Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Дитяча сторінка · “Добра краплину Вам віддати рад”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЯК ЖАЙВІР СОНЕЧКО ШУКАВ КАЗКА

Слово Просвіти, №02 за 2009 рік

Адель СКОВРОНЕК Малюнки Марії ГРИСЮК НІЧ Вечір ніч припрошує до хати. Двері, чую, “ох” собі та “ах”. Ніч, напевно, скоро ляже спати, Бо вже мила ноги в споришах. У кутку у нас під образами Спатимуть тихенько цілу ніч. В хаті сни загрюкають возами, Розгойдають нашу сонну піч. Спатимуть і стіл, і підвіконня, Зошит, ручка, синій олівець... Застогнав поріг собі спросоння, В каганця погас давно терпець. Ще лиш мить. Все спатиме у хаті. Рушники на стінах шепотять. Тіні по кутках стоять чубаті... Ніч у нас у хаті буде спать! ДЕ ЖИВЕ ДОБРО Запитав я якось в нені: — Де добро живе? — Там, де гілочки зелені, Де ріка пливе. Запитав я в свого тата: — Де добро шукать? — Де кульбаби волохаті Полягали спать. Я тоді подумав згодом: — В кожному із нас. В потічку, де тихі води, В школі, де мій клас. У саду, що дише сонцем У ранкову мить… Тож відчиню я віконце — Хай вітрець влетить. Ну а ще в моєму серці, У моїй душі. Я добро черпав з озерця, З тихих споришів. І тому добра краплинку Вам віддати рад. Тож приходьте на хвилинку По добро у сад! Ігор ЗЕЛІНСЬКИЙ, 13 років, с. Майданець, Черкаська обл. Того дня Жайвір уперше побачив сніг: доокіл біло-біло! Жайворове поле з густими кущиками трав спить під холодною ковдрою. “Кудись і Сонце сховалося — не вигляне. Як тут не сумувати? Було так тепло й гарно…” — Жайвір обтрушує сніжинки, що обліпили його. Розпушує пір’ячко. Розчісує і підбиває ніжний підпушок. Розправляє вохристо-буруваті цятки на крилах. Ізнову мережить ніжками сніг. “Десь отут були кущики бур’янцю і високі трави зі смачним насінням… Нумо, пошукаю”, — дріботить засніженим полем малий пухнастий Жайворонок. Аж тут як на гарний спомин — матусина порада: “В люті холоди, Жайвороночку, тримайся побіля людських осель. Там, на стежках-дорогах, можна знайти хоч якісь їстівні крихти…” “Сю-і-р-сюі-ї-р-сю-ії-р..,” — ллється його пісня над сніговими заметами. Та й зупинилась на узбіччі дороги. Жайвір побачив: ондечки, з-під волохатої снігової шапки стримлять верхівки лободи. А там, далі — кущик осоту… Як він зрадів їм! Хутенько зіп’явся на ноги і вже видзьобує з бадилля насіння. Холодний вітер напинає й прочісує кожну його пір’їну. Збиває з ніг, але вони у Жайвора невисокі, й він стійко тримається на землі. Зима невгавуче сипле й сипле густою порошею. За якусь мить жодного кущика з насінням бур’яну вже не видко. Стримлять лише поодинокі стебла осоту, лободи і щириці… Жайвір хитається у сипких глибоких снігах і з усіх сил перебирає ніжками. Не обминає жодної билинки, вишукує й визбирує дрібні, як зерня маку, насінини. Невдовзі його вбрання геть змокріло. Пір’ячко скуйовдилося, збилося й не гріє. Чепурний чубчик на голові ніби вишило памороззю й інеєм. Зима лютує дужче — сміється холодним колючим сміхом… Крихітне тільце Жайвора аж тремтить. “От-от замерзну!.. Згибію з голоду! Хотів навесні всьому світові подарувати свої сопілкові мелодії! Та зараз мені самому хоч би якусь зернинку й дрібоньку тепла…” — ледве-ледь перебирає лапками Жайвір. А тріскун-Морозище тріщить! Заплітає білим павутинням візерунчастого інею кожну травинку. “Де ж порятуватися?! Куди бігти?” — не знає Жайвір. мають у Жайвора поле! Копають глибокі рівчаки, квітучі трави піском і камінням засипають. А там, де ще зеленіють уцілілі шовкові острівці, виривають траву з корінням. “Лишенько — жодної травинки і кущика! Не шанують і нищать красу?! Де ж гніздечко звити?! ” — голосить і летить світами сумна пісня Жайвора. Звідтоді так і зосталися між небом і землею Жайворові сонати, а сам пісняр — на білому пустирищі… Аж здригається з ляку вві сні й розплющує оченята. Надворі хурделить. Виє завірюха. Студено дихає зима. “Ой-ой! Усі стежки замела холодна зимова хуга! — обтрушує й обтрушує сніжинки зі своїх крилець Жайвір. — Полечу шукати Сонце, щоб сніги розтопило”. І тільки-но злетів, як закружляла білими мухами зимова хмара й затулила від Жайвора небо і землю. Самотньо Жайворонку. Лиш пісенька його сплітається з голосами вітрів і заметілі. Та якось підглянув Славко, де Жайвір гріється, й щоразу насипає там, на проталинки, купки пшона й вівсяних пластівців, насіння бур’янів і трав, які зібрав за тепла. Весело снідають Жайвори, Повзики, В’юрки й Синиці. “Сю-її-ір”, — озивається до Славка Жайвір; неначе крапочка, коротка та зимова пісенька, що пташиною мовою означає: “Спаси’Бі…” Несподівано десь ніби у флейту свиснуло — і покотилися Жайворовим полем сріблясті нотки. І з невисокого дерева горобини засяяли живі, рум’яні Сонечка… “Ніби схожі на велике Сонце, — тішиться Жайвір і прохає: — Любі Сонечка, киньте по снопочку золотих променів, і зима побіжить струмками; і пісня поллється над полем, і рясно вкриється воно травами й квітами!..” “Але ж ми — не Сонечка…” “То, може, ви — його діти? Такі самі малиново-червоні, яким буває у надвечір’я Сонце, коли спускається за обрій спати…” “Ми — Снігурі-мандрівники!..” “То ви здалеку залетіли сюди?” “Із тих країв, де живе володарка Зима. А вона там така холоднюча, що й Сонце обминає чок, що на землі лежить. А там, унизу, іще тепліше!.. “То може, тут, як у своїй домівці, й сховалося Сонце?” — роззирається Жайвір. Та розчісує-чепурить пір’їни-пушинки. Обігрівся. Стає кругленьким. Укривається пухнастою перинкою із пір’ячка. Зімкнув стомлені очі. Спить. Лише темна зимова ніч не заснула — брьохається по груди в заметах. Носить сни… І сниться йому золоте Сонце, ласкаве й лагідне. Велике — на всеньке небо!.. Під його блакитною банею внизу — смарагдове Жайворове поле. У запашному духмяному різнотрав’ї — всіляке насіння. “На всю зиму ”, — тішиться уві сні пташка. Тут зненацька, мов з-під землі, взялися страхітливі двоногі людські потвори і відні-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин