Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Кінозал · Розпочинаємо публікацію серії проблемно0про0 світницьких статей Лариси Брюховецької “Націо0 нальна своєрідність кіно: реальне і можливе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Кінозірки і кіноактори

Слово Просвіти, №02 за 2012 рік

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА, головний редактор журналу “Кіно-Театр”, керівник центру кінематографічних студій Національного університету “Києво- Могилянська академія” Кінозірка — соціально-психологічне явище, яке виникло майже водночас із появою кіно як наслідок його комерційного характеру. Статус кінозірки не виключає наявності таланту, але актор, котрого програмують як постать для поклоніння і наслідування, повинен мати магнетичну привабливість і виражати певні суспільні тенденції (прагнення до насолоди, до бунту і т. ін.) і виходити за межі професії у так звану публічність. Підприємці вкладають кошти в рекламу зірки, різноманітними засобами створюють сенсації довкола неї. Звідси і переконання: культ зірки перетворює актора на товар. Перші імена зірок, що їх дав кінематограф, — Рудольфо Валентино, Пола Негрі, Франческа Бертіні, Віра Холодна. Безперечно, були серед зірок німого кіно таланови- Чарлі Чаплін ті актори — Аста Нільсен і Чарлі Чаплін, він сам вигадував для себе історії і сам їх ставив. Кіно поширювалося стрімко, і кінозірки сприяли його популярності. Стимулювали народження кінозірки дві передумови. Перша — прагматична: кінозірка сприяла комерційному успіху кіновиробництва; друга — соціально-психологічна, пов’язана зі зміною життєвих засад в умовах урбанізації й атеїзму. Місце витісненої традиційної релігії почали займати нові кумири й ідоли, яким фанатично поклонялися, особливо на ранній стадії кіно. Ця передумова була найхарактернішою для США, куди на початку ХХ століття емігрували мільйони мешканців із різних європейських країн, і цей величезний конгломерат заробітчан різних національностей потребував і забезпечення розвагою, і культурно-міфологічного цементування. Тож саме там кінематограф досить швидко стає успішним бізнесом. Здавалося, урбанізація і атеїзм (до того ж войовничий) мали місце і в СРСР, країні, населення якої також складалося з представників різних національностей. Однак тут запанувало абсолютно протилежне ставлення до культу кінозірки. Найбільш революційні кінематографісти прагнули нав’язати людям більшовицькі переконання за допомогою зафіксованої і з відповідним пафосом змонтованої реальності. Вони вважали: єдиний, хто вартий показу в кіно, — це революційні маси. Їх, облагороджених, і Віра Холодна показували. Коли ж революційна епоха перейшла в тоталітарну й революційний пафос почав втрачати свою актуальність, великий вождь особисто почав опікуватися кінематографом. І хоча кіно переключилося з маси на людину, культ кінозірки все одно не склався. Та й не міг, як не склався і в гітлерівській Німеччині. Чому ж у цих країнах актори не сяяли так яскраво, як американські? А тому, що місце кумирів займали вожді — вони вимагали поклоніння. Але силу кінематографа вожді високо цінували. Ще свого часу Ленін — перший вождь світового пролетаріату — прорік, що “найважливішим з усіх мистецтв для нас є кіно”. А його наступник настільки любив кіно, що ретельно виконував функції цензора: переглядав кожен фільм перед виходом його на екрани. Навіть особисто читав сценарії і влаштовував їхні обговорення — в одному з московських архівів зберігається сценарій О. Довженка “Щорс” із правками Сталіна. Як відомо, він дуже любив комедії й акторок Орлову й Ладиніну, але й вони не могли світити яскравіше за нього самого. Голлівуд же віддавна величали “фабрикою зірок” (про цю заїжджену назву нагадало шоу одного з наших телеканалів). І справді: популярність Чарлі Чапліна, Дугласа Фербенкса, Мері Пікфорд у 1920-х і 1930-х роках була гідною подиву. Але хоч би як хотілося підприємцям зберегти статус кво інституту американських кінозірок й увагу до нього суспільства, це явище зазнавало еволюції. У Елізабет Тейлор середині ХХ століття культовими стають актори телесеріалів, а крім того в кінозірок з’являються конкуренти з іншої сфери — естрадні співаки та зірки шоу-бізнесу. Хоча нині ЗМІ регулярно повідомляють рейтинги американських акторів, які визначаються сумою гонорарів, їхня слава не може дорівнятися до масштабів слави Елізабет Тейлор та Марлен Дітріх, не кажучи про зірок німого кіно. Але якщо Чапліна люби- Марлен Дітріх ли і широкі маси, і європейські інтелектуали, то капіталом для слави Марлен Дітріх й Елізабет Тейлор була не так акторська майстерність, як подробиці їхнього приватного, інтимного життя, а для зацікавлених воно давало неабияку поживу. Ці кінозірки, незважаючи на постійну публічність, прожили довге життя, чого не скажеш про Мерилін Монро, яка, не без труднощів зробивши акторську кар’єру і здобувши шалену популярність, пішла з життя у 32 роки, залишивши по собі нерозгадану за- Анна Маньяні гадку життя, сформованого часом бунтарів, і крихкої психіки, а суперечки довкола причин її смерті тривають і донині. Слід нагадати ще одну рису Голлівуду — він скуповував таланти з усього світу, тож титул кінозірки там здобуло чимало європейських акторів: хтось назавжди (Грета Гарбо), а хтось на певний час (Інгрід Бергман). Європейське кіно спиралося на традиції театру. А його ще задовго до появи кіно поважно називали кафедрою для оприлюднення суспільних ідей. І тому якість європейського кіно інша — його формувала не тільки каса, а й потреба висловити важливі ідеї, а згодом і видатні творці. Європейські актори творчо своєрідні, їхній талант закорінений у національний ґрунт. Італійські актори відомі спонтанністю самовияву. Лукіно Вісконті 1951 року запросив талановиту й тоді дуже популярну Анну Маньяні зіграти головну роль у фільмі “Найкрасивіша”, який був задуманий як Анні Жирардо портрет жінки, матері, характерний для того часу. Про вихоплену з італійського повсякдення Маддалену Чекконі й про те, як органічно передала Маньяні національний характер своєї героїні, дає уявлення характеристика Коррадо Альваро. “Ця мінливість, ця суміш фантастичного і практичного, схильності до ілюзій і реалізму, ця жіноча чуттєвість, що наче не відає себе, яка, здається, раз по раз готова поступитися, але стримується чимось дуже глибоким, ця вперта вірність, яка лежить в основі натури, це розуміння чоловіків та їхніх бажань, виховане прабатьківським досвідом готовності до захисту і мудрістю, здобутою на помилках, це почуття небезпеки, яку наша доблесна жінка несе в собі, точно знаючи розмір тої драми, яку вона може розв’язати, і ці моменти слабкості, що тут же долається, і прив’язаність до сім’ї, і поклоніння дітям, що виражає волю до могутності сім’ї, прагнення заручитися гарантією позбавлення від бідності, надію на краще майбутнє, — все є у тому сплаві, який Анна Маньяні Ален Делон дарує нам у цьому фільмі, здається, для того і створеному, щоб вона відважилась на одну з найсміливіших спроб, які тільки може зробити актриса”. Великий Лукіно Вісконті працював не тільки з італійськими акторами, він залучав багатьох знаменитостей міжнародного статусу: британських (Дірк Богарт), американських (Берт Ланкастер), французьких (Анні Жирардо та Ален Делон), німецьких (Хельмут Бергер). Але хоч би з ким він працював, він шукав у них “серцевину особистості”, “первозданні якості”. Називаючи кіно, яке знімав, антропоморфічним, він писав: “Вперто прагнучи відволіктися від упереджених схем, забуваючи про правила, покладені школою, намагаєшся привести актора до того, щоб він заговорив нарешті мовою свого інстинкту. Зрозуміло, ця праця не буде безплідною лише тоді, коли така мова існує, нехай навіть вона затуманена і захована під сотнею покровів, тобто коли існує справжній “темперамент”. Шведські актори причаровують правдивістю і невимушеніс- Жерар Депардьє тю у зображенні людської суті. Саме завдяки тісній співпраці зними в театрі й кіно Інгмар Бергман міг досягти глибокого і переконливого розкриття психології людини, її внутрішнього світу. Вважав, що відмінність артиста від інших людей у тому, що він є ніби своїм власним інструментом, що через особливості професії замкнутий на своєму внут- Катрін Деньов рішньому світі, на самому собі. Дуже люблять і шанують своїх акторів французи. Французьке кіно дало чимало коміків. Насамперед Макса Ліндера (Габрієль Левьєль). Починав на “справжній” сцені, але під псевдонімом, який став відомий у світі, почав працювати для “Пате”. Невдовзі створив образ елегантного денді, що потрапляє у різні ситуації, які контрастують із його виглядом. До 1914 року виступив у 400 стрічках, окремі з яких були дуже короткі. Його запросила американська студія “Ессеней”, але там він успіху не здобув. Потім ще раз повернувся до Амери-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин