Музи не мовчать · “Ніде нікого. Тільки хати стоять – ті без вікон, ті без дверей, ті з перетовченими дахами, а від деяких узагалі лишилися тільки чорні недотлілі балки”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Жінки і війна
Слово Просвіти, №02 за 2024 рік
Юлія БЕРЕЖКО¯КАМІНСЬКА
“Асвабадітєль” Баба Маруся не боялася думати про смерть. Свою смерть. Смерть, яка прийшла би до неї, мов та сусідка, що в засвіти подалася ще замолоду, лишивши чоловіка з двома дошкільнятками, – така собі давня добра знайома; її поява викликала б суміш подиву, цікавості, гнітючого передчуття розлуки з рідними і близькими і ще чогось, чого баба Маруся й сама не годна зрозуміти. Смерть-сусідка сіла би на скрипучий стілець у головах і мовчки дивилася б на геть вицвілу, висохлу стару жінку, ніби розуміючи й даруючи вже своїй Марусі час додумати земні думи, договорити в тих думах із кожним, кого би та хотіла бачити зараз, а не може. Смерть дала би їй змогу спокійно, без надриву й поспіху, залишити дітям й онукам на теплу згадку призначені тільки їм останні настанови, побажання, розпорядження, давні таємниці, а всім разом – сказати слова любові та вдячності. Баба Маруся взагалі не любила щось робити поспіхом, в останню мить, от і до своєї смерті готувалася поволі, свідомо, умиротворено. І про місце на цвинтарі подбала – біля свого чоловіка, Якова, і хустки стосиком поскладала в антресолі, доклала до них нові черевики, вишиту червоними ружами сорочку і спідницю, не забувши підписати: “На похорони”. Навіть спеціальна подушка, на яку чиїсь руки на вічний сон поклали би її старечу сиву голову, і та була. Наволочка – білим по білому вишита. Старенька з кожної пенсії відкладала гроші – хрусткі папірці у квітчасту носову хустинку вгортала. Зібрала докупи й сімейні реліквії: кілька вишитих ще її бабцею рушників, золоті сережки та обручки, ланцюжок із хрестиком, дві срібні ложки – їх колись дарувалися дітям на перший зубчик, а ті так і лишили їх удома. Навіть доклала набір нових ниток муліне, ще за совітів куплений. Баба Маруся хотіла тихої смерті. Колись. Коли тіло ослабне і Яків снитиметься через ніч. Хотіла відійти так, як зазвичай і відходять люди, які нічого лихого за життя не робили, та кого доля не особливо берегла. Ні тоді, коли мати у свої двадцять три за ніч посивіла – батька в розпал Другої світової потягли в полон, звідки він повернувся нескоро і наче вже й не батьком… Ні тоді, коли бігала до школи мало не босоніж, обморожуючи забиті брудні ноги, а вдома тремтіла сухим листочком над хлібними крихтами, – у голодні післявоєнні… Ні в юності, зігнутій до землі нескінченними прополками таких довгих рядів картоплі та буряків, що здавалося, спина вовік не випрямиться. Не берегла доля й потім, коли Маруся ступила на весільний рушник: чоловік награвся, налюбився, а тоді пішов далі по селу – в інші руки. А свої докладав не до господарства, а до молодої дружини: сиділа вона вечорами в темній нетопленій хаті, бита ні за що ні про що, не годна й поворухнутися. А бідність… Навіть столу кухонного не було! Та зважитись піти – не змогла. Куди? До кого? Пішла пізніше. Уже з двома доньками на руках. До матері повернулася. Так і зосталася там, у старій хаті, на роки – гріти собою холодну постіль… Хоча не про це любить говорити баба Маруся. А про свою роботу – сорочки. Відколи навчилася кроїти, шити, а затим й оздоблювати подвійною бахромою, декоративними стіжками та бісером – думками була тільки в тих сорочках. Усю любов свою, нерозквітлу й зів’ялу, прошивала кольоровими нитками. І попри моду на зовсім іншу одіж, не кожна жінка могла устояти перед тими Марусиними сорочками. Стежини до її дому були хоч і не широкими, зате далекими. По одній із тих стежин у вже зрілому віці прийшло до неї й кохання. Такий собі Яків на прохання сестри зайшов по сорочки, та так і лишився серед Марусиних вишиванок – не знайшов дороги назад, та йне схотів шукати...
Радість жінки була в простих речах: у щоденній праці, яку робила з легкістю та спокоєм на душі, у висаджених квітах, що не шкодували соків на цвіт, у доньках – дівчата росли дружні, лагідні, розумні. Яків же став найбільшим натхненням та підтримкою. Біда лише – не надовго… І от тепер – на самоті – за вісімдесят перевалило. Очі не бачать голки, руки дрібно тремтять, ноги важко й від долівки відірвати, ніби земне тяжіння не пускає і кроку ступити. А останнім часом і зовсім зле стало – перехворіла й ослабла. Дівчата з родинами давно за кордоном. Маму кликали, та чого їй у ту Іспанію – ні мови не знає, ні звичок тамтешніх. Що там робити? Не схотіла. Подруга – жвава, маленька, молодша за неї – частенько навідувалася з іншого краю села, допомагала, розраджувала. Сусіди щодня озивалися, куми не забували. Але вечорами підкрадалася тривога – неспокійно ставало в країні, новини по телевізору такі безрадісні, по всьому – йдеться до війни. До війни, в яку не вірилося, якої ой як не хотілося... У лютому баба Маруся геть злягла. Ночами не стільки спала, скільки сумувала та важкі видива відганяла – сни-передчуття чогось несамовито лихого, нелюдського. Але жодне її нічне жахіття не передало того жаху, в який вона прокинулася в один із ранків. Довкола все ревло, гуркотіло, здригалося від немилосердних ударів. До села заходили росіяни, зловісно заповзали їхні танки і нестерпно тхнули дизелем, гуркотіли гармати й міномети, підпалюючи обрій з усіх боків… Баба Маруся й дихати забула від страху. Її підкидало в ліжку від залпів, розривало голову потужними хвилями вибухів, що докочувалися аж до її хати; щосекунди старенька, кутаючись у ковдру, думала: котра зі стін на неї впаде? Ближче до вечора сам не свій у дім забіг сусід – дядько Гриць. Приніс ще теплої каші та квашених помідорів. – Ми їдемо звідси. Війна. Що з вами робити, бабо Марусю? Місця в машині немає. Але я шукаю іншу. Попитаю в людей, не покинемо вас. Постояв, переклав їжу в бабину тарілку, вимив свою – і пішов. Баба Маруся й не торкнулася каші, тільки помідори посмоктала сухими губами, витираючи рукавом розсіл. “Війна, кажеш… Наче я й сама не знаю…” Однак сусід більше не заходив. Що сталося? Хтозна... Години потяглися, наче дні, а дні й зовсім злиплися в один твердий згусток страху, болю й тривоги. “Тихої смерті… Тихої смерті хотіла… А тут – луплять, як скажені…” – у темряву шамотіла стара. Потім розвиднився ще один день. І у двері хтось постукав. Свої чи не свої? Баба Маруся завмерла, напружилася, стиснулася вся — у тому, що росіяни ходитимуть по хатах, сумніву не було. От тільки як ходитимуть? Із чим прийдуть? Що німці творили, вриваючись у домівки, Маруся знала — в її дитинстві про це всі знали. Але ж росіяни… Ми ж разом із ними воювали проти фашистів… Та як про таке взагалі можна думати? Стук повторився, затим заскрипіли двері й просунулася голова Юрка – парубка з сусідньої вулиці. – Бабо Марусю, ви тут? – Та тут, тут, – озвалася. – Нікуди от тіки я не поїду. Нема на те сил. Юнак, оббивши біля порогу глину з черевиків, пройшов до ліжка. За вікном щось знову бабахнуло, ніби блискавка влупила прямо біля воріт. – А треба. Хіба не чуєте, що робиться? Он хати горять: у Шрамків згоріла, у Потапенків… Але й виїхати вже не можна – все! Дороги одрізані, село під нім… ой, росіянами… Треба в підвал. – О… Придумав… Я то тямлю, шо треба, та в погріб не полізу. Не годна я, не бач? – Та бачу… Зовсім не встаєте? – Трошки, як ото по нужді, то й усе… Юрко постояв, подумав… – Давайте збиратись. У мій підвал. Там хоч і не готельний номер, але якось можна перебути. Тільки тре взяти теплі речі, там-таки добряче холодно. Баба Маруся й не ворухнулася. Хата знову затряслась од залпу. – Де ваш одяг, кажіть? Тут? – Юрко сіпнув двері темної лакованої шафи, яка пам’ятала, мабуть, ще Хрущова. Спакував, що зміг. Переніс. Спершу – бабу Марусю, потім речі й документи. Йти було хоч і недалеко, але від частих вибухів підкошувалися коліна, а то й зовсім доводилося падати на сиру землю. Так-сяк облаштувались у Юрковому підвалі, викопаному поруч із будинком. Темному, проте на диво просторому, щоправда, не дуже глибокому. Хлопець постелив на цементну долівку шматки картону, затягнув розкладне ліжко, на нього – матраци. Потім уклав стару. На дерев’яному ящику примостив крихітну туристичну плитку з газовим балончиком, на якому згодом зварив якийсь супчик на тушонці. У проміжку тиші приніс відро води з криниці. От тільки з теплом було кепсько: бабу трясло й під кількома ковдрами. – От чорт, вже й електрики немає, щоб дуйку поставити… Нічо, як притихне, розпалю у дворі вогнище та принесу сюди і гарячої води, і жару в глиняний горщик покладу. Хоч якийсь теплий дух піде, – втішав свою гостю Юрко. – Чого не пішов звідси? – підвелася до пояса баба Маруся. Юнак коротко стенув плечима, махнув рукою: – А хтозна, як краще. Усе так швидко сталося… Та й наші он виїжджали, так скільки з них доїхало, хто скаже? Бо ж розстрілюють на дорозі. А мужиків – тих у першу чергу. А якщо їм щось не те буде в мені? Та й їхати куди, на чому? Вже тут якось буду, а там побачимо… Погано, що зв’язку ніякого – перебили, видно, десь… Що взагалі робиться довкола – нічого ж не ясно… – А зо мною нашо возишся? – Ну як, – кинути вас саму? Як це? Мене попросив дядько Гриць, щоб я наглядав. Я обіцяв. Ну то й мав це зробити. А то ж вий поїсти собі не зварите… А тут ще й таке
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
