Палітра · с. 13сторінка оригіналу ↗
ІКОНОМАЛЯР БОЖОЮ МИЛІСТЮ
Слово Просвіти, №02 за 2004 рік
Доктор богословських наук, доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик на відкритті виставки творів Олександра Охапкіна в Українському фонді культури, яке відбулося на католицьке Різдво — 25 грудня, — визначив іконопис художника як найбільш виразне національне явище в сучасному сакральному мистецтві. Мистецтвознавець і етнограф Романа Кобальчинська, яка ось уже 15 років опікується творчістю ікономаляра, зазначає, що його твори з першого погляду приваблюють своїм яскравим, свіжим колоритом. Художник сміливо зіставляє дзвінкі, чисті й насичені кольори — червоний і зелений, синій і жовтий; у його картинах багато білого — чистоти й повітря — та золотого — світла небесного й земного. Божественного і сонячного. Голова Українського фонду культури академік Борис Олійник переконаний у тому, що явище мистецтва Ол. Охапкіна переростає національні рамки, стає явищем світовим.
привело до поєднання іконного малярства із живописом станковим, сакрального зі світським. Ікона Олександра Охапкіна стає іконою-картиною. Тобто, не порушуючи основних канонічних вимог іконного малярства, митець здобувається на синтез, що є заповітною мрією кожного індивідума в мистецтві. І що завжди буде актуально сучасним для будь-якої творчості. А стильову манеру майстра можна було б назвати полістилізмом. Оскільки зі святого Письма знаємо, що місцем перебування Бога й усіх, хто Його любить, є небо, створене Господом і “переповнене славою, сяйвом, світлом, чарівним блиском, невимовною красою”, то ікона, на якій зображені святі, теж має бути красивою. Краса ікони — це Божий дар. Ікони Олександра Охапкіна красиві також і внаслідок дотримання цієї суті іконотворчості. Через те, що іконописцеві доводиться образно тлумачити не лише духовне, алей тілесне, не лише реальне, але й уявне, долучатися до Господніх істин, не лише зрозумілих, але й непоясненних, недосяжних, таємничих, то й концепція ікони-картини вимагає від художника творення складних композицій, де реальне межує з ірреальним, святий образ стає і “реальністю”, й іконою, й ідеєю, а простір, у якому цей образ “перебуває”, точніше, в якому цей образ зображений, стає багатовимірним і, як найскладніші Божі утвори, — також непоясненним і втаємниченим. Вся ікона і стає тим, про що мріяв митець, коли прагнув “поєднати людину з минулим і космосом, вивести її за часові узвичаєні рамки” (див. інтерв’ю художника Романі Кобальчинській, надруковане в альбомі 2001 року “Олександр Охапкін. Живопис”). З’ясувавши для себе основні риси так званого “сучасного” в ікономалюванні: висока духовність святого образу та образу як ікони в цілому, надання іконі національного характеру і вирішення формальної проблеми створення ікони-картини, митець у своїй художній мові продовжував пошуки інших рис сучасності, тих рис, котрі явили б виразний ансамбль поняття “сучасне”. Багатовимірність простору чи різнопросторовість в іконі також є однією з таких “рис”. До цього долучається визначення митця: “…постає образ, навіяний з іншого світу…” Філософічність його мистецтва — безсумнівна. Ікона Олександра Охапкіна “Божа матір-Заступниця” 2000 року зображує Марію з Немовлям, вознесеною над українським дерев’яним храмом, що стоїть на кам’яних підмурках, на встеленій квітами та рушниками галявині. Понад церквою загрозливе палаюче небо у хмарах, що клубочаться. Образ Богоматері з Хрестом представлений на золотому тлі ікони, кут якої праворуч огорнений білим, дивно мережаним рушником, вписаним у захмарений, але з голубим небом простір, зі стежиною в полі та вітряками. А лівий його край — не лише розмитий, але й поруйнований. Це невипадково, оскільки в іконі Охапкіна зображена, власне, драма пожежі на території Київського музею народної архітекту-
“Спас”. 2003 р.
ри, тієї пожежі, яка чудом заступництва Богородиці не змогла знищити зображений храм. Та художник виявляє і силу Ісуса Христа, який, благословляючи світ правицею, у лівій своїй руці тримає жмут стебел пшениці з колосками. Тінь від руки Господа, стебел і кутасиків-перев’язі стебел — наче Господня сила торкається багряниці й погашає її. Лівий край рушника — ніби Покров Богоматері, який спадає аж до заквітчаної луговини. Часткою Божої сили є простелені на землі білі матерії, а також янгол — охоронець-посланець Господній. І білі птахи на тлі пожежі — також ніби Божа сила добра. Ще однією умовністю є обмеження правого верхнього кута ікони, де намальована чи-то рама, чи одвірок зі стародавніми оберегово-охоронними солярними знаками, хрестами. Дуже красива, дуже виразна ікона із надзвичайно складною композицією, в якій багато символів, багато духовного змісту, алей простоти, сили та переконливості. Ікона, яку можна вважати також історичною картиною, через те, що, справді, кілька років тому в підкиївському Пирогові під час пожежі дивом була порятована церква із села Канори. Найчастіше майстер зображує святий образ Богоматері з Немовлям. Є сцени
Благовіщення, Ісус Христос, Святий Миколай, Святий Пантелеймон… Та одна з основних домінант мистецтва Олександра Охапкіна нам до решти відкрилася в образі “Святої Людмили” — 2002 року виконання. Чисте, з тонкою, легкою світлотінню, з гладесенькою фактурою зображення лику святої, оця благість, глибокий внутрішній спокій і благодать духу, сказати б, внутрішнє Царство Духу — оточене бурхливим навколишнім, наче небесне — земним, начебто — нашим бурхливим світом, де все крутиться, “сфериться”, в динаміці, в експресії, збурене. Тут є щось і від того, що митець називає “імпресіонізмом у малярстві” — блищики, сяяння, коли він ще в дитинстві милувався різнобарвними переливами граней розколотих камінців. Але тут оці контрастні кольори, гра світла, рельєфно накладений шар фарби, отже осяжне потрактування форми, оця крутнява, начебто нелогічні, нереальні дуги і рух форм — окрім мети зіставлення двох світів — потрібні художникові, щоб виразити почуття незнаного, потойбічного, тобто вищих, невідомих, незвіданих сфер. Розпросторення світла у космосі, сяяння божественної сили, слави і благодаті — також є одним із елементів мистецтва художника. Отже, мова митця — сучасна, напружена, енергетична, багата кольором, образами, формами, малярськими прийомами. Мова — наближена до синтетичної, і в той же час — вона благодатна, оскільки сповнена духовності, несе ідеї добра, краси й милосердя. Олександр Охапкін пише за Божим повелінням і називає це — “під настрій”, “через призму своїх почуттів”. Вживає барви — блакитні, жовті, рожевуваті, білі, червоні, зелені… Свою ікону Богоматері-Провідниці він віднайшов. Віднайшов на кущі… калини. В українському селі. В українському мистецтві. Як сказав Яків Креховецький, автор дослідження “Богослов’я та духовність ікони”: “Іконографія — це охрещення культури й цивілізації кожного конкретного народу. Оскільки вона черпає не тільки з учення Церкви, а твориться з особливостей культури народу та з досвіду іконописців, — то так освячуються християнізовані культури й духовні вартості”.
Володимир ПІДГОРА
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
