“Анатолій Погрібний вказував шляхи розвитку · справедливої й щасливої держави”. Українська еліта 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Він був моїм учителем До 80-річчя видатного захисника української мови Анатолія Погрібного
Слово Просвіти, №02 за 2022 рік
Василь ЧЕПУРНИЙ
Власне, він був учителем усієї української України – завдяки радіопередачам про мову його знали і на Донбасі, і в Криму, і на Слобожанщині, і на Волині. Але для мене особисто Анатолій Погрібний був ще й університетським викладачем, старшим товаришем по “Просвіті” і земляком. Адже Анатолій Григорович Погрібний родом із села Мочалище недавнього Бобровицького району.
В останнє радянське десятиліття він викладав нам, студентам журналістики, у Київському університеті імені Т. Г. Шевченка українську літературу. І робив це майстерно – саме завдяки Погрібному я нормально прочитав Тичину. У школі ж його подавали до зубовного скреготу нудним, партійним і нецікавим. А Анатолій Погрібний показав ніжну душу, залякану совєтчиною. “Від кларнета твого пофарбована дудка осталась...”, – писав про Тичину Євген Маланюк.
В університеті у нас були два викладачі, лекції яких часто закінчувалися студентськими оплесками і вставанням (сумніваюсь, чи є тепер така практика поваги). Один з них – Микола Хмелюк, який відсидів у концтаборі, він блискуче викладав в університеті російську літературу, олюднюючи її. А другий – Анатолій Погрібний. Українська та російська літератури були на рівних попри нав’язування імперської культури.
Від Всеукраїнського педагогічного товариства імені Г. Ващенка я навіть медаль отримував – сподіваюсь, не “по блату”, бо голова цього товариства Анатолій Григорович Погрібний був таки принциповою людиною. Тому й активно працював у товаристві “Просвіта”. А його робота першим заступником міністра освіти лишилася не просто світлим штрихом, а доброю борозною на освітянській ниві. Для Чернігівщини він прислужився не лише першими комп’ютерами у школи, а й допомогою в найменуванні школи в селі Олешня, на батьківщині Софії Русової, її іменем. Якби нам тоді вдалося відстояти Погрібного в міністерському кріслі, а не терпіти українофоба Табачника!..
Анатолій Григорович Погрібний прийшов на світ 3 січня 1942 року, а покинув його у жовтні 2007 року після тяжкої хвороби. Батько його загинув на фронті у 1941-му, так і не побачивши сина. Мати, Софія Зимбалевська, вчителька, прожила довге життя, аж до 2002 року. Гадаю, що і в село Мочалище, на батьківщину, Анатолій Григорович тривалий час їздив саме завдяки матері. За спогадами поетеси і його землячки Тетяни Череп-Пероганич, там, над гаражем, він збудував другий поверх, який і став його літнім кабінетом.
Професор Анатолій Погрібний був літературознавцем, який, скажімо, відвойовував з непам’ятства імена Бориса Грінченка та Якова Щоголіва. Але багатьом запам’ятався саме на посаді першого заступника міністра освіти незалежної України – фактично, він був міністром.
А як приємно було засідати в Головній раді Всеукраїнської “Просвіти” зі своїми викладачами Анатолієм Погрібним та Олександром Пономаревим! Тим паче, що й за характером професор Погрібний був мені близьким – запальним, нетерпимим до антиукраїнської нечисті. Я радий був одного разу приймати його в історичному приміщенні чернігівської “Просвіти”. Ціную і нагороду Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, яку вручав професор Погрібний…
Його радіопередачі на захист нашої мови “Якби ми вчились так, як треба” важливі й сьогодні. Тут ми чуємо не лише гарячого в захисті мови, а й розважливого за впливом на слухача оратора. Ці передачі можна “крутити” й сьогодні… На жаль, вони досі актуальні.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
