Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Сильна духом жінка твердо вирішила, що продовжить свою діяльність з підтримки українського громадсько)культурного життя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Діячка українського національно'культурного руху, голова Полтавського філантропічного товариства ДДоо 119900''ррііччччяя ЄЄллииззааввееттии М Миилллооррааддооввиичч

Слово Просвіти, №02 за 2022 рік

Полтавщина породила чимало ініціативних, талановитих, вольових жінок, котрі збага" тили українську історію та культуру. Колоритною постаттю на громадсько"культурному тлі 60"70"х років ХІХ ст. була “провісниця волі” Єлизавета Милорадович із роду Скоропад" ських, представниця української аристократичної еліти. Вона зробила для Полтавщини і загалом України так багато добра, що заслуговує на вдячну пам’ять земляків. Полтав" ський літературознавець, краєзнавець і письменник Петро Ротач порівнював її з Лесею Українкою і вважав, що в серці у неї горів прометеївський вогонь. 190"річчя від дня наро" дження Єлизавети Милорадович з ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з постановою Верховної Ради цьогоріч відзначається на державному рівні. Ірина ПЕТРЕНКО, професорка, секретарка Полтавської організації краєзнавців Національної спілки краєзнавців України Спадкоємиця двох ста' ровинних українських родів Єлизавета Іванівна Скоропадська (в заміжжі – Милорадович) народилася 12 січня (за новим стилем) 1832 року у відомому палаці Качанівка Борзнянського повіту Чернігівської губернії (тепер Ічнянська територіальна громада Чернігівської області). У Тростянці, в колишньому родовому маєтку Скоропадських, провела дитинство і юність. Її батько – Іван Михайлович Скоропадський – належав до лінії генерального бунчужного Василя Скоропадського, рідного брата гетьмана Івана Скоропадського (1708–1722). Упродовж кількох століть рід Скоропадських відігравав провідні ролі в українському політичному та культурному житті. Такими ж чеснотами вирізнялися і представники козацько-старшинського роду Тарновських. Український історик В. Борисенко зауважив: “Розгалужена родина Тарновських протягом ХІХ ст. стала символом самовідданого служіння інтересам українського народу; їй належить одне з чільних місць у популяризації та збереженні безцінних зразків національної культури України, становленні покоління духовної еліти нації”. Нащадком цих двох старовинних українських родів і була Єлизавета Скоропадська. 1849 року в 17-річному віці одружилася з багатим і освіченим полтавцем графом Левом Милорадовичем. Будинок Милорадовичів став “справжнім українським салоном”, осередком культурницької діяльності полтавської громади. Доброта і привітність подружжя Милорадовичів зробили його серед полтавського громадянства дуже популярним. Тут гостювали відомий композитор Модест Мусоргський та оперна і камерна співачка Дарія Леонова, бували корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, згодом – актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич- Карпинська, художниця Марія Башкирцева та інші. Мусоргський називав будинок Милорадовичів “центром мистецтв”, а саму графиню “симпатичною красунею-європейкою, глибоко освіченою, передовою жінкою”. Про графиню Милорадович тоді говорили як про жінку “емансипе” – без забобонів. І спосіб життя вела відповідний: одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах у паризькому вбранні, віль- Портрет Є. Милорадович. Автор Іван Труш-но говорила французькою мовою з гарним “паризьким діалектом” і німецькою. Самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад “Історії русів”, щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу. Любила українські пісні, фольклор, нерідко вбиралася в український національний одяг, захоплювалася славним козацьким минулим. Часто хворіла, тому неодноразово виїздила на лікування до Києва, Одеси та за кордон – у Відень, Галль, Баден. Енергійно долучилася до громадського життя. Однак для цього потрібно було мати свідоме, діяльне і надійне оточення. Знайшла таке серед діячів полтавської громади. Благодійниця української культури у Полтаві Полтавська громада виникла, найімовірніше, влітку 1861 року і об’єднала поодиноких, розпорошених людей культурно-освітньої праці з різними суспільними настроями і поглядами навколо єдиної мети – відродження самобутності українського народу. Полтавський гурток очолював Дмитро Пильчиков – письменник, педагог, організатор недільних шкіл, колишній член Кирило-Мефодіївського братства і знайомий Тараса Шевченка. Громада об’єднувала невелике, близько 60 осіб, але активне коло полтавських інтелігентів. Під впливом людей з цього гуртка в Єлизавети Іванівни, як пише її біограф Олександр Кониський, “природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості”. Дмитро Пильчиков називав графиню “единственной из наших барынь – в уровень нашего времени”, високо цінуючи не лише її заможність, але й “нравственные качества”. У темну ніч російських заборон українського слова полтавські громадівці завзято виступили проти царських імперських законів, захищали рідну українську мову, відстоювали її авторитет. Бездоганним взірцем такої самовідданої боротьби слугує життєва позиція Євгенії Милорадович. Вона була щирою українкою, любила полтавський край і зробила чимало добрих справ. Серед організаторів освітянських закладів Єлизавета Іванівна була безкорисливим фундатором. За словами сучасників, у місті не існувало такої благодійної організації, у якій би Єлизавета Іванівна не брала участі. Її ім’я часто згадувалося серед полтавських меценатів другої половини ХІХ ст. На початку 1860-х років у Полтаві було відкрито кілька недільних шкіл для хлопчиків і дівчаток, які графиня утримувала власним коштом. Ходила по школах і навчала дітей, полюбляла після занять співати зі школярами. Використовували підручники українською мовою. Зокрема, діти вивчали “Граматку задля українського люду” Л. Ященка, “Буквар” Тараса Шевченка та “Граматку” Пантелеймона Куліша. Свою лепту у видання підручників внесла Єлизавета Милорадович. Полтавські недільні школи виникли серед перших у Російській імперії і, природно, не мали досвіду. Викладачам доводилося самотужки розробляти програми з викладання окремих предметів, удосконалювати методи навчання, забезпечувати учнів необхідною літературою, розв’язувати чимало організаційних питань. Коли у 1861 році в Полтаві працювало вже п’ять недільних, дві суботніх і одна щоденна школи, організатори і покровителі шкіл створили загальну шкільну раду. За допомогою Милорадович у Полтаві організували аматор- Дім Милорадович. Вигляд із внутрішнього двору ський театр, спектаклі, читальню для міщан. Полтавські громадівці поширювали твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка. Вони, разом з пані Єлизаветою, організували молебень по Тарасові Шевченкові. А ще влаштовували публічні лекції, народні читання, відкриття бібліотек і книгарень. Такі заходи почали приваблювати в недільні школи нову аудиторію – стали приходити люди поважного віку, навіть дуже літні, просячи “навчити чого-небудь”. Шостого (18) травня 1861 року, в дні перепоховання Тараса Шевченка, на спомин про перевезення тіла поета в Україну громадівці та Єлизавета Милорадович ініціювали посадження дуба, що росте й донині на околиці мікрорайону Павленки у Полтаві. Це перший в Україні живий пам’ятник Пророку української нації. Вона ніколи не шкодувала сил і коштів на громадські потреби. Сучасники свідчили, що жодного доброчинного заходу в Полтаві не проводилося без активної участі пані Єлизавети. Після скасування кріпацтва в 1861 році Милорадович подарувала кожному своєму селянинові по десятині землі на душу понад те, що визначалося згідно з реформою. Опікувалася вихованками Полтавського єпархіального жіночого училища. З 1878 року й до смерті очолювала Полтавське дамське благодійне товариство, якому графиня придбала велику садибу і пожертвувала 6 тис. крб. Створила жіноче товариство піклування про дітей-сиріт, відкрила дитячий будинок для немовлят-сиріт. Для хворих дітей меценатка влаштувала окрему кімнату на своїй дачі в Гожулах. Значну допомогу отримали також перша жіноча гімназія та реальне училище в Полтаві. У 1879 році подарувала свій будинок на вулиці Кузнецькій (тепер Пушкіна, 85) Олександрівському реальному училищу. Там же розміщувалися квартири інспектора і директора училища. Тепер це будинок Полтавського електротехнічного коледжу на вул. Пушкіна № 83-а. Піклувалася про незаможних учнів, сплачуючи за їхнє навчання, й про сиріт та притулки, даючи можливість дітям набути досвіду в різних ремеслах. Пані Єлизавета заснувала в Полтаві Філантропічне товариство. Належала до Полтавського сільськогосподарського товариства. Її знали як чудову піаністку й учасницю благодійних концертів у Полтаві. У своєму будинку в Полтаві на Новий рік Єлизавета Милорадович щороку влаштовувала свято ялинки, куди запрошувала дітей-сиріт. У відповідь на утиски російським царатом української мови, зокрема на Валуєвський циркуляр 1863 року, сильна духом жінка твердо вирішила, що продовжить свою діяльність з підтримки українського громадсько-культурного життя. Після заборони видань українською мовою пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема на товариство “Просвіта” та журнал “Правда”. Меценатка Наукового товариства імені Тараса Шевченка Репресії в Російській імперії проти українофілів змусили їх звернути більшу увагу на Галичину, де умови політичного життя були вільнішими. А в Галичині вже зародилася думка щодо заснування організації задля поширення наукової книги. Графиня охоче пристала до цієї ідеї і внесла 20 тис. австрійських срібних крон для заснування товариства (за іншими даними – 9 тисяч гульденів, 10 тисяч гульденів, 8 тис. руб.), які відвіз до Львова Дмитро Пильчиков у 1873 році. Спершу товариство хотіли назвати “Галицьке Наукове Товариство”. І саме Єлизавета Милорадович зажадала, щоб воно носило ім’я найвидатнішого сина України Тараса Шевченка. Статут організації, що її нарекли “Товариством імені Т. Г. Шевченка”, склали, за дорученням Єлизавети Іванівни, Михайло Драгоманов і Дмитро Пильчиков. Провідники організації купили друкарню й розгорнули масштабну видавничу діяльність. 11 грудня 1873 р. Галицьким намісництвом було затверджено статут Товариства ім. Шевченка у Львові, яке в листопаді 1892 р. групою українських діячів було реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Завдяки Товариству “стали на ноги” загальнонаціональні часописи: щоденна газета “Діло” і двотижневик “Зоря”, а згодом – “Літературно-науковий вісник” та головне серійне видання – “Записки НТШ”. НТШ діяло за зразками існуючих європейських академій та вже на початку ХХ ст. виконувало

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин