Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Фактично ці люди продовжили боротьбу за свободу українського народу не рушницею, а легальними методами” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Гаранти свободи Про день українського політв’язня

Слово Просвіти, №02 за 2022 рік

Ярослава РІЗНИКОВА, лавреатка літературних премій імені Григорія Сковороди та Івана Франка, м. Одеса Це був справжній погром українського шістдесятництва, коли за ґратами опинилися: літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, публіцист В’ячеслав Чорновіл. Цього ж дня або впродовж неповних півтора року були арештовані – поет Василь Стус, письменник Іван Дзюба, математик й публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зиновій Антонюк, реставратор Олесь Сергієнко, поет Іван Коваленко, бібліотекарка Надія Світлична, лікар Семен Ґлузман, філософ Василь Лісовий, науковець Євген Пронюк, учитель Василь Овсієнко, літературознавець і перекладач Валерій Марченко – в Києві. У Львові та Галичині були арештовані релігійний діяч Іван Гель, подружжя Ірини та Ігоря Калинців, журналіст Михайло Осадчий, мисткиня Стефанія Шабатура, студент Зорян Попадюк, о. Василь Романюк, викладач Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, Володимир Рокецький; юнацькі групи Володимира Мармуса у с. Росохач на Тернопільщині та Дмитра Гриньківа в Печеніжині; Роман Калапач і Любомир Старосольський у Стебнику; у Харкові – Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані – Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Кременчуці – Григорій Маковійчук; у Черкасах – Василь Захарченко; у Нальчику – Юрій Шухевич. В Одесі уже три місяці (з 11 жовтня 1971 року) сидів мій тато Олекса Різників, із 6 грудня – подруга моєї мами Галини Могильницької незламна Ніна Караванська-Строката... Репресивна машина охопила всі регіони України, де жевріло національне культурне життя – проведено безліч обшуків, тисячі людей були стероризовані допитами, сотні арештовані… Безсумнівно, ця акція стала ще одним етапом і природнім продовженням політичних репресій проти українства, що здійснювались радянською владою впродовж всього існування СРСР. Паралельно з колективізацією більшовики розпочали й політичні репресії проти української інтелігенції, а раніше проголошений задля здобуття прихильності населення України, курс на “українізацію” згорнуто. Знищувалися цілі наукові школи, напрямки наукових досліджень, перервалися традиції підготовки кадрів наукової еліти. Репресії проти пренауковців й технічної інтелігенції завдали непоправної шкоди розвитку української науки і техніки. Багато наукових розробок, цінних наукових праць стали речовими доказами у справах і були знищені після закінчення терміну зберігання. Вже 18 травня – 6 липня 1928 року в Москві відбувся суд в рамках так званої “Шахтинської справи”, під час якого засуджено велику групу керівників, інженерів, техніків, що працювали на підприємствах вугільної промисловості у Шахтинському районі Донбасу. Понад дві тисячі спеціалістів постраждали внаслідок сфабрикованої справи “Харківського центру” та судового процесу у справі Промислової партії. А згадайте трагічну справу “Спілки визволення України”, під час якої у 1930 році були репресовані представники української наукової та культурної еліти (С. Єфремов, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін.). Загалом до судового процесу було залучено 474 осіб, при чому засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі Української СРР – 87, засуджені умовно – 3. Невдовзі більшовиками було розгромлено Спілку радянських письменників України (репресовано майже половину її членів та кандидатів у члени), а згодом і Всеукраїнську академію наук. Причому за підрахунками Михайла Кузьменка найбільше постраждали історики: із 184 репресованих вчених, різні галузі історичної науки представляли 170! “Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що історія – це паспорт на загибель”, – писав Олександр Довженко. Тоді ж постраждали тисячі священнослужителів, було знищено вісім тисяч пам’яток церковної архітектури, що становило 65% усіх храмів України, було ліквідовано незалежну від Москви Українську автокефальну православну церкву – тринадцять архієпископів та єпископів загинули у в’язницях... Апогеєм політичних репресій радянської влади став Великий терор 1937–1938 років. За задумом Йосипа Сталіна, масові операції мали б завершити двадцятилітню боротьбу з “соціальноворожими елементами” та потенційною українською “п’ятою колоною”. Цій же меті відповідали заходи, вжиті після анексії західноукраїнських земель з початком Другої світової війни, коли за 21 місяць радянізації відбулося декілька хвиль депортацій понад 400 тисяч етнічних українців. Згодом радянська влада відкрила фронт проти українського підпілля – внутрішні війська НКВС воювали з повстанцями, а сім’ї учасників ОУН та УПА депортували на Схід. Упродовж 1944–1953 років за участь в ОУН та УПА або за його підтримку засуджено майже 87 тисяч та понад 200 тисяч громадян депортовано. Після смерті Сталіна, ліквідації мережі таборів ГУЛАГ, репресії перестали бути настільки масовими, але набули більш цілеспрямованого характеру. Їхніми жертвами ставали дисиденти, правозахисники та окремі “інакодумці”. Навіть в умовах десятирічки “хрущовської відлиги” – від 1954 року, коли створили КДБ, і до першої половини 1964 року – в Україні за націоналістичну діяльність притягнули до кримінальної відповідальності майже 800 осіб і ліквідували 77 націоналістичних організацій. У серпні-вересні 1965 року в СІЗО КДБ опинилося 22 особи, які були причетні до розповсюдження самвидаву. Але, як свідчить доповідна записка (1969 рік) тодішнього голови КДБ УРСР Віталія Нікітченка, у якій він звертав увагу на зростання кількості осіб, які займаються виготовленням, поширенням, розповсюдженням “ворожих за змістом” листівок та самвидаву, радянським спецслужбам не вдається остаточно придушити жагу українців до свободи. У травні 1971 року 5-те управління КДБ підготувало розлогий звіт “Про особливості ідейно ворожих процесів у середовищі інтелігенції та молоді”, що ліг в основу постанови Політбюро ЦК Компартії України від 27 липня 1971 року, де йшлося про необхідність “вжити заходів по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських і інших політично шкідливих матеріалів”. І от, виконуючи постанову партійного керівництва, з метою нейтралізації найактивніших, пов’язаних між собою “націоналістичних елементів” УРСР, КДБ УРСР розпочав реалізацію операції “Блок”. Але, незважаючи на погрози, залякування, арешти та людські втрати, боротьба продовжувалась. На місце засуджених та репресованих зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. У 1976 році за ініціативи уродженця Луганського повіту Донецької губернії М. Руденка – відомого українського письменника і філософа, колишнього секретаря парткому Спілки письменників України було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). До УГГ ввійшли хімік Оксана Мешко; письменник-фантаст Олесь Бердник; юрист Левко Лук’яненко; інженер Мирослав Маринович; історик Микола Матусевич. Засновниками стали також мікробіологиня Ніна Строката, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба. Представником Групи в Москві було призначено легендарного генерала Петра Григоренка, який жив там і вже був членом Московської групи. Це саме той Петро Григоренко, який, дослужившись до звання генерал-майора радянської армії, не боявся займатись правозахисною діяльністю, і був у 1964-му заарештований, позбавлений нагород, пенсії, визнаний психічно хворим і запроторений до спеціальної психіатричної лікарні. До початку активної діяльності Української Гельсінської групи Захід майже не мав інформації про політв’язнів – їх, як і сексу, в СРСР не було. Але вже у програмному Меморандумі № 1, підготовленому УГГ, у розділі “Типові порушення прав людини” викривалися злочини комуністичного режиму: геноцид та етноцид, розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років, політичні Цьогоріч 12 січня виповнилося 50 років від початку операції КДБ “Блок” проти діячів української культури, науки, духовності.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин