Обличчя столиці · “Знесення Поштового будиночка свідчить про вкрай зневажливе ставлення до історії давнього Києва”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
ПОШТОВИЙ БУДИНОЧОК НА ПОДОЛІ
Слово Просвіти, №02 за 2009 рік
На Містобудівельній раді КМДА не раз розглядали питання про потребу реконструкції Поштової площі на Подолі, в результаті було ухвалено рішення про перетворення площі на суцільну транспортну розв’язку. Згідно з одним із проектних варіантів, планують знести невеличку одноповерхову будівлю старовинної поштової станції поблизу церкви Різдва Христового. Поштова — одна з небагатьох історичних площ центру Києва, яка досі зберегла дух старовини. Однак масштабні новобудови, що розгорнулися тут віднедавна, значно зашкодили її історичному ансамблю. Тому особливого значення набуває станційний будинок у центрі площі — пам’ятка архітектури та історії, яка й дала їй назву. З поштовою станцією пов’язані імена багатьох видатних людей, що приїжджали до Києва. Її будівлю було зведено 1850—1860 років за проектом петербурзького архітектора М. Бенземана в характерному для епохи стилі класицизму. Варто зазначити, що нині на всій території колишньої Російської імперії збереглись лише окремі зразки такого типу будівель. У плані станційна будівля прямокутна з виступом у затиллі. Головний фасад споруди симетричний відносно центральної осі; його підкреслює прямокутний щипець. Будиночок вишукано опоряджений: стіни оброблено рустом, прорізи оформлено архівольтами і філенками; під карнизом розташовані великі модильйони. Пам’ятка має традиційну для класицизму жовто-білу гаму пофарбування. 1963 року держава взяла будівлю поштової станції під охорону (охор. №27; див. Постанову Ради Міністрів УРСР №970 від 24. 08. 1963 р.). Як єдиній споруді поштового призначення XIX ст., що збереглась до нашого часу, їй було надано статус пам’ятки архітектури національного значення. У 1976— 1982 рр. будівлю реставрували. Містобудівельне значення пам’ятки набуло ще більшої ваги у зв’язку з відтворенням у роки незалежності поблизу неї “Шевченкової” церкви (Різдва Христового). Ансамбль двох будівель епохи класицизму повернув площі історичний колорит.
Фасад Поштового будиночка. Фото початку ХХ ст.
Згідно із Законом України “Про збереження історичної спадщини” пам’ятки архітектури та історії повинні зберігати автентичний вигляд; їх не можна реконструювати (тобто переробляти, перебудовувати, переносити в інше місце), тим більш розбирати й зносити. Дозволено лише реставрацію цих будівель на відповідному науковому рівні з використанням сучасних технологій. У Поштовому будиночку нині розгорнуто стаціонарну музейну експозицію до 500-річчя Магдебурзького права в Києві (тобто київського міського самоврядування). Оскільки Музей історії Києва зараз, як відомо, приміщення не має і його експозицію згорнуто (складено в ящики), то значна компенсація для туристів і мешканців міста — саме музей на Подолі. Знесення Поштового будиночка (а відповідно й ліквідація розташованого в ньому музею) свідчитиме про вкрай зневажливе ставлення до історії давнього Києва й актуальної проблеми міського самоврядування, а також до розвитку туризму (тим більш напередодні Євро-2012).
Магдебурзьке право (комплекс законів міського самоврядування, притаманний багатьом містам Західної Європи) діяло у Києві протягом понад трьох сторіч — з кінця ХV ст. до 1834 року. Воно поширювалось переважно на найдавнішу торговельно-ремісничу частину міста — Поділ, мешканців якого звільняли від безпосереднього впливу феодалів — воєвод та намісників, призначених у Київ литовськими князями та польськими королями, а пізніше — надісланих російськими царями. Тоді Київ складався з трьох адміністративно не пов’язаних між собою великих частин: Подолу (Нижнього міста), Верхнього міста та поселення, розташованого на Печерських пагорбах, поблизу Києво-Печерського монастиря. Містом вважали саме Поділ, найрозвиненіший економічно. Поділ заселяли переважно ремісники, купці, міщани, які завдяки Магдебурзькому праву мали можливість вільно обирати зі свого оточення представників до міського органу самоврядування — магістрату, яким керував війт (мер міста в сучасному розумінні). Верхнє, або “княже місто” (так його називали у давні часи) було місцем спорудження замків феодалів, різноманітних фортифікаційних споруд, казарм для солдатів гарнізону, складів з боєприпасами, продовольством тощо. Печерське спершу було поселенням “підлеглих” Києво-Печерської лаври, що складалося з ремісників і кріпаків. Лише з часом (з початком будівництва за Петра І Києво-Печерської фортеці) воно перетворилося на новий військово-адміністративний центр Києва, переведений сюди з Верхнього міста. 1708 року Київ стає губернським містом і на Печерську розташовується губернська адміністрація. Але міським органом управління залишається магістрат на Подолі. Як відомо, не лише Лавра, а й багато інших київських монастирів були феодалами, які володіли великими земельними угіддями з лісами, пасовиськами, селами з кріпаками. Часто фундаторами та покровителями монастирів ставали українські та литовські князі, гетьмани, польські королі, значні церковні ієрархи, які спеціальними грамотами, універсалами, привілеями закріплювали за монастирями їхню власність. Історичні джерела свідчать, наприклад, що власністю Михайлівського Золотоверхого монастиря з 1525 року стає один з хуторів на Борщагівці, з 1560 року — урочище Плоске, а з 1800-го — місцевість, яку було названо Феофанією (до цього Лазаревщина). Видубецький монастир, наприклад, у ХVІ—ХVІІ століттях володів розташованими поблизу селами Видубичі та місцевістю Звіринець. Межигірський монастир був власником поселення Вишгород, яке в стародавній час було резиденцією київських князів. Через це між Київським магістратом, який захищав права міщан, та феодалами й монастирями часто виникали сутички та судові справи з приводу затвердження прав на володіння нерухомістю. Так, відомі судові справи про право власності на оболонські сіножаті, пасовиська на Трухановому острові, млини, розташовані на березі Дніпра, рибні озера на Чорториї тощо. Після того, як 1775 року за наказом Катерини II було ліквідовано Запорозьку Січ, а з нею й залишки української автономії, посилюється також обмеження старовинних магдебурзьких привілеїв киян. Врешті-решт 1834 року за указом Миколи І Магдебурзьке право у Києві було ліквідовано, а для управління містом створено державну установу — міську думу. Отже, до ліквідації Магдебурзького права не існувало чіткого адміністративного поділу території Києва. І лише після 1834 року розроблено генеральний план міста, яким затверджено поділ на окремі дільниці: Подільська, Старокиївська, Печерська, Палацова, Плоська та Либідська.
Сторінку підготував Михайло ДЕГТЯРЬОВ, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської Академії наук
Монумент на честь Магдебурзького права у Києві (1802). Фото 1860$х рр.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
