Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · с. 11сторінка оригіналу ↗

«ОЙ ВИОРЮ НИВКУ ШИРОКУЮ» Роздуми над книгою Ніни МАТВІЄНКО

Слово Просвіти, №02 за 2004 рік

Ніна Матвієнко з мамою Антоніною Ільківною “Але найтяжча роль у цьому світі, — зізнається Ніна Матвієнко в одному із своїх щоденникових записів за 2001 рік, які ввійшли до книги, — це вибрати самого себе і свою пісню”. У традиційно здоровому українському суспільстві митець завжди освячувався. Таке освячення обумовлює поведінку митця: що простому смертному дозволено, те митцеві — дзуськи. На жаль, українська традиція на сьогодні виявилася незахищеною від напливу різного роду руйнівних течій і тенденцій. Це породжує серед багатьох людей, у тому числі й серед митців, зворотну думку, що нібито митцеві як людині дозволяється все; що важливим є лише рівень його мистецької творчості, а його мораль — то його особиста справа. Ба, більше — чим карколомніше, тим краще. Саме така тенденція характеризує більшість публікацій на сторінках нинішньої періодики. І це прикро. Адже вона не дає шанувальникам таланту митця позитивного прикладу для наслідування. І не слід забувати, що своїми літературними “хлібами” ми засіваємо душі підростаючого покоління. “А що вродить? — мовить пророк. — Побачите, які будуть жнива!” Зважаючи на вищесказане, інакше, як щасливим винятком серед усього того “розмаїття” писань про зірок, книгу видатної української співачки й артистки, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, народної артистки України Ніни Матвієнко “Ой виорю нивку широкую”,* назвати на можна. “Близько шестисот сторінок багатоілюстрованого повнокольорового видання, — як сказано в анотаційному слові, — це рідкісна можливість для читача зазирнути в потаємні царини душі й таланту символу української народної пісні — Ніни Матвієнко, долучитися до нетлінних скарбів духовної спадщини українців”. Нінина українськість виявляє себе на кожній сторінці книжки, буквально у всьому до найменших дрібниць. Водночас вона освячується розмаїттям художніх образів, епітетів та асоціацій. І в цьому виявляється ще одна яскрава грань таланту Ніни Матвієнко. Погляньмо лишень на оцю побутову замальовку: “Варю борщ, і тут я помічаю цікаве явище: вкинула до квасолі картоплі, вона так туди влетіла, як хазяйка; розіпхалася по всій каструлі і жде, щоб я швидше закрила покришкою. Я усміхнулась і затулила. Пасерую моркву із селерою, — і теж туди, вона не дуже охоче зі сковороди злізла, ложкою мусила згрібати. Надула губи, аж піна пішла біла, бо ж олією її шмарувала. Покришкою боялася накривати, бо бачу: як шугоне, — не зловлю, так і жде моменту. Але буряк — так буряк, справжній козак, зайшов туди, наче з коня злетів: наробив гармидеру, бо ніхто вже й світу білого після нього не побачив. Закипіло раптом усе! Матьонко! А нема рукавиць, буряк уперся — от-от буде скандал! Зняла — і на холодне! Ху, встигла, аж і буряк, бачу, впрів, злякався, що не вдержить таку масу баб’ячу! Ложкою їх повінчала, посварила — втихло!” Хтозна, що чи хто надихнув її на цей блискучо довершений етюд. Можливо, Ніла Крюкова своїм виконанням гуморески про міський діалог картоплини з цибулиною, а можливо — сама природа. Так чи інакше, але “борщ” Ніни Матвієнко може бути окрасою будь-якої антології української поетичної прози. А ось як постає в її баченні природа: “Косять косарі дощ, а трава падає важкими ситими покосами. * Ніна Матвієнко. Ой виорю нивку широкую. — Київ: УЦНК “Музей Івана Гончара”. — 2003. “Пахну дітками” переливається шелест, а вітер ніяк не може випитати правду, щоб рознести по світу”. Нінина українськість проступає то в дитинно-мрійливій закоханості в світ: “Якось питаю у Валі Ковальської, а чи свербить у землі те місце, де корінчик проростає?”, то в надтонкій іронії: “Посідали на антени ворони, а з хат повилазили баби і всі каркають: ворони про погоду, а баби про політику…” Але найбільше — у щирості та відкритості почувань і думок. Часом аж до незахищеності, до оголеності нерва: “А я бігла за поїздом, у якому ти вже розслабився, зрадів, що до роду їдеш, а я біжу! Пхаю у руки провідниці пакунок для тебе, вона не бере, там була вечеря, бо листи я не знайшла іще. Я кричу: візьміть, ви його найдете, він такий змучений і сивий”. Для митця щирість — одна з необхідних передумов розкриття таланту, спілкування з Богом і людьми. Через щирість виявляються почуття закоханого серця, як це й бачимо в листах Ніни до Петра Гончара: “Любий, я б тобі писала про те, як хотіла б лебідкою стать, щоб із тобою літать, як зву тебе місяцем, щоб довше світив, я назву тебе голубом, тільки більше клич, я б назвала тебе розлукою — але ж то мить. Коханий — це ти, все, чим я живу і що співаю”. “Петрусю, дай хвилинку дихання твого, я не можу без тебе, без твого життя, тобі належу до нігтика, до останнього подиху. Я ці всі дні перечитую твої листи, і світ для мене інший, і люди, і настрій”. Відрадно, що ця щирість, і ця любов та високість у родинних стосунках, попри всі життєві перевали, не вигасають із роками, а лише повняться добротою і визрівають, наче колос добірним зерном: “Хочу лише додому, татку Петрусю! У мене це бажання зайняло всю територію мого тіла, я спухла від цього бажання. Здається, що вже вічність заглядає у мою душу, скупо вбирає новини і думки, і зовсім висмоктані слова зсуваю на папір”. Це все не є спонтанність. Це — з генетичних глибин української традиції. Давній звичаєвій практиці української родини притаманна толерантність та шляхетність у стосунках: батьків, близьких та рідних навіть заочно прийнято називати на “Ви”. Щоправда, біда, соціальне та національне гноблення впродовж тривалого часу поступово вичавлювали із нас нашу духовну сутність. І тоді високий пієтет обертався в поетичну лайку (Згадаймо бабусю із “Зачарова- Ніна і Петро ної Десни” О. П. Довженка). Цю обставину добре розуміє і Ніна Матвієнко, коли шануючи і люблячи свого батька, з гіркотою та болем говорить про пристрасть до оковитої. — Ти звернула увагу на чоловіків коло сільради, випила їх обличчя людські горілчана чума — п’ють усі: і старі, й молоді… Батько й досі п’є, вже 81 рік, вигляд має непоганий, руки поскручувало, а скільки ці руки мішків без чужої допомоги перекидали… Ще й сьогодні на теренах українського села нерідко зберігаються приклади давніх родинних стосунків українців. Пам’ятається, кілька років тому, будучи на похоронах близької нам людини, ми звернули увагу на слова дружини небіжчика, яка, спогадуючи доброту свого чоловіка, раз по раз приплакуючи, промовляла: “Він же за все життя навіть “брешеш” мені не сказав”. І сказане не було перебільшенням. Він, цей пієтет української душі, проявляється завжди у хвилини особливого стану: високого піднесення та глибокого горя. І це також, як ознака українськості, зустрічається на сторінках книжки “Ой виорю нивку широкую”. Ось лист Ніни до Петра від червня 1971 року: “Коханий! Найдорожчий! Наймиліший від сонця й дощу, моя жагуча любове, я сьогодні горю від Великого чогось, що розтинає груди і не вміщається у слові! Любий! Рідний! Дарую тобі сьогодні хвильку щастя — нам дають одну кімнатку на Вітряних Горах (Куре- Сьогодні на шпальтах значної кількості періодичних видань, як правило, відводиться простір для матеріалів, що так або інакше висвітлюють творче, побутове та інтимне життя відомих співаків, акторів, поп-, кіно-і телезірок, спортсменів тощо. Це переконливо свідчить про те, що життя і творчість видатних людей були і залишаються у сфері особливої зацікавленості якнайширшого кола людей. Причому це стосується не лише простих обивателів, а й усіх шанувальників мистецтва — аж до найвибагливіших. Недарма ж твори про таких людей часто стають бестселерами. Відомо й те, що життя людей, наділених талантом від Бога, почасти є не лише незвичайними, а ще й доволі складними, із цілою низкою випробувань долі. Як, із яким рівнем гідності й честі проходить така людина свою дорогу, важливо не лише для неї самої, а й для всіх нас. Адже, вибрана Богом і наділена талантом, людина вже належить не лише собі, а й людству в цілому. Її життя стає зразком, парадигмою для інших, особливо для підростаючого покоління. Звідси — відповідальність митця не лише за рівень своєї професійної творчості, а й за свій духовний та моральний рівень.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин