Постать · “Він наполягав на праві українців мати своє національне ім’я, а не вживати накинуті зовні дефініції на кшталт “малороси”, “новороси”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Славетний нащадок засновника одеської “Просвіти” Михайла Комарова
Слово Просвіти, №02 за 2022 рік
18 січня виповнилося 140 років від дня народження ви" датного науковця, українського бібліографа, організато" ра української освіти на Одещині в 1917"1918 роках Бог" дана Михайловича Комарова.
Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України
Народився Богдан 18 січня 1882 року у великій родині відомого бібліофіла і бібліографа, фольклориста, перекладача, одного з засновників одеської “Просвіти” Михайла Комарова. У 1900 році закінчив 4-ту Одеську чоловічу гімназію. Богдан Михайлович згадував, що “перебування у школі для мене завжди було чимось прямо протилежним моєму життю вдома, світлому, веселому, життєрадісному”. Він з захопленням згадував величезну батькову бібліотеку, пієтет перед українським письменством, що панував у родині. Родинними обставинами було зумовлене й знайомство Богдана з професором Новоросійського університету Михайлом Сидоренком, чоловіком старшої сестри Маргарити, який прищепив Богдану любов до природи, що визначило вступ його на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету. На початку 1901 року Богдан Комаров взяв участь у студентських страйках, за що був відрахований з університету. Продовжувати навчання йому довелося у Львові, Відні та Кракові. Однак диплом про вищу освіту він здобув в Одесі, склавши державні іспити у 1907 році. До 1917 року Б. М. Комаров майже не брав участі в суспільно-політичному житті міста, хоча був членом одеської “Просвіти”, але на її засіданнях не виступав. Однак революційні події 1917 року захопили й Богдана Комарова. У травні він увійшов до Українського керівничого комітету Одеси як делегат від учительського товариства. Вперше Б. Комаров проявив себе у липні 1917 р. на курсах українознавства для вчителів, влаштованих керівниками Одеської учительської спілки. Богдан Михайлович читав курс географії України. Протягом другої половини 1917 – на початку 1918 років Б. М. Комаров відстоював інтереси українців у боротьбі з русифікаторами з російської вчительської спілки. У Народному університеті на початку 1918- го він читав курси з українознавства. Авторитет Б. Комарова обумовив його обрання Українською учительською спілкою у березні 1918 р. до складу Комісаріату зі справ Одеського навчального округу, де він став заступником голови Володимира Чехівського. Коли у квітні В. Чехівський переїхав до Києва, Богдан Комаров фактично очолив Комісаріат. Фактично до лютого 1919 року Б. М. Комаров продовжував очолювати комісаріат, в компетенцію якого входили шкільні справи величезного регіону: всієї Південної та великої частини Східної України, яка входила до Одеського навчального округу. Доводилося підписувати безліч документів з найрізноманітніших справ: фінансові та юридичні питання, роз’яснень від центральних органів влади, запровадження програм викладання, розроблених міністерством освіти. Одним із найважчих завдань було забезпечення “українізації”
шкіл. Недосяжним для впливу українських органів влади залишався Новоросійський університет, професура якого, за деякими винятками, не сприймала ідеї “українізації”. Богдану Комарову довелося вступити у відкрите зіткнення з українофобським складом університету. У жовтні на сторінках однієї з найбільших одеських газет автор, що підписався псевдо “Историк”, виступив проти цієї ініціативи, висунувши звинувачення у зраді університетських традицій. У листі до редакції газети Б. Комаров, зауважив, що він не претендує на роль спадкоємця російських професорів. Лист Б. Комарова започаткував серію статей, присвячених питанням розвитку українського національного руху, що з’явились на сторінках газети “Нові шляхи” навесні 1919 року. У статті “Культуртрегери” Б. Комаров гостро критикував дії одеських українофобів, справедливо розвінчавши міф про толерантність та європейськість Одеси, який експлуатується до сьогодні. Іншим об’єктом критики були “малороси”, як один з основних чинників гальмування української культури. Автор висловив своє бачення сутності українського національного руху. На його думку, “проста і зрозуміла річ, що кожний народ може й повинен бути самобутнім, духовной культурно – самостійним, мати свій розум, свою волю, свою свідомість, свої почуття, свою душу, своє національне “я””. Особливо він наполягав на праві українців мати своє національне ім’я, а не вживати накинуті зовні дефініції на кшталт “малороси”, “новороси” і т. п.”. Подібні заяви були дуже типовими для тогочасної української національно-демократичної думки. В іншій статті Б. Комаров критикував одеські просвітницькі організації за бездіяльність і закликав їх “у добу загрози вдихнути живу душу в нашу стареньку Одеську просвіту”, яка “з 1906 р. відіграла велику роль у житті одеського українського громадянства, виховуючи вірних оборонців для захисту рідної культури та несучи ідею національного відродження серед широких кіл. Щиро і непохитно сповняла вона свої завдання. Вічна подяка та пошана старій одеській “Просвіті”, яка перша вивела українську справу в Одесі на ширший шлях!” З остаточним приходом більшовиків Б. Комаров повернувся до праці на ниві українського відродження вже в інших суспільнополітичних умовах, ніж у 1917–1918 рр. У 1920 р. він взяв активну участь у процесі розбудови нової школи, намагаючись надати їй українського обличчя. Він був головою предметної комісії з вироблення програм природознавства в трудовій школі, читав курс природознавства на курсах підготовки вчителів для боротьби з неписьменністю. Зрештою, Б. Комаров вперше отримав можливість розпочати кар’єру викладача вищої школи в Одеському інституті народної освіти. Протягом 1920–1924 та 1929–1931 рр. він читав курс біології на робітничому факультеті та факультеті соціального виховання. Богдан Михайлович був одним з небагатьох послідовно україномовних викладачів. Як і раніше, Б. М. Комаров намагався зробити свій внесок у важливу справу забезпечення школи україномовними підручниками. Він продовжив роботу над словником природничої термінології і номенклатури. На 1923 р. із запланованих 24 відділів з 15 тис. термінів та назв було завершено роботу над 15 відділами з 7800 термінів та назв. Згодом Б. Комаров підготував видання до друку, однак воно так і не побачило світ. Українською мовою він переклав працю М. Фарадея “Хімія свічки”, підготував низку оригінальних статей українською мовою, де популяризував природничі науки. На важливий напрямок діяльності Б. Комарова у 1920-х рр. перетворились бібліотекознавство та бібліографія. У липні 1920 він був призначений помічником завідувача Одеської української державної бібліотеки (УДБ) імені Т. Г. Шевченка, а навесні 1921 – її завідувачем. Передумовою звернення науковця до бібліотечної справи було передусім те, що після смерті батька він успадкував його великий архів та бібліотеку. Батько ж прищепив синові любов до книги. Вже наприкінці свого довгого життя Богдан Михайлович згадував, що “у своїх нечисленних працях з української бібліографії я намагався йти за настановами мого батька М. Ф. Комарова, основоположника української бібліографії”. Завдяки старанням Б. М. Комарова єдина в місті українська бібліотека швидко перетворилася на помітне явище громадського життя, один з нечисленних осередків живої української культури. 27 жовтня 1925 року УДБ була перевезена до нового приміщення в Інвалідному провулку, буд. № 5, де було засновано Товариство прихильників УДБ. У грудні 1925 р. Б. Комаров був делегатом першої конференції наукових бібліотек України. У 1930 р. Українська державна бібліотека була об’єднана з Одеською державною. З книжок колишньої УДБ було створено відділ “Україніка”. Колишній директор УДБ так підсумував роботу: “За ці десять років УДБ своє завдання виконала. Вона зібрала до купи майже всі громадські й приватні українські бібліотеки, які існували в Одесі до революції і на початку 20-х років, поповнила ці збирачки великою кількістю нових українських книжок й чимало зробила в справі просунення української книжки в ширші маси”. 15 травня 1925 р. в Одесі було засновано Українське бібліографічне товариство. Воно мало яскраву українську національну ідеологію, було сконцентроване передусім на вивчення української книги та культури загалом. Головою УБТ було обрано одного з найактивніших членів колишнього Бібліографічного товариства Новоросійського університету, професора В. Ф. Лазурського. У 1928–1929 рр. головою Правління УБТ був Богдан Комаров, згодом – заступником голови М. Слабченка. Окрім виступів на засіданнях УБТ, Б. М. Комаров в одному з томів записок товариства опублікував цінну бібліографічну працю, присвячену розкриттю псевдонімів та криптонімів українських письменників за матеріалами архіву батька. Іншою важливою бібліографічною працею Б. Комарова був “Короткий російсько-український словник бібліотечної термінології”, упорядкований ним у співробітництві зі своїм родичем Р. Волянським. Богдан Михайлович також був членом природничої секції Одеського наукового товариства при ВУАН. На сторінках “Записок” секції він надрукував покажчик творів М. Максимовича з природознавства. Усі ці заслуги Богдана Комарова перед українською культурою більшовицька влада на початку1930-х років поставила йому у провину. УБТ слідчими ОДПУ було сфабриковано в українську буржуазну націоналістичну контрреволюційну організацію. Улітку 1931 року Богдан Михайлович був заарештований і відбував річне адміністративне заслання у Курську без права повернення в Україну. Після заслання Б. М. Комаров у 1932 році опинився в далекому Ленінабаді в Таджикистані, де викладав у Державному педагогічному інституті. Після років поневірянь він досяг значних успіхів у природознавчій науці, став кандидатом біологічних наук. Протягом 25 років завідував кафедрою ботаніки Ленінабадського педагогічного інституту. заслуженим діячем науки Таджикистану. Реабілітований у 1989 році. Б. М. Комаров до кінця життя (помер 18 грудня 1975 р.) зберігав українську душу, намагався підтримувати листування з українськими знайомими, родичами. Його українська ментальність яскраво відбилась у мемуарах, написаних наприкінці 1960-х років. Публікація у 1971 його спогадів про Лесю Українку була першою ластівкою повернення до української історичної пам’яті долі родини Комарових. У період 1965-1975 рр. адміністрація Одеської наукової національної бібліотеки встановила контакти з Б. М. Комаровим. Цінні відомості про обставини життя Комарових та україніку Одеси містять листи Богдана Комарова до нині покійного Григорія Зленка – завідувача редакційного відділу бібліотеки, провідного дослідника життя і творчості Михайла і Богдана Комарових.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
