“Масив інформаційного національного генофонду · навряд чи буде оцифрований у найближчім часі. · Отож, пропаде не пізнаним”. Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗
Українська гуманітарна наука під дамокловим мечем «Скопусу»
Слово Просвіти, №02 за 2021 рік
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Закінчення.
Початок у числі № 1 за 2021
Чергові наміри змін та причини їхньої пробуксовки ередусім зроблю наголос на такому: актуальність і потрібність директивного документа, на підставі якого варто терміново наводити ладу контрольованій державою фактично в ручному режимі упродовж багатьох років ланці наукової діяльності, не викликає сумніву. Логічно вмотивованою сприймається і декларована мета: підвищення якості опублікованої у них наукової інформації та інтеграція цих видань до світового наукового простору. Якщо мати на оці, що українська наука уподовж століть вимушено розвивалася за стандартами і в тіні лише “старшого брата”, то намір перевести стрілки на європейські орієнтири виглядає безумовно правильним.
Втім, як і в будь-якій рішучій справі, перші кроки її втілення вжиття зримо відтіняють як позитиви, так і гальмівні елементи.
Найслабкішими місцями документу є дві вимоги:
Перша. Директивне втягування усієї української періодики в науковометричні бази даних Scopus та Web of Scienceі.
Друга. Цілковито невмотивована вимога формування складу редколегій та оцінка якості діяльності науковців за новими, алогічними, критеріями.
Виконання їх уже призвело до появи в нашій державі ще одного непрозорого, фактично корумпованого, чинника, завдяки якому у керівній верхівці науки уже на законних підставах будуть витіснені останні острівці добропорядності й чесності, а їхні місця замінять грошовиті й маєтні, для яких наука стає не покликанням, а чином кар’єрного зростання та матеріального збагачення.
“Скопусівські” вимоги за рознарядкою бюрократів З міністерського документу випливає, що всі наукові періодичні видання, які до початку 2018 року офіційно вважалися як фахові, автоматично підлягають санації: або входять до списку скопусівських, або, за умов недотримання вимог, переводяться до списку другорядних, офіційно не визнаних. Отож, і публікації в таких офіційно визнаватися не будуть.
Не зайве в цьому контексті поставити питання: хто конкретно приймає рішення про включення журналів до категорії “скопусних”: заснована 2004 року компанія глобального інформаційно-аналітичного бізнесу Elsevier, що розробила систему Scopus, чи Міносвіти?
Відповідь однозначна – наше міністерство. Отож, держава.
Згідно з даними сайту “Відкрита наука в Україні” (останнє оновлення 30.08 2020) до “Переліку наукових фахових видань України” входило 1110 назв таких видань (актуальний наказ МОН від 02.07. 2020 року). Нині це спільний показник для новоутвореної, так званої білої, категорії А та тимчасової, з перспективою “на виліт”, категорії В.
Проаналізувавши оновлений список, приходиш до невтішного висновку: упродовж півтора року запровадження нових “правил гри” із цієї більш ніж тисячі наукових журналів статус категорії “А” (офіційно визнаної нашим міністерством) отримало… сто видань, що до загальної їхньої кількості складає дев’ять (!) відсотків.
Багато це чи мало? Добре це чи погано?
Чіткіше відповісти на ці запитання можна тоді, коли порівняти цю кількість “щасливчиків” за науками – точними і соціогуманітарними.
Як і варто було очікувати, до нових критеріїв могли прилаштуватися зовсім небагато видань, переважна більшість яких має стосунок до проблематики фізико-математичних, хімічних, медичних, технічних, біологічних наук. Дослідження в цих галузях за всіх часів і режимів існування України справді були і є цікавими західному світу.
Натомість із гуманітарними журналами – печальна картина. Їх кількість – на пальцях однієї руки. Ось вони: Judaica Ukrainica (КМА); “Рукописна та книжкова спадщина України” (НБУ ім. В. Вернадського): “Сторінки Історії” (НТУУ КПІ); “Вісник Дніпропетровського університету”, серія: Історія та археологія; “Український історичний журнал” (Ін-т історії НАНУ); “Східноєвропейський історичний вісник” (Дрогобич). Ще – Києво-Могилянський гуманітарний журнал”. І це на всю Україну, на її майже 800 вишів…
Українознавчу науку дискримінує держава? Шансів потрапити в розряд
“узаконених” самою державою менше всього мають наукові журнали, тематика яких сконцентрована у площині передусім українознавства. Йдеться про такі його упосліджені і сфальсифіковані упродовж століть різною колоніальною владою складові як етнологія, фольклористика, народні творчість, журналістика, видавнича справа, звичаєве право, “білі плями” української історії. Зрештою, всі ті дослідження, які спрямовані на захист, розвій і ствердження української мови як державної.
Це сотні і тисячі ще ненаписаних сторінок локальних подій і явищ. Це такі ж сотні і тисячі відомих і маловідомих персоналій, на яких ще російською, а згодом радянською тоталітарною системами було накладено тавро “зрадників трудящого народу”. Це мільйони недосліджених сторінок архівних справ, шпальт рідкісних натепер перших українських газет, журналів, книг. Одне слово, все, що стосується національної ідентичності, мови та культури українського народу. Зазвичай, такий масив інформаційного національного генофонду навряд чи буде оцифрований у найближчім часі. Отож, пропаде не пізнаним.
Звісно, що все це має цікавити передусім саму державу в особі її нинішніх очільників, а не чужоземні “скопусівські” журнали, де завжди витребуваними будуть відкриття й знахідки передусім загально цивілізаційного, а не локального масштабу.
Але чому саме українознавчий сегмент нашої науки свідомо випихають із загальноукраїнського контексту найперше ті, хто формує гуманітарну політику держави?
Складається враження, що автори цього документа у неприхований спосіб пішли на обмеження саме такого сегменту наукових досліджень. Бо інакше, як пояснити той факт, що за умов неоголошеної російсько-української війни на сході України та активізації ворогів українського по всій Україні освітнє міністерство приймає рішення, яке об’єктивно ставить у дискримінаційній умови дослідження і дослідників, які посвятили себе українознавчим студіям, які об’єктивно відмосковлюють нашу гуманітаристику, повертають їй національне обличчя?
Немає сумніву, що до початку 2021 року так званий “скопусівський” список українських наукових видань може помітно поповнитися – тиснуть директивно спущені терміни. Але в який спосіб?
Відважуся спрогнозувати: у будь-який, але рівновіддалений від об’єктивності, наукової доброчесності, прозорості, доцільності з точки зору передусім державницьких інтересів. Отож,
формалізований, з явними елементами ручного управління та корумпованості.
Підстави для такого твердження дає практика “прилаштування” наших вишів у цілому і дослідників зокрема до драконівських вимог міністерства. І практика ця, на превеликий наш сором, часом виглядає жалюгідною.
Що таке “Скопус” і як до нього прилаштовується Україна? Для малооплачуваного представника української гуманітарної науки існує два шляхи бути удостоєним публікації у журналах узаконеної нашим міністерством так званої “скопусівської” категорії: моральний і аморальний.
Та перед тим, як розглянути вже усталену практику досягнення мети цими двома шляхами, варто розібратися у справжніх лабіринтах на підступах до цього питання.
Кількісно масив наукових журналів у світі, які індексуються під крівлею цього поняття, сягнув показника більш ніж 38 тисяч назв. Така цифра постійно плаваюча, оскільки на тлі сталого поповнення бази даних новими виданнями, які відповідають високим критеріям, так же активно вилучаються ті, що не завжди дотримуються високої планки вимог.
Не може не викликати поваги й бажання наслідування низка тамтешніх правил до підготовки наукових текстів: передусім актуальність; високий рівень відбору матеріалу, порядку аналізу, методології та статистичної достовірності дослідження; підтвердження даних переконливими висновками; цікавий виклад, чітка структурованість і, звісно, — ні найменшого натяку на плагіат чи компіляцію. Отож, направду: халтура, профанація, лженаука, що є давнім і хронічним бичем нашої пострадянської науки, тут таки не проходять.
Але тут є два важливі нюанси. Перший. Стосується якісної наукової періодики. І тут ця якість виявляється й оцінюється на етапі рецензування. Відкриває або закриває шлюзи для якісних текстів не рішення міністерського чиновника чи ректорату, а думка рецензента – авторитета тої чи тої ділянки науки.
Другий. У широкому морі “скопусівських” журналів є немало таких, яких у науковій спільноті прийнято називати “агресивними” або “хижацькими” – з точки зору їхньої фінансової політики. А її останнім часом диктують видавництва, під чиїм крилом усе частіше опиняються наукові періодичні й книжкові видання. Тут однозначно все поставлено на конвеєр заробляння грошей. І сюди вже встигла “примазатися” так звана російська білянаукова мафія.
Моральний і аморальний шлях публікаторів: досвід французів Автор цих рядків мав добру нагоду вивчити процедуру відбору якісних наукових текстів під час фінансованої Радою Європи ознайомчої поїздки з вивчення досвіду викладання журналістики в низці університетів Франції та Великої Британії.
Так на запитання керівника української делегації, чи може він опублікувати свою статтю в науковому журналі з журналістики Лільського університету (Франція), директор видання “La Voix du Nord” професор Дорозі Тромпарент однозначно сказав: “Ні, цього я відразу вам сказати не можу. Вашу статтю, після перегляду її секретарем із технічного боку, я найперше надішлю одному з наших рецензентів, який є фахівцем із опрацьованої вами теми. Він може мешкати зовсім в іншому куті світу і, звісно, не знатиме, з якої країни ця стаття і хто її автор. Вердикт рецензента буде для мене як редактора остаточним”.
Не зайве тут звернути вагу йна інші нюанси розповіді французького колеги. Процес від отримання статті до прийняття рішення про рекомендацію її до друку у часі може розтягнутися на шість-вісім місяців. Рецензенти в журналі – оплачувані, кошти на цю статтю витрат виділяються за рахунок спеціального фонду редакції. Такі не залежать ні від ректора, ні від декана вишу, в якому працюють. Для таких понад усе – наукова репутація на принципах доброчесності.
Публікації для самих авторів можуть бути як платними, так і безкоштовними. Все залежить від політики журналу. Зазвичай ті, що у вільному доступі, покривають свої редакційні та друкарські витрати за рахунок передплатників та авторів, які хочуть тут надрукуватися. Редакції, які чергові випуски своїх видань не подають у відкриту мережу, заробляють кошти за рахунок платного доступу до їхніх платформ пошукачів відповідної інформації. За цих умов авторам публікацій, які рекомендовані до друку, платити нічого не доводиться.
За свідченням мого французького колеги, із надісланих звідусіль до чергового номера редагованого журналу статей він відправляє на рецензування не більше третини.
А що ж і з тими авторами, тексти яких не відповідають означеним критеріям?
Саме для таких починається аморальний шлях потрапляння до “скопусу”. І саме на такий шлях, свідомо чи несвідомо, штовхає українських дослідників держава через свій виконавчий орган – Міносвіти.
Хочеш “узаконену” статтю? – викладай 1000 доларів: український досвід Йдеться про платні послуги фірм-посередників. Їхня кількість останнім часом таки зашкалює, їхні пропозиції послуг часто збивають з пантелику навіть найстійкіших у моральному плані дослідників.
Ось лиш деякі з обіцянок,
отриманих автором цих рядків на особисту електронну пошту: “вітаємо, ваша поважна присутність у базі даних Copernucus дає можливість отримати знижку за публікацію в наших журналах на 30 відсотків”; “співробітничаємо з високорейтинговими журналами і кращими видавництвами”, “за півроку допомогли двом тисячам авторів опублікувати їхні статті”, “публікація вашої статті швидко і без ризику”, “ми працюємо на якісний результат, а не на кількість”. Тут же подаються відгуки й подяки захоплених клієнтів.
Цінова політика посередників будується за такою схемою: на початку клієнта переконують, що вартість публікації складатиме від 40 до 50 тисяч рублів (підкреслюю – саме рублів). Згодом з’ясовується, що це лише оплата для редакції журналу, але додатково ще слід заплатити за наступні етапи: належне редагування, підтягування рівня статті до вимог журналу, переклад англійською. Таким чином, остаточна сума збільшується в кілька разів. Зазвичай вона складає 1000 доларів. Усе, що менше цього показника, знижує шанс бути опублікованим.
Що входить у набір послуг таких посередників?
Фактично все – від написання самої статті за вас до розміщення її в одному із журналів, на які так орієнтується наше міністерство.
Багато компаній-посередників, незважаючи на високу ціну послуг, розміщують такі статті не лише в агресивних чи хижацьких виданнях, а й тих, де публікації є безкоштовними, хоча термін очікування може скласти більше року. За таких умов повна вартість
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
