Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” “Хіба можна не шанувати таку спадщину?” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Музей, що не здається

Слово Просвіти, №02 за 2024 рік

Валентина СЕМЕНЯК Фото авторки Скільки разів намагались припинити діяльність цього музею – один Бог знає. А скільки було написано листів на його підтримку у відповідні інстанції… У це важко повірити, але по сьогоднішній день боротьба триває – на 33-му році Незалежності України, на 10-ому році визвольної війни від російських окупантів… Принагідно: тому й не питайте, чому у нас війна. Мова про справді народний музей, який бере витоки не від держави, а від людей. Створений за ініціативою української письменниці Іванни Блажкевич, Денисівський краєзнавчий музей було відкрито 20 вересня 1967 року у місцевій школі. Багато людей ще й досі не усвідомили, наскільки це була самовіддана, далекоглядна і благородна жінка. Щоправда, за радянських часів музей був нашпигований радянською ідеологією (портрети вождів, цитати) як і всі тодішні заклади культури та освіти. Від 1984 року музей перебуває у колишньому проборстві о. Йосифа Вітошинського. Очолює музей культурно-громадський діяч, краєзнавець, просвітянин, публіцист, уродженець згаданого села Богдан Савак. У 2002 році музей було визнано найкращим сільським музеєм на Тернопільщині. Можна уявити, скільки довелося вкласти інтелектуальної і фізичної праці, аби добитися такого статусу та упродовж понад 30-ти років примножувати і поповнювати надбання експозицій, досліджувати архіви, по крихітці визбирувати потрібну інформацію. А ще – ділитись знайденим у заснованому Б. Саваком “Дени- Іван ПЕНДЗЕЙ Сьогодні мало хто знає, що в селі Ліщанці на Тернопіллі ще на початку 1960-х років була досить величава споруда – костел, тобто римо-католицький храм. Малим я часто бігав навколо нього, проникав і всередину через відкритий вхід видовженої, майже гострокутної форми у верхній частині (дверей не було), але з певним острахом, остерігаючись обвалів. Стояв костел у центральній частині села, звичними орієнтирами якого є каштан і клуб, у низині, в декількох десятках метрів від них, праворуч від дороги, яка веде з Квасниць на Ковалеву гору, в оточенні розлогих старих лип. До нього вели викладені кам’яною плиткою сходи, а перед входом був невеликий майданчик, теж вкритий плиткою. Поступово костел перетворився на непривабливу руїну: оббиті стіни та шари обваленої штукатурки навколо них. На високий гранчастий шпиль зліталось гайвороння, зчиняючи галас. Гнізда, звиті на вершечку руїни, наповнені знесеними яйцями, манили бахурів і навіть парубків. Ілько Улан, що мешкав неподалік, якось (після німецько-радянської війни 1941–1945 рр.) доліз до них – набрав повну пазуху яєць, але зірвався і каменем полетів вниз… і диво: залишився цілим-цілісіньким, без будь-яких травм, розпластавшись на траві біля храму. Про цю подію, мов байку чи пригодницьку бувальщину, охоче сівському віснику” (статті про історію села, відомих краян). “Козацькому роду – нема переводу”, “Інтер’єр селянської хати кінця XIX ст”, “Перша світова війна”, “Українське січове стрілецтво”, “Українська Народна республіка”, “Діяльність ОУН – УПА, “Друга світова війна”, “Діорама: Україна повстала 30 червня 1941 року”, “Репресовані і реабілітовані”, “Літературно-мистецький Денисів”, “Повоєнні десятиліття: заснування колгоспу, евакуація людей із Лемківщини, Холмщини, Посяння, Поляшшя”, “Освіта. Культура”, “Наша славна діаспора” – основний перелік діючих експозицій. Неподалік розташована філія краєзнавчого музею, музей-садиба письменниці Іванни Блажкевич. Свого часу тут побували гості з багатьох країн світу – Канади, США, Німеччини, Австралії, Франції, Польщі, Чехії, Латвії, Естонії, Швеції, Голландії тощо. Мені також пощастило кілька разів побувати у згаданих музеях: на день народження письменниці Іванни Блажкевич, урочистому відкритті двох виставок. Одна зних була приурочена 75-річчю нашого сучасника, священника, поета (05.05. 1948 – 12.11. 2023) о. Василя Ганішевського із села Ценів Козівського району. Друга – 95-річчю від дня народження Богдана Мазепи, українського письменника в Канаді (17.05.1928 – 25.11.1978), уродженця хутора Веснівка, що налещо один чи то поляк, чи українець, на сповіді у каноніка зізнався, що не має дітей, “і той подарував свій маєток на будови каплиц поде котрих селах” “і якусь часть О. Пр. Громніцкий ужив до будови Ліщинецкоєі каплиці”. Можна з певністю сказати: українці, які будували і облаштовували латинський храм, маючи свою церкву, не мали відрази до поляків. Із розповіді Гриня Комарницького костел постає і як спільна українсько-польська будова, і храм, у якому святі відправи на “празник” паску “поляки світкуют з украіньцями”. Так було і на “празник”, що “відбувся 16 мая” (року не вказано – І. П.) (Там само). Але українці йшли за своїми священниками, безконфліктність у стосунках двох релігійних конфесій села має оманливий вигляд. Натяки на це знаходимо і в літописі. Неузгодженості виникали насамперед між польськими і українськими священниками. “Перед світовов війнов (Першою світовою війною 1914–1918 рр. – І. П.) була два рази місія (приїзд польських священників на відправи до села. – І. П.), – пише він, – одна місія недужи добри закінчиласі чомус. Священникі межи собов погнівалися…” (Там само, с. 108). “Коли надєіхав о. Носковський (український священник. – І. П.), то дужи єиго просили священникі жить Денисову. А в серпні минулого року відвідала ювілейні урочистості ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН у Веснівці, де також є музей. Уявляєте, аж три музеї! Шкода тільки, що сьогодні вони не мають належної підтримки. Час невблаганний: рано чи пізно будь-які речі і предмети зношуються, потребують оновлення. Для звичайних людей, та й місцевої влади, зокрема, східці до краєзнавчого музею, які “просять” ремонту, не мають особливого значення. Але не для Богдана Савака. Адже тут жив Вітошинський! Східцями ходили Іван Франко, Василь Стефаник, Михайло Павлик, Андрій Чайківський, Богдан Лепкий, Осип Маковей. Щоразу, йдучи до праці, пан Богдан з пієтетом думає про важливість того моменту. Для нього це велика честь. Бо хіба можна не шанувати таку спадщину?! Часом, коли він проводить екскурсії, його запитують, а навіщо священнику треба було таке велике приміщення? “А ви б погодилися, щоби щодня у вас в хаті проводили репетиції хору і духового оркестру? А він то робив, – відповідає пан Богдан, – уявляєте, стоголосий хор? Звичайно, одночасно це не робилося, окремими партіями. А між тим вдома були діти, дружина”. Сьогодні у директора музею проблема з архівом. Чимало важливої документації лежить стосами на вже заповнених коробках. Навпроти музею будинок колишньої “Просвіти” з двома кімнатами. Частину архіву перемістив тупольскі аби він відправляв в костелі а він несхотів”, відтак “а всі люди вийшли з костела і всі пішли до церкви лишило сі на закінчині місієі 15 людей а було 8 сьвященників польскіх”. “Було на єднім празнику, – зазначає автор, – багато сьвищенників україньских і польскіх”. З повною достовірністю можна сказати, що костел функціонував і був місцем святих відправ ще до окупації першими москалями у 1939 р. Людям запам’яталося те (і про це розповідають у селі й досі), що до костелу ходили молитися й українці, а поляки – до нашої греко-католицької української церкви. Тому можна стверджувати, що не було явно вираженого розбрату між мешканцями села на релігійному ґрунті, вони зазвичай не надавали значення тому, хто до якої церкви ходить. Після окупації села, розповідали старі люди, поляки кудись щезли. Ми ж вправі висловити своє переконання, що вони, як і деякі українці, були вивезені сталіністами під час масових депортацій 1940–1941 рр. у віддалені райони Росії (у тодішньому означенні – СРСР), розміщені по “сибірах”, “соловках” у спеціальних поселеннях. “Протягом 1940–1941 рр. у Сибір вивезли 31 особу, з них 19 не повернулись”. У 1939–1941 рр. були депортовані: Парасковія Іванівна Боднарчук (1892 р. н.), родина Заходняків (семеро осіб), родина Іваськівих (три особи), родина Олійників (п’ять осіб), родина Хомут Екскурсію проводить просвітянин, директор Денисівського краєзнавчого музею Богдан Савак

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин