Національний продукт · с. 3сторінка оригіналу ↗
ЧОБОТАРІ БЕЗ ЧОБІТ – КРИМІНАЛЬНА ІСТОРІЯ НЕ БЕЗ МОРАЛІ
Слово Просвіти, №02 за 2002 рік
Закінчення. Початок у числах 36, 38 за 2001 рік
Те, що ми впродовж п’яти років і до сьогоднішнього дня спостерігаємо в акціонерному товаристві “Славутич” — це типовий зріз явища, яке є характерним для всієї сфери виробництва в Україні, а саме: намагання все тієї ж скорумпованої комуністичної номенклатури тихою сапою прибрати до своїх хижих рук колективне майно трудящих. А щоб реалізувати цей намір, треба усунути законних власників за допомогою кримінальних елементів.
6. ХТО ОСНОВНИЙ ФІГУРАНТ? Карну справу за звинуваченням колишнього “президента” АТ “Славутич”, яка “потягла” на кільканадцять томів, уже розглянуто в судовому процесі і фігурант отримав термін ув’язнення. Проте, чи засуджений Р. Папян є насправді основним фігурантом в широкомасштабній, системній афері (або, якщо хочете, системі афер), до якої було втягнуто також і АТ “Славутич”? Чи міг би він так відверто і нахабно вдаватися до численних порушень закону, якби він і його “сотоваріщі-подєльнікі” не мали надійного прикриття згори, тобто, кримінально-реформаторськи висловлюючись, — “даху” над собою? Причому, даху дуже потужного. Настільки потужного, що суддя М. Новиков зі столичного Арбітражного суду долучив до справи про банкрутство “Славутича” претензії, котрі не тільки вочевидь виссані з пальця, а й прямо суперечать українському законодавству. Судіть самі. Вже після того, як новообране правління АТ встановило повну картину шахрайства, склало список усіх кредиторів і дебеторів, а слідство у справі Р. Папяна наближалося до кінця, на сцені подій з’являється партнер Р. Папяна з Санкт-Петербурга А. Хачикян, який вимагає від “Славутича” 1,9 млн. грн. вигаданого боргу, додавши до “боргу” пеню в розмірі 180 %! До цих претензій додається ціла тека сфальсифікованих документів. А через тиждень по тому, як арбітражний суддя М. Новіков з дивовижною оперативністю прийняв ці документи до справи про банкрутство “Славутича” (того ж дня, як їх зареєстровано в канцелярії суду), у тому-таки Арбітражному суді з’являється представник санкт-петербурзького ТОВ “Золотий Хрест” О. В. Муравйов, який на додаток до вищезазначеного шахрайського пакету “документів” подає судді М. Новікову ще й таке цікаве пояснення: “…був укладений договір №35 від 22 серпня 1996 року, зобов’язання по якому АТ “Славутич” виконало не повністю та неналежним чином. Сторони зазначеного договору знаходяться в країнах, які дотримуються Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписаної 20 березня 1992 року країнами-членами СНД. Ст. 11 п. “е” зазначеної Угоди передбачено, що права та обов’язки сторін можуть визначатися угодою сторін і мати пріоритет перед національним законодавством” (виділення моє — Є. Ґ.). Хотілося б з цього приводу ще раз запитати наших доблесних законодавців, чи знають вони про те, що арбітражні суди нашої держави приймають до розгляду претензії з Росії до суб’єктів нашого господарювання на суми в мільйони доларів, з посиланням на наддержавні юридичні норми, прийняті у Москві майже десять років тому, тобто через три місяці після того, як український народ проголосував на референдумі за свою незалежність?! Чи не бачимо в діяльності судів і суддів слід того самого “даху”, який забезпечує діяльність папянів? І чи не вмочав у цю важливу справу свого пальця наш гарант, якщо по всій Україні, практично в кожному акціонерному товаристві, під пильним поглядом відповідного державного адміністратора так само працює під “дахом” свій фігурант?
А тому не тільки на сумному досвіді одного “Славутича” можна написати посібник з кучмономіки під назвою “Методи створення і збагачення нової криміналізованої еліти в процесі державного шахраювання під гаслами економічного реформування.”
7. СПРАВА РЯТУВАННЯ ПОТОПАЮЧИХ… Ніхто не потопав. Бо тоді, у 1999 році, справи на фабриці розвивалися загалом позитивно. Незважаючи на те, що владно-адміністративна сторона, замість того, щоб допомагати акціонерам, періодично викидала на арену цього “цирку” нові “номери”, виробництво потихеньку функціонувало за рахунок розвитку малих підприємств, які виготовляли гарне взуття, а правління “Славутича” поступово розраховувалося з боргами. Час від часу різні державні органи і установи намагалися “причепитися” до діяльності фабрики, але правління АТ діяло відкрито і прозоро, у повній злагоді із призначеною державними адміністраторами ліквідаційною комісією і згідно із законом. Це була нелегка, нудотна, невдячна робота, в якій влада завжди має перевагу. Акціонери оспорювали безпідставні кредиторські вимоги, повертали на фабрику дебіторські борги, ремонтували будівлі і комунікації. Коли навесні 1999 року акціонери підбили попередній баланс, виявилося, що залишок боргу на суму 384,8 тис. грн. (у тому числі 205,8 тис. грн. невиплаченої зарплати) повністю перекривається часткою активів фабрики: 104 тис. грн. на розрахунковому рахунку, 24 000 пар взуття на суму понад 300 тис. грн., 16 тонн продуктів харчування на складі. Отакий “банкрут”. Тобто насправді не було ніякого банкрутства. Було лише велике бажання чиновників-кучмістів прибрати до своїх загребущих рук ласий шматок власності трудящих.
А “Славутич” усе-таки живе!
Протягом двох років офіційного банкрутства підприємства правління АТ зберегло в робочому стані виробництво, всю навколовиробничу та соціальну інфраструктуру фабрики і станом на березень 2000 року було у повній готовності до введення підприємства у повноцінний режим, перша черга якого на 600 робочих місць лише чекала слушного моменту. Для цього треба було тільки завершити деякі формальності ліквідаційної комісії й отримати кредит під обігові кошти. Уже й замовники були, котрі чекали на підписання контракту для виготовлення перших партій взуття. Спливав час. Правління борсалося в судово-арбітражних тенетах влади, а рядові акціонери — особливо люди старшого віку — інколи навідувалися на фабрику: “Коли ми вже почнемо працювати? Жити немає за що!” Люди не розуміли ситуації: “Як же це так? Ми перемогли на зборах, ми хочемо працювати, є робочі місця, є покупці нашої продукції, а фабрика простоює!” Люди не розуміли, чому це, згідно із Законом “Про банкрутство”, не голова правління АТ, а голова ліквідаційної комісії (сама назва якої вочевидь є абсурдною, бо про яку ліквідацію тут може йти мова?!) має підписувати заяву про матеріальну допомогу, наприклад, на похорон ветерана фабрики, та ще й за рішенням зборів кредиторів, з якими вже фабрика повністю розрахувалася? Раптом (знову раптом?) наша доблесна Верховна Рада приймає Закон — а гарант під-
Валентина Кантур — голова правління АТ “Славутич”
писує без жодного вето — “Про відновлення платоспроможності підприємств” (фактично новий закон про банкрутство). Здавалося б, за назвою закону, його мета збігається з метою акціонерів. Причому, цієї мети вже практично досягнуто, адже платоспроможність “Славутича” відновлено, треба закривати процес банкрутства заключним ліквідаційним балансом і пускати підприємство в нормальну експлуатацію. Аж, ні! Бо в новому законі передбачено, що керівником підприємства-банкрута призначається арбітражний керуючий (керуючий від імені і за дорученням державних адміністраторів) — такий собі князь-монополіст, який автоматично звільняє керівництво підприємства, тобто, по суті, ліквідує правління АТ, а отже, і саме АТ.
8. ЧИ ТІЛЬКИ СОВЄЦЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ПРИЧИНОЮ? Слово ментальність означає спосіб мислення. А спосіб мислення і структура мислення залежать не тільки від освіти та інформованості конкретної людини, а й від її генетичної спадковості й емоційного життєвого досвіду — у кого було чого більше: радості чи горя. Генетика? Відомо, яка може бути генетика після голодоморів, відстрілів кращих особистостей та нужденного життя цілого народу впродовж кількох поколінь. Радість? Звідки їй узятися, коли й зараз, після епохи “залізної завіси” і постійного підкагебешного страху, люди все ще бояться чиновника і готові віддати йому останнє у вигляді хабара, аби він лише “допоміг”. Громадянам України дуже бракує почуття власної гідності й самоповаги, а звідси й бракує справжньої поваги до тих, хто на це заслуговує. Замість самопринизливого запобігання перед хамами, давно треба набрати шляхетної поваги до себе і презирства до тих, хто живе брехнею і лицемірством. Бо тільки за таких умов може існувати справжній патріотизм і тільки тоді Україна може зберегти незалежність. На жаль, істина про нікчемність переляканого й бездумного народу добре відома владним адміністраторам і їхньому олігархічному оточенню. Добре відомо, що надурити можна тільки слабаків, тільки тих, хто сам дасть себе надурити. Тому, коли стало відомо, що фабрика, яка перебуває в центрі столиці у прекрасному ро-
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
