“Такі особи одиницями лічаться навіть серед багатших на визначних людей народів”. Шевченкіана 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Брати Доманицькі — дослідники творчості Тараса Шевченка
Слово Просвіти, №02 за 2014 рік
Вадим МИЦИК, доктор філософії в галузі культурології, заслужений працівник культури України
Найправдивіше видання «Кобзаря» Він прожив лише 33 роки. Усе, що робив Василь Доманицький, було спрямоване на користь рідного народу, задля слави й честі України. Учений та ідеолог української національної ідеї В’ячеслав Липинський пише про свого соратника, що ним була принесена “найвища жертва — життя на вівтар ідеї” і цим він “зажив лицарської слави” серед українства. Член “Старої Громади”, співробітниця часопису “Кіевская старина”, історик, громадська діячка Ганна Берло у вступному слові до публікації листів Василя Доманицького писала (1927): “Вірний син України і невтомний працівник, Доманицький за своє коротке життя зробив стільки, скільки іноді найпрацьовитіші люди не подужають зробити і за довгий вік. Коли буде написано біографію Доманицького, Україна знатиме, як багато дав він рідному краєві до того часу, коли його скосила смерть”. Земляк, товариш і духовний побратим Сергій Єфремов у спогадах так пише про життєвий подвиг Василя Доманицького: “…Десять років чоловік бореться за життя, десять років почуває, як плине здоровля з недужого тіла — і не випускає праці з рук до самого останнього часу… Знаю тільки, що такі особи одиницями лічаться навіть серед багатших на визначних людей народів”. Творчість Тараса Шевченка він знав, любив і всіляко популяризував. Перша його публікація — рецензія на книжку Е. Григорова “Т. Г. Шевченко, биография для юношества”, опублікована у “Записках НТШ” 1898 року. Понад два десятки статей, публікацій, рецензій присвятив він творчості генія українського народу. Серед них і текстологічна монографія “Критичний розслід над текстом “Кобзаря” (1907), яка спочатку була опублікована в кількох числах “Кіевской старины” (1906). Літературознавець В. Бородін оцінив дослідження В. Доманицького: “Це був перший систематизований огляд основних матеріалів до тексту “Кобзаря”, якому судилося надовго, аж до появи радянських наукових видань та “Опису рукописів Т. Г. Шевченка” (1961 р.), стати свого роду путівником по поетичній спадщині Шевченка”. Тоді ж опубліковані його ґрунтовні статті “Національність в Шевченкових творах” (Громадська думка, 1906), “Доля України в поезії Шевченка” (Рада, 1906). У них він розкриває поета у його великій любові: “Всією душею любить Шевченко рідний край і рідних людей. А через це йому не байдуже про те, яка їх доля чекає, — і він усіх братів своїх, дітей України благає, щоб не кидали України, любили, й не тільки в щасті та добрі, аі в найтяжчу годину”. Впливові українські кола у Санкт- Петербурзі ставили питання про найповніше видання поезій Тараса Шевченка. Одначе пробитися крізь імперські перепони не вдавалося. За дорученням київської “Старої громади” відомі вчені Федір Вовк та Олександр Русов 1876 року видали у Празі “Кобзар” у двох томах. У ньому було багато цензурних пропусків. Тим часом у Львові вийшло кілька видань віршів Т. Шевченка за редакцією Юліана Романчука. Заходами часопису “Кіевская старина” вийшов із друку “Кобзар” 1899 року. У 1900-х роках виданням творів поета заопікувалося “Общество имени Т. Г. Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях С.- Петербурга”. Його в 1898—1907 рр. очолював Андрій Маркевич — син приятеля Т. Шевченка. Та й сам він був знайомий із поетом, листувався з ним. Як впливовий сенатор, він від імені товариства звернувся до цензурного комітету з проханням видати “Кобзар”, додавши львівське видання (1902 р.). В. Доманицький так оцінював його: “Найповніше і найкраще видання “Кобзаря” вийшло у Львові р. 1902; видала його львівська “Просвіта”, а впорядкував до друку відомий галицький діяч, посол до австрійського парламенту Ю. Романчук. Та проте і в цьому виданню трапляється ще чимало помилок і в тексті (словах та виразах) і в хронології (тобто якого року та або інша поезія написана)”. Завдяки революційному піднесенню 25 листопада 1905 року дозвіл на друкування “Кобзаря” одержали. Видавнича комісія, до якої увійшли Ф. Вовк, О. Русов, О. Афанасьєв, М. Дуб’яга, О. Лотоцький, П. Салладілов, П. Стебницький, ухвалила, щоб “перше в Росії повне видання “Кобзаря” було разом з тим найбільш повним по тексту і відповідало найбільш справедливому хронологічному розпорядку Шевченкових творів”. Цю патріотичну справу “Благодійне товариство видання книжок” у Петербурзі доручило Василю Доманицькому. Він був земляком Тараса Шевченка і мав практику видавничої діяльності. У видавництві “Вік” спільно із Сергієм Єфремовим видав тритомник творів українського письменства за сто літ. Він узявся опрацьовувати рукописи Т. Шевченка, особливо плідною була праця у музеї Тарновського в Чернігові. У статті “Про видання повного “Кобзаря” Т. Шевченка” В. Доманицький пише: “Попрацювавши кілька день над рукописами Шевченка в тому музеї, я виправив велику силу помилок в тексті попередніх видань “Кобзаря”, — помилок вольних часом, а більше невольних, — знайшов певні вказівки про кілька поезій — про те, коли саме вони написані, догледів чимало цінних подробиць про письменницьку діяльність Шевченка, про які досі невідомо було або неправдиво їх освітлювано навіть у такого поважного біографа Шевченка, як небіжчик О. Кониський… Коли пощастить мені цього літа ще й ці рукописи (від 1847 р. — В. М.) та ще у деяких осіб, то можна буде з певністю сказати, що найповніше видання “Кобзаря” (будуть подані ще деякі дрібні поезії, ще невідомі) буде разом з тим і найправдивіше”. Текстово вивіряючи поезії Т. Шевченка, встановлюючи час їхнього написання, Василь Миколайович був свідомим свого завдання. Потрібно було цілковито виправити всі помилки й неточності. Закінчувався 50-річний термін авторського права на спадщину, і дослідник із цього приводу писав: “Промине ще одних лише п’ять літ і поетичний скарб поета стане вільним добром кожного громадянина: кожен матиме право друкувати чи цілого “Кобзаря”, чи частину його яку-небудь, по своїй охоті, не питаючи дозволу нічийого, і друкуватиме на підставі тих некритичних, неперевірених, значно неповних, а часом і поплутаних редакцій текстів, які стрічаємо ми зараз по всяких російських та заграничних виданнях, на підставі його цілком вільного, дуже непевного, дуже неправдивого хронологічного розпорядку поезій, які мають усі видання “Кобзаря”. Півроку Василь Миколайович звіряв за рукописами вірші Тараса Шевченка, встановлював відмінності, правильність написання. У його розпорядженні були 270 оригіналів та 18 копій. Вони зберігалися у музеях Василя Тарновського (Чернігів), старожитностей та мистецтва (Київ), Рум’янцевському (Москва), в архіві жандармського “Третього відділу”. Дозволу до останнього добилися редактор журналу “Былое” В. Щоголів та Я. Забіла. А. Маркевич домігся, щоб ці рукописи передали до музею Тарновського. Понад 50 років вони лежали необстеженими. Найцінніше, що мав під рукою В. Доманицький, — це захалявні книжки, писані Т. Шевченком на засланні, — їх свого часу придбав редактор “Кіевской старины” Володимир Науменко. “Отсі дві книжечки поетові, — писав В. Доманицький, — основа більшої половини усього “Кобзаря”. З них редактор узяв 171 вірш для друку. А всього їх у виданні було 217. За ними він і дав правильну хронологію більшості віршів. В. Доманицький порівнював поезії Шевченка за всіма доступними джерелами: рукописними альбомами, періодичними виданнями, збірниками. Навіть пізніше окремі установи не могли зробити бодай подібного йому. 1906 року Товариство імені Шевченка увійшло в спілку з “Благодійним товариством по виданню загальнокорисних і дешевих книжок” і зачалося друкування. У туманному Петербурзі, маючи важку хворобу легень та три роки присуду на заслання у Вологодську губернію за участь у революційних подіях у рідному селі на Звенигородщині, Василь Доманицький ретельно й терпляче вичитував правку і жалкував, що “доведеться зоставити останні листи на розсуд петербуржців”. Але справу вдалося благополучно довершити. 1907 року перше повне видання “Кобзаря” вийшло з друку й одразу розійшлося. У ньому вперше були опубліковані твори “Юродивий”, “Саул”, “І Архімед, і Галілей”, повні тексти поем “Сон”, “Кавказ”. Тільки вісім поезій не було перевірено за автографами. Не обійшлося без помилок, яких, як зізнався сам Василь Миколайович, “тяжко обминути”. Із курорту Закопане (Польща), де лікувався В. Доманицький, у листі до своєї приятельки Олександри Требинської 15 квітня 1907 року він писав: “Ну я таки легкий на руку, щоб там не казали: “Кобзаря” 10 тисяч розійшлося в три місяці. Друге видання “Кобзаря” теж розійдеться так що як не за год, то за півтора розійдуться усі 25000. Досі ні одна книжка українська так не розходилася. Не можу собі приписувати усього або дуже багато, а все ж таки є в тому частка моєї душі, бо і друге видання я робив з великою любов’ю”. Іван Франко також заходився видавати “Кобзаря” й у листі від 17.VII.1906 року до Василя Доманицького писав: “Я справді в маю сього р(оку) розпочав працю над критичними виданнями творів Шевченка”. І звертається: “…будемо надіятися вашої помочі”. На той час Василь Миколайович уже закінчував підготовку віршів Тараса Шевченка, здав до видавництва текстологічне дослідження “Критичний розслід над текстом “Кобзаря”. Із цього приводу між дослідниками зав’язалося листування. Вже в першому листі В. Доманицький (29.06—11.07.1906 р.) повідомляє хронологію віршів Кобзаря, котрі були в “III отделении”. Що де тільки є нового по віршах Т. Шевченка, він пише Івану Яковичу. Згодом надсилає до Львова робочий примірник “Кобзаря” зі своїми правками та приписами, вказуючи, де з рукопису Лазаревського, де з Мордовцева, а “скрізь, де коло поправок не позначено, чия вона, то вона Шевченкова”. Окремий напис гласить: “Поправки олівцем суб’єктивно мої”. Цей редакторський примірник “Кобзаря” зберігається в Інституті літератури НАНУ. У Закопане надсилав І. Франко тексти для наукового редагування. Іван Якович щиро завдячує своєму “дорогому пану товаришу”. В передмові до “Кобзаря” (1908) він пише, які проробив досліди В. Доманицький, що його діяльність “доконала поважну часть праці”. І, що найголовніше: “З припливом матеріалів В. Доманицького моя праця значно злегшилася і мала метою якнайповніше використати новий матеріал, зібраний ним. Протягом редакторської праці ми часто обмінювалися листами, обговорюючи деталі тексту і різних видань”. І він сердечно дякує “особливо високоповажному д. Василю Доманицькому, без якого помочі я не був би міг доконати успішно того, що доконано в отсьому виданні”. Це єдина стаття, в якій конкретно відзначається внесок Василя Доманицького і який так уперто не хотіли помічати науковці радянського часу. Листування з Петром Стебницьким розкриває багатогранну діяльність Василя Миколайовича у виявленні, науковому обґрунтуванні й опублікуванні віршів Тараса Шевченка. Він підготував третє видання “Кобзаря”, яке видав 1910 року В. Яковенко. Додав нові матеріали до двотомного видання поезій Шевченка (1911 p.). Узимку 1910 року він зладив недільний “Кобзар”. Узявся за підготовку шкільного “Кобзаря” утрьох частинах: Шевченко про себе, про Україну, про світ і людей. Незважаючи на хворобу, за п’ять місяців зробив їх та 1 серпня 1910 року надіслав П. Стебницькому в Петербург. Писав, аби окремо видали “Москалеву криницю”. У липні 1910 року він ставить питання про видання “Словника Шевченкової мови”, але для того треба було б видати усю спадщину Кобзаря. В. Доманицький запропонував таку структуру: до 2-го тому мали увійти автобіографія, поеми “Слепая”, “Тризна”, до 3-го — російські твори, до 4-го — “Назар Стодоля”, до 5-го — “Дневник”, до 6-го — листування Шевченка. “Це найцікавіше, от до цього й у мене руки сверблять. Але що ж — коли короткі” (23.07.1910). Надія була на те, що цей задум здійснить видавець В. Яковенко, але події розгорнулися в гірший бік. Тривала хвороба легень домучувала Доманицького. Він збирався на лікування в Аркашон (Південна Франція). У відповідь на лист П. Стебницького (12.08.1910 р.) Василь Миколайович пише: “Ну, очевидно, ще далеко “Кобзареві” (тексту) до канонічного. І не тільки 15 прикладів, що Ви подаєте, — мало не всі “політичні” (Сон, Кавказ), страшенно непевні. І з варіантами в них прямо біда. Над цим треба ще поморочитися, і не мені самому це викінчити. Ех, якби то здоров’я — взявся б до 2-го тому “Критичного розсліду”. Матеріалу — боже мій!”
Відданий патріот України, невтомний працівник на її ниві Василь Доманицький під час навчання в Університеті святого Володимира (Київ) став одним із співорганізаторів нелегального з’їзду студентів України, фундатором видавничого гуртка, який переріс у перше українське видавництво “Вік”. Задля кращої долі кревного люду він створив у Колодистому, де народився 19 березня 1877 року, споживчо-кредитове товариство (1902 p.), організував революційний комітет (1905 р.). Як економіст, обґрунтовував розвиток господарства через позичкові товариства та крамниці. Невдовзі після відкриття В. Хвойкою хліборобської культури пращурів провів археологічні розкопки у Колодистому, Глибочку, Луківці, Тальному і підказав В. Хвойці її назву — Трипільська. Відомий як історик, літературознавець, етнограф, фольклорист, бібліограф. Перекладав із польської, французької, російської мов. Починав як журналіст і співробітничав у “Науковому віснику”, “Кіевской старине”, газетах “Рада”, “Громадська думка”, “Рідна справа”, друкувався в часописах “Літературно-науковому віснику”, “Нова громада”, “Украинском вестнике”. У той час, коли Звенигородський повітовий суд засудив його до трирічного заслання у Вологодську губернію, він у Петербурзі вичитував гранки ним же впорядкованого повного видання “Кобзаря”, опрацьовував “Історію України-Руси” Миколи Аркаса. За редакцією В. Доманицького “Кобзар” Тараса Шевченка видавався від 1907 до 1926 років. Тільки редагуванням і виданням цих двох книжок Василь Доманицький зажив довічної пам’яті в серцях українців.
Василь Доманицький Віктор Доманицький
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
