Доля на тлі історії · “Таким він і є, Георгій-Юрій Філіпчук, учитель, педагог, сіяч і захисник доброго, вічного, нескореного українського Слова”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Гідний свого роду і народу», с. 1
Гідний свого роду і народу
Слово Просвіти, №02 за 2021 рік
Закінчення. Поч. на стор. 1
Саме тому, що частина українців, особливо мешканців Криму, Донбасу, Приазов’я була інфікована духом колоніальної вторинності, фальшивою ідею братерства з російським народом, “віковічною дружбою” зі “старшим братом” і сталася агресія путінської Росії в Крим і на Донбас, відбулася окупація цих українських територій. Для того, щоб убезпечити себе від нових агресій, як інформаційних, так і військових, передусім із боку північного сусіда, й необхідно формувати національну ідентичність, аргументовано відкидати чужі ідеологеми, виховувати українську націю відповідно до цінностей україноцентризму та європеїзму. Це головне завдання, наголошував академік-педагог Георгій Філіпчук, яке постало нині перед національною елітою – вчителями, педагогами, письменниками і філософами, воїнами і культурними діячами. “Виховання нації – найбільш державотворча “реформа”, — звертався до університетських викладачів, студентів, працівників культури автор праць “Національна освіта: особистість і суспільство”, “Націєтворчість освіти”, “Національна ідентичність: культурно-освітній вимір”, “Філософія економічної освіти сталого розвитку”, “Українськість: витоки, виклики, відповіді”. Георгій Філіпчук дарував університетам, бібліотекам Маріуполя, бібліотеці полку “Азов” ці та інші свої праці, зокрема, видрукувані Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Т. Шевченка публіцистичні три книжки серії “Духа не вгашайте”, книжечки-“метелики” “Педагогіка особистої і національної Гідності”, “Світіння Культурою”, “Що ми?.. Чиї сини?”, закликаючи “не забути, зберегти і зміцнити національний дух народу”. Бо, як стверджує цей учений і педагог, “творення духовності народу, олюднення людини” слід вважати найважливішим завданням сучасної української національної освіти. Я приємно вражався, з якою увагою сприймалися емоційно вразливі та концептуально чіткі виступи Георгія Філіпчука, сам слухав із неослабним зацікавленням і думав-переконувався в тому, що тільки національні ідеали і цінності здатні гарантувати збереження національної ідентичності, захистити духовність і мораль від космополітичної корозії, від деструктивного впливу глобальної субкультури та не дати втягнути нас у систему уніфікаційних “вирівнювань” культурних контекстів. Тому так важливо, — і як тут не погодитися з Георгієм Філіпчуком, — не загубити, зберегти дух народу, національний дух. Саме із цією метою автор книги “Націєтворчість освіти” пропонує впровадити в освіту націокультурну парадигму, завдяки якій можна і слід подолати соціальний, духовний, політичний дискомфорт у суспільстві. Це означає необхідність рішучого відкидання національного нігілізму, бездуховності, політичного сепаратизму та формування на якісно вищому рівні громадянської й політичної свідомості народу, плекання національної гідності, честі, почуття гордості за Україну, поваги до власної історії, культури, науки, духовності рідного народу. Успішне вирішення освітніх завдань неможливе без впровадження державної культурно-освітньої мовної політики, бо як наголошував В. фон Гумбольдт, “мова народу — це його дух, а дух народу — це його мова”. Мова посідає особливе місце в системі людського духовно-практичного пізнання і освоєння світу. Георгій Філіпчук у своїй науково-освітній діяльності багато уваги приділяє розвиткові рідної мови, посиленню її особливої місії як консолідатора нації і як транслятора культурно-духовних цінностей українського народу. Він обстоює мовно-культурний пріоритет освіти, обґрунтовує тезу про державну мову як чинник консолідації і безпеки, наполягає на людино-та культуроцентричності в освітній політиці, розгортає систему аргументів на користь принципу народності, який має бути ключовим у національній освіті, бо без народності “неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини”1. Учений-педагог переконаний, що давно назріла потреба в гуманізації та гуманітаризації освіти на всіх її рівнях, одухотворення самого процесу набуття знань, плекання творчої особистості, для якої духовні цінності мають бути визначальними. Тому стратегічні напрями освітньої політики повинні узгоджуватися з логікою національних інтересів та досвіду передусім європейських країн. Духовно зріла особистість свідомо здійснює вибір свого власного образу, смислу свого буття, свого призначення в світі. І якщо слідувати за Гете і вважати, що людина — це “природа зсередини” самої себе, то неминуче постає проблема взаємозалежності буття людини та природи. І людина не може розглядатися як зовнішня щодо природи сила, спрямована на її перетворення чи удосконалення в своїх егоїстичних інтересах. Людина повинна шукати можливості й шляхи включення людського розуму в систему живої природи заради набуття єдності життя, планети, інстинкту й духу, заради творення ноосферної цивілізації. Георгій Філіпчук у своїх виступах достатньо уваги приділив проблемі формування екологічної свідомості, культури і цілісного екологічного світогляду, екологічної освіти і виховання, наполягаючи на необхідності набуття наукових знань про природу, про природне середовище та принципи гармонійного розвитку людини і довкілля. Людина повинна усвідомити свою особисту екологічну відповідальність, досягти осмисленого розуміння взаємозв’язків між культурою та навколишнім природним середовищем. Георгій Філіпчук із висоти свого державницького досвіду як народного депутата України трьох скликань, голови Чернівецької обласної державної адміністрації, міністра охорони навколишнього природного середовища закономірно дійшов до висновку, що екологічна освіта і виховання повинні бути одним із пріоритетних напрямів державної політики, а сама держава зобов’язана чітко визначити свої обов’язки перед природою заради досягнення гармонії, цілості між людською спільнотою і природним спільносвітом. Таку концепцію взаємовідносин між суспільством і довкіллям нині послідовно обстоює європейська екологічна думка, екологічні рухи, наукова спільнота. Екологічна культура, як і будь-який інший інваріант культури, спрямована на досягнення нових духовних обріїв, на формування в людині вищих якостей нових смислів життєдіяльності людини. Адже в наш час природа є особливою сферою людської відповідальності, вона багато в чому допомагає розкриттю нових джерел сенсу життя в умовах катастрофічного його знецінення, стимулює усвідомлення людиною її головної ролі у виробленні стратегії співіснування в гармонійній єдності усіх систем ноосфери. Саме людський розум зобов’язаний розробити “нову ноосферну ідеологію людства” (Сергій Кримський), в основі якої має бути “розуміння спорідненості людської, тваринної і планетарно-екологічної систем ноосфери”2. Внаслідок співтворчості, гармонійного співбуття природи і людини можливе якісно нове піднесення духу, досягнення вищого рівня духовного освоєння
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
