Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Адже хлопчик — це я вчорашній, такий, як на повоєнній фотографії”. · 8 З блокнота письменника · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Склянка зельтерської води з вишневим сиропом», с. 7

Склянка зельтерської води з вишневим сиропом

Слово Просвіти, №02 за 2019 рік

Закінчення. Початок на стор.7 Про укази та розпорядження Його Величності можна писати й писати. Про те, приміром, як він втрапив у в’язницю, що викликало справжнє обурення місцевої громадськості, як невдовзі після цього прикрого випадку у тюрму до Нортона прийшли місцевий суддя і начальник поліції, вибачилися й визволили несправедливо засудженого. Відтоді всі поліцейські вітали Нортона відповідно до титулу, ставши по команді “струнко”. Це щодо надуманого російськими борзописцями наклепу, що, мовляв, американці тупі йне розуміють гумору. Розуміють, та ще й як! І бувають сентиментальні. Бо у день, коли Нортон помер, газета “Сан-Франциско Кроникл” надрукувала на першій шпальті повідомлення про цю печальну подію, глибоке співчуття родині покійного та усім, хто знав імператора. А Його Величність залишив після себе 10 доларів, акції збанкрутілої золотої копальні, колекцію прогулянкових тростин і лист королеві Вікторії з пропозицією руки і серця (!). Удень похорону (знайшлися у місті заможні громадяни, які фінансували покійному достойне поховання) понад десять тисяч людей супроводжували покійного на цвинтар. Наступного дня газети написали, що світ став би набагато кращий, якби всі правителі були такими чесними й гуманними, як Джошуа Нортон. Яким, живий семафор Давно вже здавалося мені, що усі ті, в кого з тої чи тої причини “поїхав дах”, мають щось спільне у своїй поведінці, незалежно від місцезнаходження отого схибленого. Чи це Україна, чи Америка, чи Австралія — є щось однакове для цієї категорії громадян. Хочу тут розповісти про одного дядька з Дунаєвецького району (де Дунаївці, а де американське Сан-Франциско, але ті мої персоналії немов рідні брати, незважаючи на різні епохи та різні континенти, в яких вони жили!). Отой дунаєвецький дядько вже давно помер, років тому двадцять чи тридцять. Я ще встиг написати про нього розділ для повісті “Кинд жал милосердя”. Село, де той персонаж народився, є насправді, проте прізвище його вигадане, читачі зрозуміють чому саме. Мій рідний брат одружився на дівчині з того села, і тепер, коли брат, на превеликий мій жаль, кілька місяців тому помер, нема до кого звернутися, щоби розпитати про долю дітей та онуків мого героя. Отже, з етичних міркувань автор вирішив наректи дядька Якимом. Та ще придумати йому кличку — Чубатий Цезар. Хоч нічого патриціанського, нічого величавого, виняткового чи державного якогось розуму, бо… Звідки б мало узятися все те у звичайнісінького дядька, пастуха сільського! Пам’ятаю, як колись ми сиділи з ним на лавчині під хатою, і Яким оповідав мені про своє життя. Говорив, налягаючи на звук “р”, від чого у нього звучало зовсім інше: замість “р” неодмінно виходило “г”. Друга, вже суто зовнішня ознака, що вирізняла дядька Якима із середовища, в якому жив, — одяг. У свята чи вихідні він ніколи не ходив у цивільному. Він простотаки обожнював військову одіж. Чи вигадану ним уніформу: взимку носив довгополу шинель, обперезану портупеєю, або офіцерський бушлат, військову сукняну шапку з вицвілим цигейковим хутром, захисного кольору галіфе і навіть чорні лискучі краги, що щільно облягали його криві, достоту кавалерійські ноги (хоч ні в кавалерії, ні взагалі у війську Цезар ніколи не служив) й тому виглядав особливо кумедно й недоладно. Влітку ж одягав гімнастерку, “стоячого” кашкета з кокардою та пластмасовим козирком, сині бриджі та, хоч би яка спека була, — ті ж таки краги й ретельно наваксовані черевики… Де і яким чином добувалося все те спорядження, ніхто не цікавився, усі звикли до сільського дивака, на чиїх грудях виблискували сузір’я найрізноманітніших значків, назви котрих засвідчували, що дядько водночас і відмінник військово-повітряних сил, і парашутист, і випускник університету, й спортсмен-розрядник, і навіть донор. Мабуть, увесь цей обладунок додавав дядькові впевненості й незалежності в однобарвних його буднях, у способі життя звичайнісінького пастуха, якому, одначе, вельми подобалося розпоряджатися, повелівати, радити — чи то на сільській толоці, коли, приміром крокви на стіни висаджують, чи на розвантаженні вагона в пристанційному тупику, чи коли монтери дроти натягують між телефонними стовпами. На весіллі без будьякої на те потреби він диригував духовим оркестром, механізаторам у полі вказував, на яку глибину орати, жінкам на фермі — коли краще доїти й годувати корів. Одне слово, використовував щонайменшу можливість, аби продемонструвати свою обізнаність у всьому та неабиякі організаторські здібності. Й зовсім не бентежила дядька та обставина, що всі, ким він буцімто керував, спокійнісінько робили свою справу, ніяк не реагуючи на його метушню та невичерпний адміністраторський ентузіазм — у кращому випадку для годиться (щоб не ображався чоловік!) кивали мовчки: гаразд, мовляв, зробимо все, як велиш. — Нема вже нашого Жука, — прогугнявив по довгій мовчанці Цезар. — Здох. Я чегеду пас у Чогтовій долині тогішної осені. Зганку туман, памогозь , як ото восени. Дивлюся, темніє щось біля кгинички. Підступаю ближче… “Ти чого тута вилежуєшся?” А він і вухом не веде, тільки хгипить. І така вже печаль в тих очах собачих. Я присів навпочіпки, погладити його намігився, а пес кливаки жовті вискалив, загагчав: не гуш!.. Дивні вони, пси. Вдома не вмигають. Воліють без свідків, хтозна-де в нетгях, у полях. Так і тут було. Поховав я його. В богозні гіллею засипав… — Щось ви, дядьку, все про собак та про собак, — дорікнув я. — Розказали б ліпше, де ви амуніцію добуваєте. От хоч би неповторні оці халяви. — Халяви? — вражено стрепенувся дядько, випроставши перед собою ноги й оглядаючи їх-то з одного, то з другого боку. — Це, по-твоєму, халяви? — Він подивився на мене з неприхованим сумом і навіть співчуттям. — А по-вашому — підошви? — наївно спитав я, тамуючи сміх. — Не халяви і не підошви, — терпляче пояснив Цезар. — Кгаги! Їм уже далеко за півсотні літ, а які, скажи-но мені, халяви так ото довго носилися б — хгомові?.. юхтові?.. чи, може, кигзові? Отож-бо. Вічна геміняка. Австгійська. Чегевики зносив, а кгаги цілісінькі. Дгугу, тгетю, десяту пару стоптав — кгагам хоч би що… А як вони мені дісталися? О, бодай не згадувати. Я, звичайно, знав, що у лиху воєнну пору, коли Якимові було лише тринадцять, його забрали на роботу в Німеччину, якийсь там бауер узяв малого до себе “на латифундію”. Ото і все, що досі мені було відомо. І ось дядько почав оповідати, як йому там, у чужій стороні, жилося. Не з медом, ясна річ. Трудився від зорі до зорі — у полі, корівнику, свинарнику. А ще величезного дога мусив прогулювати щоранку, у двоповерховому особняку підлогу щосуботи мив (“як небо та підлога, голубим фагбована”), з грубки попіл вигортав — кінця-краю не було тій роботі. А тільки-но присів спочити — хазяїн тут як тут. Мітла в руках, граблі чи вуздечка — так і норовить огріти по плечах чи по голові. — Лихий був хазяїн, ой же ж лихий. Несу якось в цебегці свиням. Спіткнувся, впав, їдло те на стежку, жужелицею всипану, полилося. Вхопив він ту цебегку та й по голові мене, пгоклятий. Водою по тому відливав. І за що було памогоки дитині відбивати? За якісь там помиї з лушпайками! Ото відтоді я й став якийсь не такий. А був же відмінником до п’ятого класу. Та коли б не Гегманія, хіба б я нині коло чегеди ходив? Я б, може, дівізією командував. Чи на капельмейстега вивчився. А так… Тілько й того, що кгаги додому пгивіз. Коло станції наші склад розбомбили, то я їх там і підібгав. Слава Богу, що живий лишився. — А бауер той — живий? — Не знаю. Втік я від него, наші ж підходили. В якійсь кочегагці ховався дві сутки. В підвалі, звідки вагонетками золу вивозять. — О, я б не подарував хазяїну тої цеберки — до лоба його мідного потрощив би! — Так-так… Стілько літ минуло, а досі голова болить. Щоночі, від одинадцятої до третьої. Понімецькому, тютілька в тютільку. Темна вода во облацех — здається, так мовили в старовину. А тепер кажуть: у чужій душі — мов серед ночі. Ні сіло ні впало згадав я в цю мить пригоду, що сталася кілька років тому з Якимом у райцентрі, за десять кілометрів од села. Розповідав про цю пригоду дід Гордій, земляк Ніни, дружини брата мого. Чого туди дядька понесло — темна вода… Хоч би там як, але при повнім параді — в шинелі з портупеєю, кашкеті з кокардою і, звичайно ж, у крагах — прибув Яким у містечко. А на роздоріжжі райцентрівському затор, у який бік не глянь — машини, машини. Непорядок, одне слово. А неладу дядько не терпів. Тож роззирнувся, миттю оцінив ситуацію і зараз же за діло взявся. Найперше скомандував тракторця і підводу до узбіччя скерувати. Потім став на перехресті, виструнчився й нумо рух регулювати. Наче усеньке життя тільки тим і займався, що на роздоріжжях напрям транспорту вказував. То вліво руку викине (туди їдь!), то вправо (туди!), то чітко й браво повернеться у протилежний бік — вперед, вперед не дрімай! Може, тому водієві не вперед, а ліворуч або праворуч треба — дядькові байдуже, тай шофери не сміють перечити, бо хто ж його зна, що то за чин посеред шляху з’явився. Їдь, куди велено. Й потім, либонь, гаку давши околичними шляхами, знову ж таки на трасу вирулюють або вертаються до того ж таки роздоріжжя, щоб у потрібному напрямку поїхати. А Яким тим часом командує, то опускає руку, то підносить хвацько перед собою, мов семафор — крило сигнальне. Уже і тромб той автомобільний розсмоктався, уже й дід Гордій, з ним Яким приїхав приїхав автобусом, нетерпляче гукає дядька — де там, Яким саме в раж увіходить!.. Тут якийсь “Москвич” на шаленій швидкості промчався, ледь з ніг не збив дядька. Він йому показує — туди, прямо їдь! А “Москвич” розвертається круто, аж гальма вищать, і — праворуч, із асфальту на сошу, тільки димок за ним закурився... “За якусь хвилину, — розказував по тій пригоді балакучий дід Гордій, — машина міліцейська на всіх парах шурує, звідти ж, звідки “Москвич” їхав. Зойкає безупинно, лампочкою синьою бликає. Здогнала, видно, міліція того лихача. Але ж Яким об тім не знає — викинув руку вперед: туди давай, прямо! Вони помчали… Тут би горе-регулювальнику саме й дати тягу, так ні ж, стовбичить, очмана, й далі на перехресті. Ну, вертається та машина міліцейська, виходить капітан. Козирнув. “То куди, — питає дядька, — “Москвич” зелений перед нами поїхав?” — “Туди, — показує Яким. — Я командую — пгямо шугуй, а він??. Капітан пильно оглядає дядька — спершу від кокарди до краг, потім од краг до кокарди, делікатно бере під лікоть. “Ходімо, — каже, — в машину, там розкажете. А той відчайдух далеко не втече, ми номер записали і по рації передали”. Я спробував було вступитися за попутника свого, та де там, і бровою не веде капітан. Та і Яким, бачу, анітрохи не впирається… Словом, забрали його. А що далі було, то вже самого Якима питайте”. Хлопчик і корова край дороги Цей спогад не дуже давній. З того часу, коли я ще мав щасливу здатність мандрувати у просторі, під сонцем чи дощем. Коли досхочу наблукавшись сергіївськонаркевицькими полями діставався автобусної зупинки, присідав на лавочку під дашком. Була саме та пора, яку я чи не найбільше любив. Коли пихкає парою цукровий завод, коли над прижовклими деревами над шиферними дахами витає дух патоки, а шлях під машинними протекторами аж синіє від жомових крапель. Споглядаю осінню мряку над горобинами, яблунями, вишнями та придорожними тополями. Леле, думаю собі, та я ж садив оті тополі, були вони тоді мені по шию, а вже верхівки — ген під хмарами, і стовбури — не обхопити руками. Що ж воно діється на білім світі? Не може цього бути, я ж іще ніби не дуже старий! І

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин