Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Я – це я, я – Батьківщина, я – мій народ, · і не зламать мене, його і нас, · допоки віра в нас живе”. · 8 Першодрук · с. 8сторінка оригіналу ↗

СТУС Поема

Слово Просвіти, №02 за 2022 рік

Читаючи поему Олександра Коротка “Стус”, я відчував, як поволі, рядок за рядком, занурювався в атмос­ Олександр КОРОТКО Переклад Ольги ІЛЬЧУК І на волі немає волі. СТО ГРАМІВ КОЛИМИ Ночі без неба. На розтяжці вітрів над прірвою ГУЛАГу розгойдується стіл з горілкою у гранчаку Колими. Свіча місяця торкається щокою до замурованого в лід тюремного вікна та гріє сни Стуса, що линуть над рідною ненькою Україною. А ось і свастики павук, зачаївся у кутку Колими та ловить у свої тенета тіні знесилених зеків. Землі точило шліфує душу й перо поета, на цій круговерті циферблата рахує час хребці хвилині склеює роки та днів одне протяжне завивання, тут инших співів не буває й не може бути. Сопки Магадана – двогорбі верблюди – завмерли наглядачами у позі лотосу над вічним безправ’ям цього краю. Сон-хмара, cон-острів завис над вічною мерзлотою. І я картав свої видіння, й fata morgana заграви шарілася, багряніла, і ти пливла в мої обійми й за руки тримала сина, я знав, що ти не допливеш, й очей не зводив з корабля. Навіщо сказала ти: “Вернись, мені чекать несила”? І оси слів твоїх жалили так мене, що я заледве встояв на ногах. Чий голос чую я, невже свій власний: “Ну здрастуй, вуличко моя, здоров будь, доме!” Та дім мовчить, мій дім оглух, мій дім осліп, мій дім не впізнає мене, лиш ґанку скрип страждання виявляє. Баланда тюремна днів, мов білка в колесі, гризе кедрові горіхи моїх очей, а сльози висохлі, криваві пломеніють над спалахами моєї долі й не дають любов убити. – Василю, хто ти? Я – це я, я – Батьківщина, я – мій народ, і не зламать мене, його і нас, допоки віра в нас живе. …Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та йне дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… ВІЧНА МЕРЗЛОТА Самотинности Одіссея, і ти, мов зимову затятість, шукав свій білий шлях, тому і “сніг у липні”, і “герметична ніч”, й життя тобі бачилось вічним. У тайзі, в Мордовії, таїв ти сльози у льодах, таять в дитинстві так діточу таїну, так збереглася істина про тебе, і проросла вона крізь мерзлоту цинічну зацькованих часів. Тобі вітри читали Вергарна, Рильського та Бажана, допоки, равликом згорнувшись, ти спав на їхніх чуттєво-крижаних долонях. …Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. Ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози… МАМО – Мамо! І тиша – в одвіт. Серцебиття виображень із чорно-білих осяянь малює графічний портрет ваш, мамо. У ваших очах, обпалених сльозами, я бачу попелисте небо, відлите з хмар свинцевих над полем з житом. – Мамо, навіщо збираєте ви колоски? – Щоб з голоду не вмерти, синку. Самотня я, і ти самотній. Ми живемо на різних полюсах любови. …І ти – прости мені. А краще – не прости. Лебідко рідна, ну ж, не треба плакати, я б зараз сам заплакав, коли б міг. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І забував про тебе. Гірко, мамо… О, гірко так, що й не переказать. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Прости мені. Прости мені, рідненька. Коли можеш – краще не прости… ЗОНА Днів дробові числа, і вертухай-земляк, світанку молоко не скисло, поки топилась банька зорі така, як червоний стяг. І місяць, покиван-іван, наводив шмон на зоні Павло МОВЧАН з безсонністю на пару, і піддавала жару вітрів баска комонниця, і на погоні у начальника звєзда горіла, і зеки чифірили, і чайника життя кипіло, йшли в ногу день до днини, і хлопець з України, сторожовий на вишці, веселий та наївний, був начебто людина. …Пам’ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетговена – всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці – і він – один проти цілого світу – перемагає! Тобто, не поступається напасникам, а йде напрола́м: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати – або вб’є, знищить мене. Але я – не поступлюся!.. СПОВІДЬ Синку, прости мені, я з малоліття Дон Кіхотом був і мандрував із зони в зону. Ти не погодишся, аби було бажання, ні, синку, це не моє – це долі нашої надбання. Ось зона мальства – оаза сталінського щастя, це звершень видатна прикмета, тут гартувалась сталь Страни Совєтов, тут злиднів й голоду свій перший відбував я строк, сповна я заплатив принизливої радости оброк. А далі – переїзди, полустанки, де мерехтять вогнів пітьмі, у веремії цій наклепів і доносів я опинився на світанку на Колимі. феру безозонності, бездуховності і нестерпного смороду та пекельності, в якій перебував великий український поет... Простір пекла вимірюється, напевне, не масштабами, не гонами, не кілометрами, а концентрацією зла, людиноненависництва, вишуканістю тортур і передовсім – духовних, а не лише фізичних, яких зазнав наш великомученик Василь Стус, що знаходив для себе енергію протистояння, протидії тій системі пекла, яка удосконалювалась, як і кожне сатанинське твориво, намагалась позбавити людину всього людського. Але і вона була безсила в протистоянні з Людиною в повноті її духовного самопрояву. Василь Стус витримав, Василь Стус переміг... Перечитуючи листи В. Стуса до дружини, до батьків, до сестри, до сина... розумієш, що окрушин райського світла в його великій душі не могло затьмарити навіть фізичне нищення... бо він відчував свою особливу місійність. Дякую Олександру Коротку за нагадування нам, що зона пекла не звузилась, що мерзлота – вічна, незважаючи на вселенське потепління, що слуги пекла не згинули, “як роса на сонці”, що свічку на сибірських вітрах важко захистити двома долонями, а слово генія Василя Стуса потребує широкого вільного простору України. Олександр Коротко відтворив ландшафт беззмістовності, убогості й безнадії у самому модусі існування, в якому могли виявитися такі високі духовні якості Людини з великої літери. Ось уривок з листа до дружини: “Думаю, що наше з тобою життя теж стало часткою нашого народу. Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо гідно. Бог просто забрав у нас будні, а залишив свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей” (30.12.1977 року). Сподіваюсь, що читачі “Слова Просвіти” оцінять літературну майстерність і громадянську позицію Олександра Коротка та творчий успіх перекладачки Ольги Ільчук.

с. 10 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 8-9 КОРІННЯ – Бабуню, чому впродовж століть ми з болем в серці живемо? Бабуню, чому не ремствуєм? Бабуню, чи буде край стражданням, бідам, горю на Вкраїні? – Васильку, внучку, вже давня я, тож годі вірити, що доживу до світлих я часів, але я певно знаю, що буде саме так. – Бабуню, звідки знаєш ти? – Василику, мені Господь сказав. – Бабуню, а що мені робити? – Василю, внучку, тримайсь свого коріння і борись. Ми маємо непереможну зброю – любов і доброту, та й правда теж за нами. …Пам’ятаю, як в 1951 р. я їздив у се­ НЕБЕСА Гнізда веселики в’ють, чую музику літа, пахне домом, євшаном і степом розлук, а на вікнах тюремних – решітки, наче крони осінніх дерев, вихають хлопчику вслід – я стою поміж небом і небом, і в чорнильницях туч опівнічні рояться видіння неприкаяних в травні хрущів, мов провісник весняної волі, і на кінчиках пір’я лелечих розсвітів запереченням пам’яті страху оживає гербарій з метеликів слів. Залишаю у спадок нащадкам гулаг болю мого за Країну мою. Олександр КОРОТКО _____________________ ло, до бабуні. Збирав колосся – по стерні за мною гнався об’їждчик – я втікав, але він верхи на коні (безтарка з парокінню) – наздогнав мене, став видирати торбинку, ая кусав його за гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали… Автор наводить фрагменти листа “До Сина”, щоденникових записів та поезії Василя Стуса.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин