та Василя Стуса про культурні рамки мови. Через просте, але живе, автентичне українське мовлення одержуємо досвід минулих і теперішніх поколінь, їх світогляд. Ідеологія тут має смисл, як у вісниківців 30- х рр., якщо автори є майстрами, вміють подати ідею в мистецьких образах. Але й це не має бути принципом усієї літератури, втисненням її у певні трамки — той же соцреалізм. У цьому плані видатним майстром є Медвідь — мислячий, філософський митець, в текстах якого відсутні плакатні фрази. Він вміє інтелект помирити з художністю, що нелегко. Добре було б створити епічні тексти історичної тематики, такі ж фільми. Але не маємо їх навіть про козацтво! У кращому разі бачимо викривлені факти й погляд з іноземних джерел. Немає хорошого епічного полотна про УПА. Це не нормально. Але штучно їх викликати теж не можна. Декларації нікому не потрібні, як і графоманство. Наше законодавство ще й погіршує ситуацію. Треба здобути власний книжковий ринок, який належить сьогодні Росії. Досі розвиток української культури є справою ентузіастів, як за часів окупації.
— На Ваш погляд, література і життя взаємозумовлювані? — Той же постмодернізм у літературі — гра з найцікавішою новою інтерпретацією старого. Якщо його спроектувати на дійсність — це буде життя за подвійними стандартами. Наша сучасність — світ нечесний, тут домінує право сильного з етикеткою справедливості. З погляду ідеології постмодернізм — це обман, гра поза правилами культури. — Ця дійсність була завжди… — Так, але раніше було й адекватне сприйняття світу, а пізнавання зла передбачає розуміння добра. Зараз уявлення про добро і зло розмите — люди не мають жодних орієнтирів, вони ошукані дійсністю. Ці ж терористичні акти — наслідок такого стану справ, а не причина. Коли іслам називають мракобіссям, підґрунтям тероризму — нонсенс. Навпаки, це висока рафінована культура, філософія… Разом з тим, іслам — жива релігія і традиційне суспільство. Ми повинні бути різними, більше знати один про одного, а головне — бути чесними із співрозмовником. У світі немає протистояння між релігіями, є конфлікт між віруючими та безбожниками. Хотів би згадати папу Римського. Він заходить до синагоги, мечеті, до православної церкви. Скрізь його щиро вітають. Його поведінка є метафорою діалогу. У цьому тисячолітті людина повинна відмовитися від насильства. — Не утопія? — Треба цього прагнути. Усі лю-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
