Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт-калейдоскоп “Сучасні майстри продовжують справу своїх попередників”. 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

Порцелянове диво

Слово Просвіти, №02 за 2019 рік

“Порцеляновий ренесанс України” — експозиція, яка є частиною авторського проекту відомого харківського колекціонера, голови громадської організації “Асоціація дослідників порцеляни й фаянсу” Валерія Завершинського. У назві виставки вже закладено певний код, який свідчить, що цей вид декоративноприкладного мистецтва потребує уваги та підтримки, оскільки зараз перебуває на межі вимирання”, — зазначила мистецтвознавець Ірина Алексєєва. В Україні виробництво порцеляни розпочалося наприкінці ХVІІІ століття. Одну з перших мануфактур заснували в місті Корець, що на Рівненщині, поблизу якого в селі Домбрувка виявили родовище глини (каоліну). Основними видами продукції були різноманітні фігурки та столовий посуд. Через кілька років сталася пожежа і на відновлення мануфактури знадобилася третина століття — з 1800 до 1832 року. Основним видом продукції стало виготовлення плитки для облицювання фасадів. А з 1807 року запрацювала мануфактура в селі Городниця — територія сучасної Житомирської області. На цій мануфактурі було дві “фарфорові” і п’ять “фаянсових” печей. На річці Случ працював водяний млин, на якому готували суміші. Наприкінці 50-х років ХІХ століття освоєно виготовлення виробів амфороподібної форми. Але виробництво згоріло. Майже водночас із Городницькою на Житомирщині запрацювала й мануфактура порцелянового виробництва у містечку Баранівка. Вироби Баранівського підприємства (столовий посуд, вази) відзначалися високою якістю, користувалися великим попитом і експонувалися на міжнародних виставках: у Венеції (1910), Римі (1911), Барселоні (1913) і Лондоні (1913— 1914). Ще тридцять років тому вироби баранівських майстрів експортувалися в більш ніж півсотні країн світу. Розвиток порцелянового виробництва на початку ХІХ ст. започатковано і поблизу Києва — Межигір’ї, неподалік якого було віднайдено родовище придатної глини. У ХІХ столітті виробництво порцеляни поширилося і на східні регіони України. Перший порцеляновий завод з’являється у сучасній Сумській області — селі Волокитиному, поблизу якого відкрили Полюшкинське родовище каоліну. Його заснував на території свого родового маєтку чернігівський поміщик Андрій Михайлович Міклашевський. Продукція заводу Міклашевсько- “Нова капела” — музичний колектив, який створили лише рік тому. За цей час молоді виконавиці дали сольні концерти у столиці та містах Київщини, підготували концертну програму до Дня матері, презентували програму “Якщо любиш — кохай”, узяли участь у масштабному проекті “Українські амазонки”. За словами художнього керівника капели, колектив створили з талановитих дівчат, які здобули професійну освіту гри на бандурі. У репертуарі музикантів народні пісні, твори сучасних українських композиторів, колядки і щедрівки, пісні народів світу. Того вечора у Центрі української культури та мистецтва банго здобуває визнання професіоналів: удостоюється Великої срібної медалі на мануфактурній виставці “Мистецтво великих порцелянових речей”, а невдовзі — і Великої золотої медалі. Особливу славу завод і його власник здобули за іконостас, виготовлений для Волокитинської церкви св. Покрови. Цей витвір став один зі значних здобутків порцелянової справи на території України в середині ХІХ ст. Наприкінці ХІХ ст. у Будах під Харковом починає працювати великий фаянсовий завод, який належав родині Кузнєцових. Тут налагодили випуск полумисків, кухлів, барилець, тарелей, прикрашених квітами і півниками. Саме тут уперше налагодили художній друк для оформлення виробів. Після Другої світової війни до порцелянового виробництва залучають народних майстрів з Петриківки (Дніпропетровська область). Ці художники переносять свої візерунки та малюнки на промислові вироби. Сьогодні масове виробництво порцеляни переживає не кращі часи. Але сучасні майстри продовжують справу своїх попередників. Відкривають виставку роботи знаної художниці Марфи Тимченко, яка відчувала святкову яскравість порцеляни, соковитий колорит, невичерпне багатство орнаментальних композицій. У квіткових і сюжетно-тематичних композиціях майстриня винахідливо й оригінально інтерпретувала елементи петриківського орнаменту. Понад 30 років пропрацювала на Київському фарфоровому заводі. Нині справу Марфи Тимченко продовжують її дочка та онука. Олена Скицюк — викладач кафедри монументально-декоративного мистецтва Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, лауреат премій ім. Катерини Білокур і Сергія Коласа. Олена закінчила Львівський інститут прикладного мистецтва, а своїми першими вчителями вважає батьків — Марфу Тимченко та Івана Скицюка. Ось як згадує про них пані Олена: “Коли я була малою, не любила малювати, тільки любила дивитись, як це робить мама. Але якось батьки поїхали виконувати замовлення, а я залишилася вдома. Батько запропонував мені скопіювати мамину роботу. Я сіла, почала малювати, але відчула, що копіювати не можу. Тоді й вирішила спробувати щось своє. З того часу все й почалося. Я народилася і жила у дворі Софійського собору — мама з татком після війни отримали там невелику кімнату, в якій ми прожили до 1960 року. Там було дуже цікаво: розміщувалася Академія архітектури, друкарня, керамічна майстерня. Тож я жила у світі мистецтва, і це вплинуло на мій життєвий вибір. Моя донька також, продовжуючи сімейну традицію, закінчила Київську художню академію і працює у техніці петриківського розпису, але вже зі своїм баченням. Ми хочемо відродити київський фарфор і працюємо в цьому напрямі”. Дотримуючись традицій Петриківської школи декоративного розпису, Олена Скицюк напрацювала власний мистецький почерк. Її творам притаманні піднесена емоційність і водночас гармонійна лагідність барв загального колориту кожної картини. Дочка Олени Скицюк — Олена Кулик — закінчила Київський художньо-промисловий технікум (відділення монументальнодекоративного розпису) і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури України за спеціалізацією “графіка”. Тяжіє до мініатюри. Витончена техніка розпису в неї доведена до філігранності. Олена намагається поєднати петриківський розпис з комп’ютерною графікою, створює глибоко емоційні композиції. За плечами Євгена Овчарика великий мистецький шлях. У 1973—77 роках навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша. 1982 року з відзнакою закінчив Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва. Працював у Тернопільському художньо-виробничому комбінаті. Кераміст органічно поєднує пластику і колір, експериментує з формою. Окремою сторінкою творчості митця є порцелянові ікони. Художника хвилюють одвічні теми людського призначення, буття, він намагається зазирнути в людську душу. Олена Жернова народилася в Одесі, навчалася в Одеському художньому інституті в Ольги Нирковської, Людмили Фудригайло і Ніни Федорової. Працювала дизайнером на Одеській шпалерній фабриці, закінчила Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, викладала на графічному відділенні ОХУ ім. М. Б. Грекова. Співпрацювала з фарфоровими підприємствами Полонного і Довбиша. Нині творить у власній майстерні. Олександр Опарій народився в селі Перехрестівка Роменського району на Сумщині. Мистецтво розпису опанував самостійно. 1994 року в Музеї побуту і архі- Музей сучасного мистецтва України запрошує на виставку “Порцеляновий ренесанс України”, що представляє доробок митців, які своєю творчістю відкривають нові обрії української художньої порцеляни. Цей порцеляновий розпис демонструє поєднання традиції і авторського новаторства.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин