Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “У дитячої літератури є два могутні крила: історія і фольклор”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

П’ЯТЕ КОЛЕСО ЛІТЕРАТУРИ?

Слово Просвіти, №02 за 2009 рік

Володимир РУТКІВСЬКИЙ, письменник, м. Одеса Сьогодні світова дитяча література переживає справжній ренесанс. “Володар кілець” та Гаррі Поттер ось уже скільки років підкоряють серця юних читачів. У Великобританії у п’ятірці найкращих письменників — троє дитячих. Громадяни Росії більш як півстоліття навстоячки виспівують слова, написані дитячим поетом. У Швеції мало який письменник наважиться стати поруч з Астрід Ліндгрен та Туве Янссон. І зрозуміло, чому скрізь до дитячого письменника ставляться, як до дорослого, тільки ще краще. Адже в тих країнах підростаюче покоління перебуває в центрі уваги суспільства. Лише в нас усе, не як у людей. Дитяча література практично відділена від держави. Та й від своїх же “дорослих” колег доводиться чути зневажливе: “дитяча література? Це ж примітив на рівні “сонце-віконце”! Таким “цінителям” не зайве нагадати, що в українській дитячій літературі працювали Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Василь Близнець, Дмитро Білоус, Всеволод Нестайко, Анатолій Костецький, Віктор Кава, завдяки яким вона досягла висот воістину “срібного віку”. І все ж дещиця в цій зверхності є. Після того, як наші класики пішли з життя, дитяча література враз якось обміліла, стала анемічною й несміливою. Замість того, щоб її підтримати, літературні керманичі пішли іншим шляхом. Шевченківський комітет анулював номінацію “Література для дітей”. На письменницьких форумах заявляють, що дитячої літератури в нас немає, таким голосом, начебто йдеться про бабу з воза. Дійшло до того, що комісію з питань дитячої літератури керівництво письменницької Спілки ліквідувало. Найсумніше, що такому ставленню сприяють самі дитячі письменники або ті, хто себе такими вважає. 90 відсотків з них не мають ані найменшого уявлення про роль і значення дитячої літератури в суспільстві, не кажучи вже про якісь секрети літературної праці. Пройдіться школами, зазирніть у бібліотеки — там безліч графоманських опусів, що їх нав’язали самопальні автори. І вчителі мусять пропонувати їх учням, бо іншого немає. Тож виникає думка, що саме ця макулатура і є справжньою літературою для дітей. І ми безпомічні виправити становище, бо ті самопальні автори одразу здіймають крик: а хто уповноважував вас судити, що в літературі добре, а що погано? І на нашу відповідь, що справжній літературний твір повинен мати ритм і риму, що він розвивається згідно з відповідними законами жанру, нам заявляють: це позавчорашній день, сьогодні література зовсім інша! Сьогодні подавай якнайбільше матюків і насильства на одиницю паперової площі. Тож гадаю, що саме тут і повинні сказати своє слово державні мужі, коли вони хочуть бачити Україну та її громадян людьми культурними й освіченими. А хто, як не міністерства сім’ї та молоді, культури та освіти повинні цим займатися? Дитяча література — жанр специфічний. Дехто навіть стверджує, що ті, в кого бракує уяви, йдуть в дорослу літературу, а в кого вона є — залишаються в дитячій. Інші доводять, що дитячий і дорослий письменник однаково кричать “Гоп!”. Проте якщо після цього “дорослий” письменник забуває про все і гірко роздумує над тим, куди він “вляпався”, то “дитячому” треба конче добігти до кінця, інакше юний читач його не зрозуміє… Але щось не видно, аби література для дітей в Україні якісно відрізнялася від дорослої. А коли хтось і хоче написати краще, то не знає, як це зробити. І як результат — сьогодні в творах для юного покоління переважає поверховість, нудна сентенція, недолуга повчальність. Та якщо віднадити юного читача від його ж літератури, від гри, фантазії, казки, — тим самим нищиться читач взагалі. Бо той, хто не звик до читання змалечку, не читатиме і дорослим. А це призведе до деградації української нації… Тому сьогодні всім зацікавленим варто не плакатися з приводу незадовільного стану української літератури, а повести розмову про те, як нам підняти її авторитет у суспільстві. Зрештою, хочеться дочекатися, коли про того чи іншого письменника казатимуть: хороший він письменник, всі премії завоював. Ось тільки для премії Лесі Українки кишку затонку має! Із чого починати? Мабуть, із себе самого. З автора, критика, видавця, редактора. І не з того редактора, який за гроші пропустить все що завгодно, а того, хто в роботі з авторами користується найвищими пріоритетами. І такі редактори в нас уже є. Я, наприклад, захоплений рівнем редагування блискучого поета і видавця Івана Малковича. Як тонко він відчуває фактуру твору, як делікатно і непомітно, на якомусь молекулярному рівні вміє поправляти автора! У той же час він надзвичайно вимогливий і непоступливий. Малкович — чи не єдиний, хто сьогодні прагне піднести українську літературу для дітей до європейського рівня. Проте чекати, доки у нас з’являться нові Малковичі й почнуть правити нас, не варто. Письменник повинен підняти планку вимог до себе. Йому слід пам’ятати, що головне в творчості — смак і прагнення самоудосконалюватися. І що більше у нас буде яскравих, неординарних, в доброму розумінні агресивних дитячих письменників — тим краще й для самої дитячої літератури, а отже, й для читача. І вони в нас є. Від книжки до книжки підвищують рівень майстерності киянки Зірка Мензатюк та Леся Воронина, Галина Малик з Закарпаття, Сашко Дерманський з Київщини, Марина Павленко з Умані, вихором увірвався в дитячу літературу Олександр Гаврош з Ужгорода. І їм є з кого брати приклад: працює в ім’я розвою української мови та літератури (особливо для підлітків та юнацтва, Михайло Слабошпицький, все ще вражає своєю творчою енергією чи не останній з

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин