Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
13 “Природа не була б собою, якби не мала в собі іскри духа...” · Про-читання · с. 13сторінка оригіналу ↗

Усвідомлене покликання просвітянина

Слово Просвіти, №02 за 2019 рік

Останній відкритий і потужний виступ проти більшовицької навали Вороньківська козацька сотня здійснила у квітні-червні 1920 року. Вони разом з Бориспільскою громадою відмовились підкорятися московсько-більшовицькій владі. Майже півтора місяця повстанці обороняли Бориспіль, майже півтора місяця тут гордо майоріли жовто-блакитні прапори. 12 червня 1920 року війська Червоної Армії вже взяли Київ, а Бориспіль майже до 16 червня продовжував боротись. Тоді червоноармійці підігнали на залізничну станцію бронепоїзд і спалили фугасними снарядами третину Борисполя, потопили в крові повстання і розстріляли близько п’ятисот повстанців. Серед вбитих були і козаки Вороньківської сотні. 16 червня 1920 року дружина Євгена Чикаленка Юлія писала чоловіку: “Бориспіль в останні дні після відходу з Києва більшовиків відбив самостійно сім більшовицьких атак”. Після розгрому військ отамана Зеленого на правобережжі Дніпра частина вцілілих загонів перейшла на лівий берег. Тут 4 червня 1921 року вони об’єднались із повстанцями-козаками. Новостворене збройне угруповання назвали загоном імені отамана Зеленого. Освячення мечів відбувалось вс. Рудяки, неподалік Воронькова на загальній козацькій раді. Очолив козаків Осип Думін, колишній січовий стрілець, близький побратим Євгена Коновальця. Але щодень більшовики зміцнювали свої позиції і оголосили “хрестовий” похід на непокірних козаків. Повстанці не корились, не складали зброю і не припиняли боротьбу: вони знищували керівників, що стали служити московсько-більшовицькій владі, палили сільські ради і земельну документацію, робили постійні напади на радянських міліціонерів, псували телефонний зв’язок. Ось один із історичних документів за 29 вересня 1922 року: “Рудяковский сельисполком и сельземкомитет доносят, что вся канцелярская работа всех институтов приостановилась и все служащие-от работ устраняются. Причиной этому служит “бандитизм”, который преследует служащих днем и ночью с помощью своих местных банд и штатов. Из служащих побит до полусмерти член сельземкомитета А. Петренко”. Навіть радянські міліціонери боялись ночувати вдома поодинці, сходились щоночі для ночівлі в одне приміщення в Борисполі. Про це писав у своїх спогадах перший голова Бориспільського райвиконкому Іван Козуб. Більшовик Раковський у своїй таємній телеграмі “Про повстанський рух” у грудні 1921 року повідомляв: “За все три года периодических пребываний Советской власти на территории Украины район Борисполь, Триполье, Ржищев, Макаров были и в настоящее время продолжают оставаться бандитскими гнездами”. 17 травня 1922 року комісія Переяславського повіту, куди входило с. Вороньків, констатувала: “Были случаи убийства Комнезамов, в апреле месяце – 8 человек … Раньше ответственные работники соввласти в одиночку могли свободно разъезжать по всему уезду. В настоящий момент без отряда совершенно невозможно выехать за город. В данный момент численность и количество банд растет с каждым днем… Нужны срочные экстренные меры”. В архіві СБУ зберігається “Политическая и экономическая характеристика Бориспольского р-на”, де записано: “До 1927 года существовали банды в селах Вороньков и Кийлов, бывшие участники банды Зеленого” Більшовицька влада панічно боялась наших Героїв, боролась проти них по-різному, зокрема пропонувала їм добровільно скласти зброю по амністії. Вона вбивала борців за волю України без суду і слідства, знущалась із їхніх рідних, висліджувала повстанців через своїх “сексотів” (тобто “секретных сотрудников”). У Воронькові, за інформацією КГБ, їх також було безліч. Ось деякі прізвиська запроданців, які до цього часу не розсекречені: “Чернобурий”, “Квітка”, “Дуб”, “Лісовик”, “Лєший”, “Вишня”, “Вороньківець” та інші. Їхні донесення періодично лягали на стіл слідчих КГБ. В 1927 році була заведена по Воронькову навіть справа “оперативного учета “Повстанцы”. Протягом 20 років московсько-більшовицька влада переслідувала, вишукувала та вбивала еліту української нації — славних вояків Вороньківської козацької сотні. Лише 11 квітня 1938 року в один день розстріляли 14 героїв-повстанців із Воронькова. Все XX століття планомірно і наполегливо стирали пам’ять про Героїв Української революції, великих патріотів України, вбивали в голови людей про них лише одне поняття – бандити. Так було в радянські часи. Як же вшановують пам’ять справжніх українських Героїв у Воронькові та на Бориспільщині сьогодні? Що для цього зробила Українська влада в незалежній Україні? Імена Героїв не вибиті на меморіальних плитах у Воронькові, у Вороньківській школі ще й досі немає музею чи бодай якогось невеличкого стенду про подвиги Героїв Вороньківської козацької сотні. Меморіальна табличка у Воронькові героям Вороньківської сотні та пам’ятна стела у Борисполі були споруджені на кошти бізнесмена із Борисполя Швагруна Віктора Петровича. Невже Шевченкове “Славних прадідів великих правнуки погані” так влучно характеризує сьогодні нас? Хочеться вірити, що все буде по-іншому, і пам’ять вдячних нащадків прокинеться і засяє на всю Україну. До цього зобов’язує не тільки наша совість, а й Указ Президента України від 28.02.2010 року № 75 “Про вшанування учасників боротьби за незалежність України в XX ст.”; Закон України від 09.04.2015 року “Про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність у XX столітті”; Указ Президента України від 22.01.2016 р. №17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій “Української революції 1917— 1921 років”; Постанова Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2006 року “Про затвердження плану заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років та вшанувати пам’яті її учасників на період до 2021 року” Що ще треба, щоб ми стали українським народом, знали і шанували свою історію і своїх героїв? Що ще треба, щоб узаконений сьогодні вислів “Героям слава!” став реальністю, а не порожнім звуком? Остап СВІТЛИК, заслужений діяч мистецтв Як зрозуміти, яким чином уживаються в цьому світі мистец тво, зокрема музичне, й тоталітаризм, як особистість може вдосконалювати своє покликання напругою й енергією творення? Таке непросте завдання поставив перед собою наш земляк, унікальний дослідник естетики світової культури, усвідомлюючи, що й Природа не була б собою, якби не мала в собі іскри духа... Отож голова Дрогобицької організації Національної спілки композиторів України, Конгресу української інтелігенції Дрогобиччини, постійний член ради Всеукраїнського “Бойківського етнологічного товариства”, Дрогобицької міжрайонної організації “Просвіта” та інших не менш відомих громадських об’єднань, музикознавець, культуролог Володимир Грабовський доста пильним оком оглянув характерні здобутки і втрати суспільно-мистецької панорами не тільки нашої країни. Ґрунтовні нариси, статті та есеї дослідника, що склали ошатно видану книжку “Сумління інтелігента”, яка тріумфально вийшла у видавництві “Посвіт”, неабиякою мірою з’ясовують усі згадані питання. Хоча й вельми віртуальна ця музика! Чому кажемо про “тріумфальність”? Бо видати сьогодні в Україні бодай кілька сотень примірників хрестоматії музикознавства, в якій есейно-нарисово досліджено тривалий розвиток світового музичного мистецтва в його бурхливому часоплині, а також особливості взаємодії творчої особистості й суспільства зі слушним наголосом на суттєвій ролі митця в утвердженні національної ідентичності — уже сам по собі громадський акт подвижництва. До речі, не тільки зважаючи на всім нам відомий матеріальний фактор… Тому аж ніяк не дарма у блискучій передмові до актуальної книги доктор філософії, провідний науковий співробітник Інституту МФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ Валентина Кузик наголошує: “Радію, що мій колега, “сумлінний інтелігент” Володимир Грабовський зібрав та оправив дещицю своїх трудів і представив широкому загалу українців, небайдужих до наших духовних цінностей”. У чому ж конкретно вбачаємо феноменальне значення цього видання? Та хоч би в тому, що у своїх нарисах, есеях і статтях відомий далеко за межами України дрогобицький музикознавець виявив не лишень гострі проблеми, знані музикознавцю-історику, культурологові й соціологу, ай світоглядні обшири, доступні хіба що достеменному філософу, котрий над усе прагне збагнути суть вельми складних явищ духовного і творчого начал у кожному з об’єктів саме наукового, фахового зацікавлення. Досить окинути внутрішнім зором отой суто мистецький огром, який звучить явними музичними шедеврами всесвітньо відомих М. Лисенка, С. Людкевича, В. Барвінського та знакових композиторів зарубіжжя — Д. Кейджа, А. Нікодемовича, Б. Шеффера, К. Пендерецького, щоб уявити інтелектуальні – титанічні! — зусилля автора осягнути й перелити в доступну вдумливому читачеві форму неймовірної космічної сили світоглядно-симфонічні світи. Але ж добродієві Грабовському щастить осягнути й донести їх неофітам! Ясна річ, від неперебутнього творчого спадку італійського любомудра Умберто Еко до трагічного набутку Бруно Шульца та інших дрогобицьких мистців, яких автор особисто знає, — роки напруженої, сумлінної праці. Адже не заради простої цікавості йдеться мистецтвознавцеві про творчий подвиг Василя Барвінського чи музичну етнопедагогіку Богуслава Шеффера?! Щось значно незглибиміше змушує автора осягати і тлумачити шляхи світочів, які поклали своє життя на вівтар високого музичного мистецтва... Разом із тим аж надто прикметні його цілком новаторські дослідницькі есеї “Війна і музика”, “Композитор і суспільство”, “Тоталітаризм і національні проб леми музичної культури”, або ж — “Філософські засади музикознавства та української музики першої третини ХХ сторіччя” тощо, в яких автор висловлює також і слушні спостереження стосовно так званої “масової культури”. Адже цей сегмент суспільствознавства невиправдано малодосліджений! Зокрема Володимир Грабовський досить таки аргументовано висновує: “Спільною рисою мистецтва в усіх тоталітарних державах були вимоги дотримувати доступності, простоти й дохідливості (для широких народних мас). У музиці — дотримання тональних устоїв, а також відсутність складнощів (дисонанси тощо), в образотворчому мистецтві — “реалістична фігуративність”, помпезність та в усьому – заборона новаторства й модерну”. Як запевняє нас фахівець-музикознавець, “…переваги надавалися масовим жанрам, у першу чергу — пісням. І в Німеччині часів Гітлера, і в СССР прийнято було хизуватися саме масовим розповсюдженням подібних жанрів, що мало свідчити про “розквіт культури”... Безперечно, не все відбувалося так просто! “Композитори… чинили певний опір мистецькими засобами, — стверджує автор. — У Д. Шостаковича це були іронія та гротеск… (як і в С. Прокоф’єва). Але широка публіка, звісно, не могла зрозуміти цих “реальностей” у музиці, тому… й піддавалася масовим формам тотальної ідеології”. Саме таким чином отой “соціалістичний Володимир Грабовський реалізм” і перемагав у музичній культурі: слово ставало важливішим од музики, а зміст наочно переростав належну музичну форму. Прикриваючись личиною псевдокультури, диктатори все ж “дозволяли собі” розводитися і про культуру! Отже, розуміли, що без належних моральних та естетичних засад суспільство зможе відповідати своєму призначенню так само, як галантерейний манекен — людині. Але якщо завдяки релігії, зосібна її музичній культурі, європейські народи мали змогу певною мірою протистояти інфекційній недузі волюнтаризму, як і хворобам авторитаризму, то в явно колоніальній Україні обставини складалися, на жаль, зовсім не адекватно кількості народжених у ній геніїв та неабияких музичних талантів… Автор вельми уважно й плідно досліджує внесок у світову музичну культуру композиторів, пов’язаних із Україною. Тим паче, що такі з них, як А. Нікодемович, К. Пендерецький, Б. Шеффер — усесвітньо відомі. Тож і вагомий внесок їхній у скарбницю музкультури сучасної цивілізації В. Грабовський слушно розглядає в органічному зв’язку з історією рідного краю. Щиросердо зреагувала на цю особливість нашого дослідника доктор філософії Валентина Кузик: “…Я одразу побачила, що автор звідкись дізнався про сокровенну таємницю щодо 10 Заповідей. Насправді їх було 11. І остання, 11-та: “НЕ БІЙСЯ!” Дерзай і шукай істину!” Що ж, музикознавець-патріот Володимир Грабовський аж ніяк не з “полохливого десятка”. Він і за часів тоталітаризму мав мужність досліджувати істинну суть мистецтва музики, як і української “національної ідеї”, немовби справжній золотошукач — наполегливо й сумлінно. Це оригінальне видання — вагомий успіх не лише знаного у світі музики автора, ба й досить яскраве видавниче досягнення! Тож нехай і надалі щастить мудрим нашим галичанам кооперувати достеменно мистецькі, надзвичайно приємні та гідні національної ідеї просвітницькі зусилля. Нотатки на берегах щойно виданої книги культуролога-музикознавця Володимира Грабовського “Сумління інтелігента”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин