Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · с. 4сторінка оригіналу ↗

ЗАРОСТАЄ МОЯ БОРОЗНА…

Слово Просвіти, №02 за 2004 рік

ПРЕМ’ЄРА РУБРИКИ: СЕЛО НА НАШІЙ УКРАЇНІ іж Бахмачем і Прилуками курсує дизель. Мені часто доводилося ним їздити. Сходив яна “720-ому кілометрі”. Йти звідси мені кілометрів із шість. Через село, потім — лісом, а далі — полем, що прихилилося до долини. Цього разу я скочив зі сходинки вагона, оглянувся — сам. Переступив колію — ні, не сам. На пеньку сидів чоловік, скидав черевики. — Здрастуйте. От добре — разом буде веселіше йти, — кажу я, наближаючись до подорожнього. Він байдуже глянув на мене, щось буркнув. Потім дістав із кошика букет тюльпанів, а туди поклав черевики. Підвівся і босоніж рушив. — Навіщо ж ви так? Земля холодна. — Рідна земля не буває холодною, — відказав і попростував до стежки. Я йшов за чоловіком-філософом, як у думках назвав його. У правій руці він тримав кошик. Ліва простяглася уперед. У ній — букет тюльпанів; квіти — парникові, і тонкі стебла не тримали важких голівок. Вони похилилися на руку, ніби обнімаючи її. Йдучи за чоловіком, я розумів, що своєю присутністю порушую його урочисту таїну. Але й відступати не хотілося. Так заінтригував мене цей чоловік-дивак. Стежка роздвоїлася. Ширша повела ліворуч угору, де за садами виднілося село. Я завжди ходив саме нею. Вужча йшла низом поза садами, городами. Не говорити ж мені до спини. І ми йшли мовчки. Садки закінчилися. Через дорогу починався ліс. Зелене узлісся неприродно замерехтіло синявою. Наблизилися, а то — кладовище. Величезні дубові хрести, пофарбовані у синій колір, свідчили, що кладовище давнє. Видно, синя барва таїла в собі якийсь місцевий звичай. І ніхто не насмілювався порушити його. Могила свіжа, а хрест синій. Правда, збоку тулилися кілька поховань, обрамлених сучасними металевими оградками й дешевими пам’ятниками. Біля одного такого хреста подорожній став. З кошика вийняв целофановий кульок, розгорнув на землі і став на коліна. Поклав на могилу схилені голівки тюльпанів, кілька цукерок, печиво і завмер. Я тихо відступив. Мені треба було вийти на свою дорогу. І я пішов. Скільки пройшов, не знаю. Та образ незнайомця не полишав мене. І я повернув назад. Застав я його в тій же непорушній позі. Він не подав і виду, що зачув мої кроки. На хрест сіла синичка, цвірінькнула. Вона забачила поживу і чекала, поки люди розійдуться. Нарешті чоловік заворушився, взувся і, ніби звертаючись до мене, а чи до самого себе, промовив: — Через дві години дизель вертатиметься. Треба встигнути. — Давайте познайомимося, — кажу йому. Назвав себе. У відповідь: — Іван Васильович. Знову я йду за спиною. Вуличка вузенька. Восени її розбили машини. Ковбані та глибокі колії. Подумалося, що ця сільська вуличка була б доброю смугою перешкод на майданчику, де випробовують авто. По обидва боки вулички — сумне видовище. Ось двір, як двір: на паркані кіт, у дворі собака гавкає. Значить, є живі душі. Інший — розвалений: штахетини впали, бур’яни у вікна заглядають, дах провалився. І так через хату. То руїна, то хтось живе, обзивається. З хвіртки викотився на велосипеді хлопчик. Педалі поодпадали, ногами перебирає, їде і гуде на всю вуличку. Крізь повалені ворота Іван Васильович завернув у двір. — Це моя хата. Я тут жив. А-я-я! Просив же плем’яшa наглядати. А він як наглядає… Треба буде приїхати… Будиночок під цинковою бляхою. Стіни ще білі. Вікна великі, не розбиті. Видно, що все ж хтось назирає за дворищем. — Давайте хоч піднімемо ворота та чимось підіпремо. Поставити ворота було нелегко, бо стовп повалився. Машина зачепила. Фото В. Орлова — Після того, як моя Катінка померла, не зміг я тут жити. Або здурію, думаю, або зіп’юся, або руки накладу. — А що — дітей немає? — Є. Є діти. Та вважайте, що немає. Чи ми їх не так виховували? Чи на них якийсь дощ поганий упав? Чи якась сила одвернула їх од нас, од дому, од краю, що нам Богом даний? Подалися вони за моря-океани, за гори. На чужих землях прижилися. І душа у них не болить… Мабуть, питання, чому діти в світи подалися, ятрило серце Івана Васильовича. Говорячи про це, він аж схлипнув. Розмова не клеїлася. …Підкотив дизель. У вагоні людей мало. Зайшла провідниця. — Провідав, Іване, Катінку? — Провідав. — Хату не продав? — Не продав. — Дурний ти, Іване. Не приїдуть по стількох годах діти. А як і приїдуть, то не в цю глушину. Продавай. Не суши себе. Діалог провідниці з Іваном Васильовичем, мабуть, був не перший. Вони, як з’ясувалося, з одного села. Залягла пауза. Вагон перестукував. За вікном мелькали переліски. На полустанках біля лавок — черги. Хліб із Прилук привезли. Іван Васильович сперся ліктем на раму вікна, схилив голову на руку. Спогади нахлинули на нього важким тягарем. — Да, було життя, і не стало, — промовив він. — Було все: щастя, любов, діти, робота, хазяйство. Все. Е-е-е, чоловіче добрий, життя прожити — не поле перейти. Правда. Заростає моя борозна… Ось що. Зараз уже будуть Прилуки. Ходімо до мене. Посидимо, погомонимо. Може, й мені стане легше, — несподівано звернувся Іван Васильович до мене. Я погодився. Недовго ми йшли. Зупинилися перед хвірткою. У двір вела асфальтована доріжка. Будиночок — невеликий, обшальований, пофарбований у жовтий колір. Минаємо. Йдемо далі. Під яблунею — зовсім маленька споруда. Теж обшальована, пофарбована. — Оце моє житло. Прийняла мене одна жіночка. Не подумайте, що у прийми. Прийняла на правах завгоспа чи що б то. Клацнув замок, і ми зайшли до кімнати. Стіл, ліжко, газова плита, плита з лежанкою. Чисто. Впорядковано. Не скажеш, що тут відсутні жіноче око і руки. — Сідайте. А я щось змайструю. Оглядаюся. На стіні у рамі — репродукція “Вершниці” Брюллова. Як для цієї маленької кімнати, картина завелика. Брюллов і вершниця ніби хочуть підняти низьку стелю. На покуті — ікона св. Миколая в рушнику. І все. Немає фото у рамках — обов’язкового елемента інтер’єру сільської хати. — Нічого я не взяв із дому. Тільки ікону й картину. Та ще он калачика. — На підвіконні палала яскраво-червона квітка. Іван Васильович поставив на стіл графинчик, нарізав ковбаси, сала, подав квашену капусту й підігріту смажену картоплю. — Ну, давайте. Нехай помагає Бог нам і нашій Україні. — Нехай. — Хазяйка садиби — добра людина. Вона теж із нашого села. Приходь, каже, живи. Що вона планувала, хто знає. Тільки я сказав, якщо хочеш, щоб я в тебе лишився, то це моє місце. Нещасна жінка. Чоловіка-п’яничку вигнала… Та й не міг я після Катінки ще комусь належати. Господар прибрав зі столу. Витер рушником. — От питають, що таке щастя. А я зазнав. Трудне воно було, але зазнав. Щастя — це коли все, що задумав, виходить. Одміряв — зробив. І краплинка радощів поселилася у твоїй душі. І так — краплинка до краплинки. І ти стаєш дужий. Гори звернув би. Оце — щастя. На Катінку я накинув оком ще в школі. Та ось пішов у армію. А вона поїхала до Києва вступати в інститут. Аж пишуть мені батьки, що скоро й вернулася в село. Велика несправедливість там її зустріла. Скривдили її. А вона ж училася добре. Цікавилася всім: історією, літературою, хімією, мистецтвом. Ото Брюллова вона купила. Вдома пішла на ферму. І туди книжки брала. Заслужив я двотижневу відпустку. Приїхав додому. Зустрів Катінку, і мені наче хто підказує: вона твоя. Від’їздив — домовилися, що буде ждати. Вернувся з армії. Відгу- З писемних джерел знаємо, як потерпало наше село у давнину від набігів кочівників, яким лишалося після навал татаро-монголів. І добре уявляємо образ українського села як соціальної формації в докріпацькі та кріпацькі часи. “Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли” (Т. Шевченко). Але те, що сталося

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин