Звичайні речі · с. 12сторінка оригіналу ↗
ЖИТИ НЕ ПІЗНО!..
Слово Просвіти, №02 за 2004 рік
властивість: краще — з м’якого, більше роблю — з липи, а найблагородніше дерево — верба. Верба — це символ здоров’я в Україні. Козаки робили тільки вербові ложки. З рук Миколи Мефодійовича кожна ложка, яку він показував, переходила до мене, і брав я їх обережно, бо довершеність одразу впадала в око, а на дотик ложка здавалася ще витонченішою. Рука мовби відчувала те, чого оком не осягнеш. Дивувався і перепитував: як можна так зробити?.. — Сокира, ніж, різець — і руки!.. А ще — хотіння та старання, і вийде. Я ж свою першу ложку вистругав, коли мені пішов шістдесят восьмий рік. Занудьгував на пенсії, нудно без роботи… Тут і сталася пригода з цими ложками. Подумав, хоч і життя прожив, фронт од дзвінка до дзвінка пройшов, а жити — не пізно, почав, — може, й вийде, і почав стругати. А до того хіба що дошку на паркан міг вистругати, дров урубати, ото і вся робота з деревом. Старий вибрав з-посеред ложок, які мені показував, одну, з вирізьбленим написом: “Моя перша ложка. 1988 рік”. — Оце вже більше десяти років стружу, а скільки зробив — не рахував. А чимало набралося — і продавав, і дарував… Та й ще мені хочеться поробити, залишити людям — таких же ложок більше ніхто не робить… Козацька!.. Вже два століття, як козаків тих немає, а ложка збереглася, теж наша слава, хоча ніхто ту ложку йне славить. Справді, не славить... Тільки у хаті ложкаря Миколи Шаповала подумав я про красу звичайної собі дерев’яної ложки, коли виготовить її справжній майстер, і вслід за поколіннями інших майстрів, котрі упродовж століть удосконалювали своє ремесло, і здобуті працею та уявою професійні секрети передавали один одному, так би мовити, примножуючи здобуте. На тому тривалому шляху забувалися імена майстрів, але, завдяки їм, традиція не уривалася. З особливим сумом розмірковував Микола Шаповал про те, що немає в нього учнів — шукав, та й не знайшов… Далі ж повів мову з піднесеною інтонацією: — А мій учитель і старший товариш — Михайло Лазарович Царенко. Я його згадував і згадую, такого вже майстра ніколи не буде. Оце він і навчив мене ложки стругати. Походив він із села Тептіївка, що недалеко від Богуслава. Одколи те село існує, там ложкарі були, тож і він почав робити ложки років із дванадцяти. Утому селі й збереглася козацька ложка, діди й дядьки її там споконвіку стругали. — Дивіться! — Микола Мефодійович узяв одну з ложок, які я вже добре роздивився, але, як виявилося, не все одразу помітив. — Ось гляньте! — старий ложкар прикрив частину ложки рукою. — Що бачите?.. Я придивився, та й придивлятися, власне, не треба було довго: майнула-постала перед очима грива коня, козацького, бойового, зрозуміло, бо ж ложка — козацька! Вдоволений моїм відкриттям, Микола Мефодійович повернув ложку іншим боком. — А тепер що бачите? Теж не треба довго розмірковувати: човен плив переді мною, човен запорозький, легкий і непереможний човен, звитяжець морських походів — чайка! Ще раз повернув майстер ложку переді мною, новим і несподіваним її обрисом: — Що бачите? — Люльку! — Таки справді, люльку!.. А це ось, погляньте, на держаці — хрестик… Це — ворота в Січ… Ложка служила і як ложка, і як перепустка, і треба, щоб то була вербова ложка. Сторожові запитували: — Покажи, яка у тебе ложка?.. Коли не така, могли й не повірити.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
