Золоті імена · с. 14сторінка оригіналу ↗
ЖИТТЯ У ПІСНЮ ПЕРЕЛИВ
Слово Просвіти, №02 за 2004 рік
Ми довго-довго будемо чути і голос, і пісню Григорія Гурійовича, бо вона для людини вихлюпнулася зі щедрого серця творця. Михайло Стельмах тихією Григорія Верьовки був хоровий спів. Ще учнем Чернігівської семінарії він спочатку співав у хорі, яким керував Павло Тичина, а згодом і сам заступив Павла Григоровича. Після революції і Павло Тичина, і Григорій Верьовка, великі ентузіасти хорового співу, керували різними аматорськими капелами. “Ще тіснішою стала наша дружба з Григорієм Гурійовичем, — напише свого часу П. Тичина, — у році 1921-ому, коли ми, почувши сумну звістку про трагічну смерть улюбленого нашого композитора Миколи Дмитровича Леонтовича, об’єднали свої два хори в Новобудівельному районі Києва в один і дали йому назву “Капели-студії імені М. Д. Леонтовича”. На довгі роки з’єднала пісня два великі полум’яні серця, дві щедрі на красу душі. Мабуть, немає в Україні куточка, де б свого часу не співали або хоча б не чули пісень, створених у цій прекрасній співдружності: “Там на горі за Дніпром”, “Нехай собі та шумлять дуби”, “Осінь”, “Десь на дні мого серця” та багато-багато інших. Ще гриміла війна, а в щойно визволеному Харкові Григорій Верьовка організував Український народний хор. І вже через рік, у вересні 1944-го, у присутності сотень киян, відбувся перший концерт створеного ним колективу. Не маючи професіоналів у перші роки існування хору, Григорій Верьовка зумів поставити колектив за взірець, що сприяло утворенню нових професійних та численних самодіяльних народних колективів. А будучи професором Київської консерваторії, Григорій Гурійович добирав і виховував молоді диригентські кадри, які ставали згодом керівниками Черкаського й Поліського народних хорів, Буковинського, Гуцульського та Закарпатського ансамблів пісні й танцю. Його чудовий колектив поєднав найголовніші компоненти народного мистецтва: співи, хороводи, інструментальну музику, танцювальні номери. Митець створив монументальні народні дійства-композиції: “Запорожці”, “Вечорниці”, “Марена”, “Тополя”, “Карпатський гомін” тощо. Колоритна постать Григорія Верьовки і в моїй біографії посідає чи не найчільніше місце. Ще десь у повоєнному 1946 році моя мати — тоді двадцятивосьмирічна вродлива жінка з вокальними даними й хистом до співу — працювала в Комітеті у справах мистецтв і, за сумісництвом, у Республіканському будинку народної творчості. Туди заходили у справах багато видатних особистостей української культури, ну і, звичайно ж, Григорій Верьовка, який запрошував мою маму до керованого ним Народного хору.
Та це запрошення стало тільки приємним епізодом у нелегкому вдовиному житті моєї мами… Але через одинадцять років на запрошення того ж Григорія Гурійовича Верьовки я став солістомтанцівником Українського народного хору, який носить тепер його ім’я, і пропрацював там п’ятнадцять років. Мені пощастило спілкуватися з ним понад сім років. Співрозмовник він був чудовий, умів створити атмосферу невимушеності й товариської приязні, заохочував до творчості, віднаходив у кожному виконавцеві лише йому властиві риси. Будучи керівником уславленого колективу, професором, видатним діячем української культури, Григорій Верьовка залишався позапартійним, аж доки в п’ятдесятих роках не примусили обставини, і його, за рекомендаціями хористів, прийняли до лав КПРС. Ів той же час він залишався людиною глибоковіруючою, звичайно ж, приховуючи це, як тільки міг. Кілька разів і я був свідком, коли він перед самим виходом на сцену, потайки хрестився, сподіваючись на Божу допомогу. У нього був дуже старий портфель, латаний-перелатаний, але він дуже дорожив ним та беріг його як зіницю ока. На гастролях у Югославії за незрозумілих обставин він забув його в белградському готелі, й спеціальний кур’єр літав із Загреба, щоб привезти його звідти. Щасливішого обличчя, ніж у Григорія Гурійовича Верьовки у мить передачі йому його реліквії, я більше не бачив. 15 жовтня 1959 року пізно ввечері Народний хор на чолі з Григорієм Верьовкою кількома автобусами прибув до Мюнхена, де нас зустрічали офіційні особи, журналісти та численна діаспора. Та й не дивно, адже це був перший творчий колектив з України, що ступив на землю ФРН. Уранці того ж самого дня в Мюнхені біля дверей власного помешкання було підступно вбито провідника національного руху, мученика за волю України Степана Бандеру. Навіть тепер, із відстані сорока трьох літ, не хочеться вірити, що це жахливе вбивство і приїзд найпопулярнішого колективу підрадянської України не було зрежисоване в Москві. Дуже ж усе збігається. Під страхом смерті нам не можна було відвідати каплицю, у якій стояла домовина із тілом мученика-героя. Та й чи хто б з артистів ризикнув це зробити, зважаючи на вельми небезпечну ситуацію. Щоправда, авторові цих рядків удалося, хоч іздалеку, з вікна автомобіля, спостерігати за поховальною процесією, про що я лише зараз наважуюся писати. І згадую це для того, аби показати атмосферу, в якій проходили концерти, керовані Григорієм Верьовкою, напруження й відповідальність, що панували як зовні, так і всередині колективу. Сотні українських патріотів із різних країн світу приїхали тоді до Мюнхена провести у вічність свого провідника. І всі вони, принаймні більшість із них, побували на наших концертах. Я свідок, як хвилювався Григорій Гурійович, як палив цигарку за цигаркою, що було не властиво для нього, як нервово походжав за лаштунками Штадтхалле, де відбувалися наші виступи. Зал стоячи слухав “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Чуєш, брате мій”, нескінченними оваціями вітала нас багатотисячна публіка. Програми концертів тривали понад три години, а люди просили ще й ще... В одній із закордонних подорожей я придбав розкішну довгограючу платівку американської капели бандуристів ім. Тараса Шевченка під орудою Григорія Китастого. Упродовж багатьох років ця платівка була і є найдорожчим моїм скарбом, яким я дуже секретно ділився, даючи прослуховувати й переписувати. Знаю, що й Максим Тадейович Рильський слухав, бо я давав переписувати для нього. Слухав і Павло Григорович Тичина, бо ж давав я прослуховувати Григорію Гурійовичу Верьовці, а той уже ділився з найкращим своїм другом. — Ох, і здорово ж співають хлопці! — зазначив Григорій Гурійович при моїх відвідинах його оселі. — Нікому не давай, — притишено говорив він, — бо може бути біда. Хтось донесе — й капець! — А згодом, уже проводжаючи мене до дверей: — Санько, ти хоча б стер оту пісню про Юрка Тютюнника. Я щось непевне промимрив, але ж, звичайно, порадою його не скористався. Платівки американської капели бандуристів і зокрема “Слово Тараса” я свого часу переписав Іванові Макаровичу Гончару, й слухали шедеври нашого народу в його благословенній господі сотні, а може, й тисячі українців. Вийшовши з гущі народної, ввібравши в себе найщедріші народні джерела, керований ним колектив ще за життя митця називали просто “хором Верьовки”. Коли він диригував, у ньому співало серце, очі, руки, він був ніби самою піснею, натхнення його передавалося хористам, музикам, і всі вони, як одне полум’яне серце, творили мистецтво, що чарівним птахом ширяло по людських душах, наповнюючи їх дивною красою. І на очах виступали радісні сльози, і вуста лаштувалися в усмішку від усвідомлення, що твоє мистецтво потрібне людям, що воно робить їх кращими й добрішими… Пригадую, після одного з тріумфальних виступів хору в Бельгії, у Брюсселі, коли збуджена публіка ще довго після концерту не залишала зали, викликаючи артистів “на біс”, коли всю сцену було всипано квітами, Григорій Гурійович зворушено промовив до колективу: “Всі ці овації, всі ці квіти належать нашому народові, а нам судилося велике щастя демонструвати його мистецтво по світах, збираючи плоди слави та визнання”. Зарубіжні рецензенти нарікали на “бідність слів”, щоб передати всі ті враження, які справило на них мистецтво хору Верьовки. “Такої бурі оплесків наш Штадтхалле ще ніколи не переживав. Те, що можна було почути й побачити того вечора, — єдине й неповторне”, — відзначала “Бадіше Цайтунг” (ФРН). А люксембурзька “Цайтунг” писала: “Неможливо передати словами видатне вокальне й танцювальне мистецтво цього всесвітньовідомого колективу. То ніжні й жартівливі, то як хвилі бурхливого моря, народні пісні… незважаючи на іншу мову, ніби за помахом чарівної палички, переносили слухачів у глибінь духовного життя й природи великого народу…” Уже тяжко хворий, композитор не випускав із рук пера, писав нові твори, давав настанови артистам, піклувався про майбутнє мистецької квітки своєї. З плином років усе те, що колись здавалося само собою зрозумілим, тепер набуває якоїсь значущості
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
