Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Наші голови від цього протверезіли і ми зрозуміли — яка велика різниця між говорінням і ділами совєтської влади”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЯК ЗНИЩЕНО ХРЕСТ НА МОГИЛІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ((ссппооггааддии))

Слово Просвіти, №02 за 2011 рік

Жандарми біля могили Тараса Шевченка. 1914 р. Іван ДУБИНЕЦЬ ністичної партії, і це їм тоді вдавалося. Тож тоді в Корсуні керівником округового відділу Народної освіти був український комуніст Нагорний (пізніше знищений), інспектором соціального виховання — енергійний і здібний молодий учитель, теж кандидат у Компартію, Шульга. Із головних дисциплін курсів нашої педагогічної перепідготовки в Корсуні були: історичний і діалектичний матеріалізм, основи соціального й комуністичного виховання молоді, методи антирелігійної пропаганди, методика комплексного навчання в трудовій школі (тоді всі початкові школи називалися трудовими). Курси містилися в будинку Корсунського педагогічного технікуму, де в окремих залах курсанти мали гуртожитки (ліжка і своя постіль). Харчування було безкоштовне в студентській їдальні за рахунок Окрнаросвіти. Час вчителі-курсанти проводили весело. Так, після денних лекцій ішли на річку Рось в парку (колишній маєток княгині Лопухіної). Якось у кінці липня керівник наших курсів запропонував нам узяти участь у маніфестаційному святі на могилі Т. Г. Шевченка з приводу відкриття пам’ятника Шевченка замість хреста, що стояв на могилі поета раніше. Охочих до такої цікавої екскурсії було коло 30 осіб, більш молодших, бо то від Корсуня до Канева треба було йти пішки туди й назад, бо транспорту нам не дали. Наймати ж підводи ми не хотіли. Свято було призначено на недільний неробочий день. Щоб потрапити до Це було 1924 року. В місті Корсуні, тоді адміністративному центрі Шевченківської округи, до якої належав і Канівський район, у червні-липні відбувалися двомісячні вчительські курси педагогічної перепідготовки. На ці курси зі всіх районів округи прибуло 50 учителів — чоловіків і жінок, переважно молодшого віку. Серед тих молодих вчителів-курсантів був і я. Це були часи, коли на господарчому фронті після світової, визвольної і громадянської воєн та великої руїни після них, заліковували рани, а все господарство відбудовували, доганяючи рівня передвоєнних часів. Особливо швидко тоді відбудувалось сільське господарство, велику роль у чому відіграла українська кооперація — Споживча, Кредитова, Сільськогосподарська, Виробнича. Це були перші роки Нової Економічної Політики (НЕП). Українська визвольна боротьба була закінчена, але замість Української Народної Республіки постала Українська Соціалістична Совєтська Республіка. У перші роки її існування для українського народу нічого особливо лихого не віщували. Бо на національному відтинку праці все те, що розпочалося за часів Центральної Ради-Гетьманату-Директорії, продовжувало розвиватися. Це були часи буйного розвитку всіх видів і форм українського національно-культурного відродження, починаючи від Академії наук та високих шкіл і закінчуючи сільськими початковими школами та Селянськими будинками (“Просвіта” в районних центрах) і Хатами-читальнями (“Просвіта” по селах). Тоді здавалося, що не так уже і зле, що ми маємо Соціалістичну Совєтську Українську Республіку. Молода сільська інтелігенція, в тому числі й молоді вчителі, політично були мало розвинені, основних ідей національно-визвольної боротьби вони добре і не зрозуміли, захоплювалися культурно-освітніми формами праці. До совєтської влади ставилися більш ніж лояльно. Старше покоління, учасники визвольних змагань у тих умовах вбачали великі можливості, крім культурно-освітньої, також і національно-політичної роботи, тому робили деяку переоцінку поглядів на совєтську владу і щиро взялися до національно-культурницької праці і теж лояльно ставилися до совєтської влади. Серед місцевих керівників совєтського адміністративного і партійного комуністичного урядування було багато українських патріотів, вони намагалися втягти якнайбільше української інтелігенції до кому- Канева на 10 ранку, ми мусили вийти з Корсуня ще в суботу звечора. Та й вночі мандрувати краще, бо вдень спека. Провідниками цієї мандрівки зголосилися стати кілька вчителів із Канева та його околиць, бо майже всі інші ніколи не були на могилі Шевченка і не знали дороги. З собою захопили лише необхідні речі й деякий харч. Вийшовши за Корсунь, більшість із нас пороззувалась і ми помандрували польовими ґрунтовими шляхами і стежками поміж достигаючою пашнею, луками, лісками та селами. Йшли всі разом, розтягнувшись у довгу, як колись бувало прочани, валку. Співали пісень, розповідали байки, різні пригоди, іноді спочивали, але не засиджувались. Так майже цілу ніч прямували через Мартинівку, Степенці та ще якісь села до Канева. В дорозі кілька осіб забили ноги і, не бажаючи їх самих залишати, ми мусили зменшити темп, тож трохи припізнилися з прибуттям до Канева. У дорозі всі стомилися, зголодніли і відчували велику спрагу. Вирішили зайти спершу до Канівської трудової школи, директором якої був Смаль-Стоцький. Там добре помилися, нас трохи підгодували, напилися з великого казана, що нагріли на подвір’ї школи, чаю і ще більше припізнилися. Коли прибули до Чернечої гори, то маніфестаційне свято вже розпочалося. День був сонячний. Уся Чернеча гора була заповнена людьми в легкому літньому вбранні. Під берегом на Дніпрі стояло два пароплави, якими на цю маніфестацію спеціально приїхали кияни на чолі з усякими офіційними адміністративними, партійними, науковими й культурно-освітніми представниками міста. Під самою горою стояло кілька запилених авт — то приїхали представники влади з Корсуня. Стояли під горою і кілька десятків кінніх підвід — то з околишніх сіл поприїздили вчителі з учнями та селяни. Перед маніфестацією навколишнім селянам було оголошено про день свята, тому так багато прибуло селян, яким був близький і рідний Т. Г. Шевченко і ця Чернеча гора з останками поета. Коли ми по траві навпростець піднялися на саму гору, то побачили, що навколо вершини гори і могили поета стояв колом натовп людей, а зсередини кола, з трибуни, лунали слова урочистих промов різних урядових представників. Замість колишнього хреста, що свого часу українськими патріотами був поставлений на могилі, тепер був примітивний кам’яний п’єдестал, ана ньому трохи більший від нормальної величини людини дуже бідний бронзовий бюст Великого Кобзаря, що його на власні кошти і за проектом місцевого аматора відлили на Городищенському цукровому заводі робітники. Знятий із могили і розбитий на шматки колишній хрест валявся по схилах гори. Дрібніші шматки того хреста вчителі й селяни підбирали й ховали по кишенях як реліквію собі на згадку, а більші шматки хреста дробили і теж розбирали. На нас, учителів, це справило страшне й неприємне враження, і ми ділилися між собою думками: “То для чого ж було так по-варварськи вчиняти з хрестом, коли його можна було зберегти в якомусь музеї, бо це ж дорога згадка для українців? Хіба то пам’ятник отой бюст, що швидше нагадує карикатуру на поета? Хіба не могли зробити вже кращого пам’ятника за державні кошти? Чи не кращим був отой, тепер побитий і розкиданий по схилах гори, хрест? Це ж знущання з самого Шевченка”. Ми хоч не бували раніше на могилі Шевченка, але знали, що і на самому хресті, і на тій скромній огорожі навколо могили Шевченка було тисячі автографів відвідувачів цієї великої української святині. Між ними й імена невідомої української молоді, й імена великих українських громадсько-політичних діячів, письменників, митців тощо. І всіх нас те, що ми побачили, вразило, неначе обухом по голові. Наші голови від цього протверезіли і ми зрозуміли — яка велика різниця між говорінням і ділами совєтської влади. Дехто з нас слухав продовження маніфестаційних промов, але більшість розсипалася по горі між людьми. Заховавши й собі, як реліквію, шматочок того зруйнованого хреста, ми з Чернечої гори дивилися на Дніпро, на далекі простори Полтавщини і переймалися настроями з “Кобзаря” Шевченка, коли й він перебував ще живим тут та писав свої вогненні слова людської правди… До Корсуня поверталися того ж дня, але вже невеличкими групами. Веселого настрою, що був, коли йшли на маніфестацію, вже не було. Та й у Корсуні на наших курсах майже не було згадки про цю подію. Ця подія для нас була дуже гірка, тож про неї не хотілося згадувати. Ще одна цікава подія з життя наших курсів також дуже вразила. Барельєф Т. Г. Шевченка із хреста на Шевченковій могилі Нагорний, керівник окружного відділу народної освіти, закликав на ці курси свого доброго приятеля-композитора Давидовського — совєтською владою не визнаного, бо у його репертуарі були ліричні, українські патріотичні та релігійні композиції, а нічого не було нового — “революційного”. Давидовський із нас організував чудесну хорову капелу. Капела розучувала багато пісень, і між ними поему Шевченка (муз. Лисенка) “Іван Гус”. Хотілося після закінчення курсів об’їхати районні центри Шевченківщини і там дати хорові концерти. Найсильнішою точкою програми капели була, звичайно, поема “Іван Гус”, бо в нас були чудові чоловічі голоси, а поема співається винятково чоловічими голосами. Під кінець курсів ми дали пробний концерт, на якому публіка від задоволення шаленіла. Але… Корсунський партійний комітет (Агітпроп) запропонував Давидовському викинути з репертуару “Іван Гус”! Після цього наші плани про поїздку з концертами провалилися. Заборона совєтською владою співати “Івана Гуса” була для нас другим обухом по голові. По закінченні курсів педагогічної перепідготовки всі вчителі, хоч і прослухали вперше курс історичного й діалектичного матеріалізму, поверталися вже більш політично грамотними, але не з тої політграмоти, що хотіли керівники самих курсів… За кілька років сором і ганьба за такий пам’ятник Шевченкові дійшли і до верхів. І от за авторства скульптора Манізера в Каневі на Чернечій горі замість того примітивного бюста було поставлено величавий пам’ятник Шевченкові. Того пам’ятника я не бачив. Але бачив його копію і був свідком урочистого відкриття тої копії. У Києві університетові, вулиці коло нього (колишньому Бібіковському бульварові) і паркові напроти університету (колишній Миколаївській) було присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. У тому парку на місці пам’ятника Миколі I, що катував засланням Т. Г. Шевченка, було поставлено пам’ятник Кобзареві. Це вже було в ті роки, коли Київ знову став столицею України. На відкритті пам’ятника промовляли представники українського совєтського уряду і партії та представники наукових і мистецьких установ. Було гірко слухати, що в Києві, в самій українській столиці й на відкритті пам’ятника тої людини, що найбільше боролася за волю України і все своє життя за неї віддала, і яку так “шанують” представники совєтської влади всі промови — Гречухи, Корнійця, Бурмистенка й інших перекладалися російською мовою, хоч ті особи добре знали українську. Навіть Корнійчук говорив російською мовою, тільки поет Бажан промовляв українською. Я тоді слухав зі своїми близькими друзями ті промови, згадував подію відкриття пам’ятника в Каневі 1924 року і думав, що це знущання з Шевченка тих, хто є “сміття й грязь Москви”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин