Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ”. · 8 Очевидець і літописець · с. 8сторінка оригіналу ↗

День українського політв’язня

Слово Просвіти, №02 за 2014 рік

12 січня 1972 року в Україні здійнялася нова хвиля арештів. За ґратами опинилися лідери шістдесятництва Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл; цього ж дня або впродовж якогось півтора року — також Василь Стус, Іван Дзюба, Зіновій Антонюк, Надія Світлична, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Семен Ґлузман, Олесь Сергієнко, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Валерій Марченко — в Києві; у Львові та в Галичині — Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, о. Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, Володимир Рокецький, юнацькі групи Володимира Мармуса ус. Росохач на Тернопільщині та Дмитра Гриньківа в Печеніжині; Роман Калапач і Любомир Ствросольський у Стебнику; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Кременчуці Григорій Маковійчук, у Черкасах Василь Захарченко; у Нальчику Юрій Шухевич; ще перед тим в Одесі Олекса Різників, Ніна Строката… Список сягнув сотні осіб. За цим стояли сотні обшуків; тисячі людей були стероризовані допитами. Репресивна машина охопила всі регіони України, де жевріло національне культурне життя. Василь ОВСІЄНКО, політв’язень 1973—77 та 1979—88 рр. Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів. Та вже фактично існувала інфраструктура виготовлення й розповсюдження альтернативної літератури — самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу “Український вісник” (редактор В. Чорновіл). У самвидаві переважно не ставилося сакраментальне питання про зміну ладу. Але, діючи в межах існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей винищеної в 20— 50-х роках інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законности. У цьому середовищі панувала висока культурна й моральна атмо сфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло і офіційній тоталітарній ідеології, і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами: в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна самостійність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість, що була основою християнської європейської культури (“Ти знаєш, що ти — людина?” — спитав Василь Симоненко ще на початку 60-х). Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: “Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ”. Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти талановитих Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніяльна влада — з її погляду удару по шістдесятниках було завдано, може, й запізно. Український самвидав перетинав кордони і “залізну завісу”. Він звучав по радіо “Свобода”, виходив іншими мовами. Він розхитував російську совєцьку імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес “відпруження”. Тому Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою ліквідувати альтернативу тотальній ідеології. Для українського руху було розіграно окремий, “шпигунський детектив” — через заїжджого туриста з Бельгії Ярослава Добоша, щоб через нього зарекламувати зв’язок із “зарубіжними націоналістичними центрами”. Його затримали 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі. Після належної “обробки” він сказав, що зустрічався у Львові та Києві і “обмінявся інформацією” з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі “шпигунськими пристрастями” закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Репресованим письменникам 1934-го інкримінували тероризм — шістдесятникам “шили” шпигунство. Насправді ж довелося показати світові, що “найпрогресивніша в світі” держава боїться слова правди, боїться діялогу, боїться прав людини — ще більше, ніж боявся нацизм, — і виставляє проти них танки в Празі та конвой у Києві. Це вже означало агонію режиму. Нікому тоді не інкримінували ніякого “шпигунства” — лише “антирадянську агітацію і пропаганду” (ст. 62 КК УРСР), але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й етаповані за межі Батьківщини — у Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру чи в Казахстан. Найупертіші, що не давали ніяких показів, були запроторені до психіятричок (Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Ганна Михайленко та ін.). же яскравими, мудрими і навдивовижу свободолюбивими працівниками поміщицького маєтку, переважно українськими селянами, їхні пісні, казки, легенди, звичаї дали їй інше, головне в житті виховання. Молода дівчина прийшла в літературу одержима Україною та її драматичною історією, щиро полюбивши український простолюд. Вона їде до Києва—1918 року, так переконливо описаного в булгаковській “Білій гвардії”. Місто кишить утікаючими від червоної революції монархістами, декадентами, багатіями, комерсантами, повіями. Але в провінціалки Галі Домбровської інша мета: вона цілковито належить середовищу української літературної богеми. Співробітничає з журналом “Українська хата”, знайомиться з такими літера- Фізично розгромивши шістдесятників, Москва мала і другий, і третій хід. Вона розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через згортання українськомовної системи освіти, переведення на російську мову газет і журналів, тотальну русифікацію справоведення. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і релігійній самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства, перестали хрестити і вчити своїх дітей української мови й культури. “Процес пішов”, і інерція його триває донині. Суспільна атмосфера після 1972-го, на відміну від 1965-го, була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів душилися щонайжорстокіше (Микола Лукаш, Василь Лісовий). Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти чи виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися, криводушно писати пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних “українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок”, вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини. турними велетами, як Нечуй-Левицький, Старицький, зовсім іще юнаками, але майбутніми класиками Єфремовим, Тичиною, Рильським та іншими, захоплюється виставами українських театрів за участю всіх відомих тоді зірок, зазнає смаку першого літературного визнання. І водночас, щоб не померти з голоду, працює друкаркою-перекладачем, навіть іноді ходить по міських дворах із сокирою, наймаючись до міщуків рубати дрова. А потім була евакуація до Польщі разом з урядом УНР і біг, біг, біг безконечними еміграційними путівцями. Родичі з Домбровських займали на той час у Польщі високі державні посади, можна було попросити у них прихистку і не знати горя та біди. Але вона вже була українкою, українською патріоткою до скону. Галина Журба (Домбровська) зі своїми ровесниками і товаришами по еміграції, що, як і вона сама, народилися 1888 року, Левком Чикаленком та Володимиром Міяківським

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин