Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
140-річчя Івана Огієнка · “Душа його, чиста і чесна, напевне ж, тут, над рідною Україною, якій він залишився вірним до кінця”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

12 маловідомих епізодів із життя Івана Огієнка

Слово Просвіти, №02 за 2022 рік

Закінчення. Поч. у ч. 1 за 2022 р. 9. Драма особистого життя Іван Огієнко одружився у віці 19 років. Було то в травні 1901 року у Брусилові. Його дружина – Домініка Литвинчук, виростала в освіченій, патріотичній і заможній сім’ї. За літами вона була ровесницею свого майбутнього чоловіка. Більше того, їхні дні народження майже збігалися: Іван – 2 (14), а Домініка – 4 (16 ) січня того ж 1882 року. Разом училися в Брусилівській церковноприходській школі. Вінчалися 11 червня 1907 року у Свято- Воскресенському храмі Брусилова, де їх обох 25 літ перед тим і хрестили. Цю стародавню церкву (2020 року виповнюється чверть тисячоліття, як вона була вдруге освячена), знищила більшовицька влада, а нині брусилівчани відбудовують її методом народної толоки. Упродовж усіх років митарств Домініка Данилівна була вірною помічницею та однодумицею чоловіка. У роки УНР пані міністрова дивувала зарубіжних дипломатів тим, що в оригіналі цитувала Шекспіра і знала напам’ять чи не всього Шевченка. 1936 року, у результаті нервових потрясінь після звільнення чоловіка з роботи в Варшавському університеті, тяжко захворіла. Упродовж 17 місяців промучилася лежачою, прикутою до ліжка, в нерівному змаганні з немилосердними болями. Але не просто чекала смерти. Вона… працювала. Вичитувала коректуру редагованих чоловіком журналів “Рідна Мова” та “Наша Культура”, які все ще виходили в світ; готувала письмові відповіді на звернення читачів – практично всю “чорнову” роботу науковця, автора, редактора, видавця і коректора перебирала на себе. Коли приходили діти (Анатолій, Юрій, Леся), вимучувала на обличчі усмішку і тихо повторювала: “Мама видужає”… За три дні до своєї смерті (19 травня 1937 року) пише записку чоловікові, яка збереглася в архіві: “Від усього ми з тобою відмовилися, все віддали на працю для нашого народу. А до чого ми доробилися? Що більше ми працювали, то більше на нас нападали…Тяжко було жити серед ворогів та злиднів, а ще тяжче вмирати й лишати тебе самого на наругу та знущання… Люди бездушні, лицеміри… Не знаєш, хто твій приятель, а хто ворог... Кого найбільше поважала, відвернулися від нас, зубожілих, а тепер і не відвідають… Наші селяни чемніші, як ці бездушні інтелігенти…”. Поховали її на Волоському православному цвинтарі Варшави, який у середовищі української еміграції називається “На Волі”. Тут – на вічному спочинку – весь цвіт української політичної еміграції пори визвольних змагань 1917-1921 років. Служба Божа і хор, який її супроводжував, відбувалися українською мовою. Через три роки безуспішного пошуку у Варшаві роботи і засобів для існування Іван Огієнко приймає рішення про чернечий постриг. 6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складні перипетії життя політичного емігранта. Ось витинка з цього маловідомого документа доби: “Пробачте мені все! Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким. Проф. Д-р Іван Огієнко”. 10. Ідеолог українського православ’я В архіві митрополита Іларіона у Вінніпезі зберігається один невідомий досі загалу промовистий документ, який засвідчує серйозні наміри цього діяча обґрунтувати ідеологію Української церкви реалізувати концепцію відродження Української Автокефальної православної церкви і, можливо, навіть домогтися в ній ключових позицій. Йдеться про “Меморіял про майбутній устрій Української Православної Церкви”. Цей документ було остаточно схвалено й підписано 31 серпня 1941 року трьома холмськими установами: Товариством Українських богословів, Архієпископською радою і Єпархіальним церковним братством. Привертають увагу кілька найголовніших постулатів з цього документа: а) православна церква має взяти найбезпосереднішу участь у відновленні української державності; б) на чолі Української держави має стати лише така особа, яка глибоко проникнута релігійними й історичними традиціями; в) державна і церковна влади в Україні негайно мають увійти до Царгородського патріарха з обґрунтуванням необхідності канонічного визнання Української автокефальної православної церкви, проголошеної законом уряду УНР 2 січня 1919 року; г) необхідність активізації процесу українізації УПЦ (головне – не переведення богослужб на українську мову, а дерусифікація всього церковного життя). 11. Два тижні – не похований 29 березня 1972 року о 22 годині 15 хвилин, на 91-му році життя, першоієрарх Української Греко-Православної церкви в Канаді митрополит Іларіон (Огієнко) навічно заснув на руках своїх синів Анатолія і Юрія та секретаря Івана Похильчука. З огляду на настання Страсного тижня і приготувань до Великодня, похорон митрополита Іларіона рішенням проводу православного духовенства Канади перенесено було аж на 12 квітня. У цьому вбачається не стільки звичайний збіг обставин, скільки символічна закономірність. Адже Великодні піснеспіви, що за той відрізок часу до чину похорон велично й зворушливо виконувалися повсюди в соборах і церквах, а особливо рефрен “Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував”, завжди були, є і будуть для віруючої людини міцною запорукою вічного позагробного життя. Місце вічного спочинку великого сина України виявилося далеко від рідного Києва, про повернення до якого він не переставав мріяти до останніх хвилин свого земного буття. Його тлінне тіло перед полуднем 12 квітня 1972 року навічно прийняла канадська земля на цвинтарі Глен Іден, що за 20 кілометрів на північ від Вінніпега, у православній його секції Св. Воскресіння. Єдиною розрадою в ту мить для його душі могло було те, що канадська земля запричастилася грудочкою української землі, вкладеною перед опущенням домовини в могилу під голову покійного. Про це постаралися добрі люди, які в умовах існування залізної завіси між Радянським Союзом і капіталістичним заходом все ж змогли передати через туристів літаком узяту з Батьківщини Огієнка пригорщу землі та свічку з київського храму. Цей зворушливий до сліз ритуал виконав його духівник протопресвітер Сергій Герус. 12. Заповіт із двома умовами Далеко на чужині, у канадському Вінніпезі знаходиться нині найбільше надбання Івана Огієнка (митрополита Іларіона) – його особистий Архів. Уявити обсяг цього безцінного для української історії скарбу можна тоді, коли віртуально намалювати перед очима одну картонну коробку за такими розмірами: метр ширини, майже метр глибини, і стільки ж – висоти. Таких ніким не читаних досі коробок у тому вінніпезькому архіві виявилося близько ста. Не буде перебільшенням ствердити, що за обсягом і змістом зібраного матеріалу з-поміж подібних приватних зібрань, цей архів, напевне, не має аналогів у світовій практиці. Це сотні тисяч безцінних документів доби: листів, щоденників, записок, фотографій, листівок, прохань, звернень, резолюцій, постанов, газетних і журнальних вирізок, спогадів, надрукованих іще не виданих рукописів, написаних і прочитаних однією людиною. Здається, не було на той час в українській діаспорі такої наукової, релігійної, просвітницької інституції, такого видавництва, редакції періодичного друкованого органу, від яких би не одержав бодай одного листа митрополит Іларіон, чи куди б він не писав сам. Що вже говорити про персоналії. Їх сотні. Це, передусім, українські письменники, вчені, релігійні, громадські і політичні діячі, журналісти, видавці. Це також десятки і сотні зовсім незнайомих йому прізвищ наших земляків, доля яких закинула далеко від рідної землі і вороття на яку для більшості з них вже ніколи не буде. В їхніх листах – болі й тривоги, надії і сподівання. Сьогодні ніхто не може дати відповіді на запитання: скільки ж документів зберігається в цьому архіві? Детальний опис архіву і створення його каталогу ще попереду. Згідно з останнім заповітом Іларіона- Огієнка, юридично оформленим ще 15 квітня 1967 року, це його найголовніше все життєве надбання має бути обов’язково передане на Батьківщину за двох умов: а) коли Україна буде вільною б) коли буде вільною її церква. Здавалося б, ці дві умови настали: Україна з 1991 року – самостійна держава і в ній є своя церква. Однак канадська сторона вважала, і, гадаю, небезпідставно, що умови для виконання цього заповіту ще не настали. Україна й тоді, і тепер, на початку третього тисячоліття, коли проминуло вже більше тридцяти літ від дня урочистого проголошення Акту про незалежність, залишається по-справжньому вільною й незалежною лише номінально. Скільки доведеться чекати “настання умов”, сказати сьогодні важко. Це залежатиме, твердять українські канадці, від того, наскільки реальними в нас будуть декларовані на вищих щаблях влади демократичні цінності й свободи, наскільки результативною буде боротьба з корупцією. Зрештою, у результаті таких своєрідних дискусій, 2000 року, в час всеканадської презентації другої книги про митрополита Іларіона автора цих рядків, було прийняте компромісове рішення: частково виконати волю митрополита Іларіона щодо повернення в Україну його архіву можна у спосіб копіювання його недрукованих ще рукописів для можливого перевидання в Україні. Йшлося про те, що такі копії можна буде передати на руки не державної установи, а спеціально створеної в Києві громадської благодійної організації. Нею стала благодійна організація “Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка)”. Її заходами на сьогодні в світ видано 21 том недрукованих досі в Україні творів цього Великого українця в серії “Запізніле вороття”. Перефразовуючи назви написаних на чужині двох головних поетично-прозових епопей героя цієї розповіді – “Вікові наші рани” та “Наш бій за державність”, можна з певним присмаком і гіркоти, і надії сказати: вікові рани українського народу ще не загоїлися. Більше того, вони знову закровоточили в мільйонах душ через відкритий ненависним ворогом України – російським агресором – вогняний фронт на Сході України. І наш бій за державність знову триває… Отож і його, свідомого державника і смиренного богомольця за кращу долю українського народу Івана Огієнка (митрополита Іларіона), бій за державність триває… *** … Тлінне тіло митрополита Іларіона – Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста і чесна, напевне ж, тут, над рідною Україною, якій він, незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця. Однозначно настане час, коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжні патріоти-державники. Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідність створення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величного Пантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останки тих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національну ідею, й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами. Серед тих, хто знайде вже вічний спочинок в такому Пантеоні, переконаний, будуть Іван Мазепа й Пилип Орлик, Симон Петлюра і Степан Бандера, Євген Коновалець і Олександр Олесь, Олександр Довженко й Іван Огієнко (митрополит Іларіон)… Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин