Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентації · “У центрі трикнижжя – глибинне внутрішнє життя М. Примаченко: життя, неможливе без малювання, життя як покликання, місія унікального хисту”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Трикнижжя від Людмили Лисенко

Слово Просвіти, №02 за 2024 рік

Микола СЛАВИНСЬКИЙ Перечитую осяжне трикнижжя “Світотворення від Марії” (К., “Ярославів Вал”, 2023), яке про геніальну художницю написала моя однокурсниця Людмила Лисенко, і радію, що помилився: всі мої побоювання та припущення не справдилися. Свого часу ми навчалися на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (тоді саме так називався славетний виш), бачилися до та після лекцій, можливо, навіть разом пили каву десь на Хрещатику. Однак доля повела нас дещо різними стежками: однокурсниця швидко стала справжньою телезіркою, а я після другого курсу опинився в столичній молодіжній газеті, відтак були “Літературна Україна”, журнал “Київ”, вступ до Спілки письменників України ще за так званих радянських часів, тож слово мовлене й слово написане вже не впізнавали одне одного. Я захоплювався Людмилою Лисенко як телеведучою, знав, що вона написала дисертацію про народні картини, опублікувала в журналі “Вітчизна” 1985 року документальну повість “Життя і час Марії Приймаченко”, зробила з десяток телепрограм та документальних фільмів про мисткиню, отримала премію імені Лесі Українки “Одержимість”, але навіть не здогадувався про давню мрію однокурсниці: написати художню оповідь про геніальну художницю. Лише через роки й роки довідався: Людмила Лисенко, нагороджена трьома орденами княгині Ольги, протягом тривалого часу воістину потаємно працювала над широкомасштабним твором про Примаченко, не без підстав називала Марію Оксентіївну старшою посестрою й підтримувала дружнє спілкування з уславленою художницею до останніх її днів. І ось несподівано, мовби з небес, – електронний варіант тисяч сторінок трикнижжя, яке ще не мало ні назви, ні закінчення, а його частини (книги) були розмежовані ледь помітним, невпевненим пунктиром. З острахом і недовірою гортав нескінченні файли, знову й знову повертався до першого, заспівного, речення. Переконувався: воно аж занадто публіцистичне та й історично приблизне. Друге речення теж таїло в собі відлуння багаторічної журналістської діяльності авторки, хоча вона й мала за плечима низку вибагливих літературних сценаріїв. Відчувалося, що Людмила Лисенко лише добирає ключі до семи замків художньої оповіді. Та чи знайде їх? Подумалося: “І що скажу однокурсниці?” Ще сумнішим зором торкнувся третього речення. І сталося диво! Слова заіскрилися, сонячно сяйнули в очі, заусміхалися до мене, прошепотіли в насторожену душу: “Ми лише народилися. На подальших сторінках подорослішаємо – не відведеш погляду!” І я справді вже – день за днем – не відводив погляду від справжнісінького дива, яке тривало й тривало, – аж до завершальної сторінки, точніше, до загадкових трьох крапок… Фіналу не було, закінчення, очевидно, притаїлося в “чорнильниці”. З’ясувалося, що авторка лише обмірковує його, бо вже мріє написати четверту й п’яту книги. Віриться, що вони також будуть дивовижні, бо лет фантазії авторки так само нестримний, як і Марії Примаченко. І воднораз у їхніх творах немає нічого випадкового, зайвого, неорганічного. Усе – з народних “трудів і днів”, буття природи, з переказів, легенд, власних видінь, сповідей перед Богом і собою, радощів і плачів, з ворожінь, снів, із глибинних сенсів української історії, з часу, в якому жила й творила художниця. Як вона вірила й не вірила у свій талант! А як співало єство художниці, коли на папері починали пурхати птахи, бігти в далеч казкові звірі! А які дерзновенні задуми плекала, а як не рік і не два сподівалася, що зустріне єдине кохання! А скільки мрій перетліло і скільки снів збулося! А як вона любила зоряне небо, а скільки чарівних городів виплекала на Місяці! Вловлюється, що авторка щедра на домисли, уявні ліричні та карнавальні сцени з селянського життя 1920–1930-х років, однак віриш: так могло бути, так воно й було. Неспростовне, дійсне, достеменне (колективізація, Голодомор) у творі переплітається з імовірним, бажаним, реальні історичні особи діють разом із вигаданими, побутове переливається в містичне, фантастичні персонажі картин Марії Примаченко співіснують із її батьками, близькими сусідами й далекими мешканцями рідного села Болотня на Київщині, колегами, з якими навчалася в столичній експериментальній майстерні. І коли пензлик витворював доброго лева чи казкові квіти, далеко не всі сприймали нафантазоване, виплекане чи то небесами, чи то невичерпною уявою мисткині. Воістину сам Господь вручив Марії Примаченко пензлі й порадив: “Малюй так, як велить душа. Не зважай на осуд, зневагу, неприйняття. Хай люди милуються, не розуміють, глузують, а ти малюй. Малюй”. І художниця все життя дотримувалася цієї духовної настанови. Тим-то в центрі трикнижжя – глибинне внутрішнє життя Марії Примаченко: життя як творчість, життя, неможливе без малювання, життя як покликання, призначення, місія абсолютно унікального хисту, відданості наївному мистецтву... Авторці вдалося переконливо, яскраво відтворити самобутність художниці, її дивовижне відчуття форми та кольору. Це відчуття – і з Божої ласки, і від матері Параски Василівни, яка була майстринею-вишивальницею. До речі, вже на схилі років Марія Примаченко сама вишивала собі всі сорочки. Тоді до неї, як і в дитинстві, приходили в гості чудернацькі звірі, птахи та квіти. З ними жила, розмовляла, мріяла, пригадувала, як батько вмів і любив робити будь-які огорожі незвичайними, неповторними. Біля них не раз і не двічі називала себе Приймаченчихою. Це не просто принагідні спогади: героїня твору – саме Приймаченко. До такого написання звик давно, хоча здоровий глузд підказував, що не тільки офіційні документи, а й підписи під картинами були інакші: Примаченко. З великою радістю сприйняв Указ Президента України про відзначення сторіччя з дня народження художниці, де було зазначено: Приймаченко. Таке написання спричинилося до юридичних клопотів, які зрештою завершилися ухвалою суду: Примаченко. Та ось у трикнижжі маємо поетичне чи й пісенне: Приймаченко. Можливо, з огляду саме на це, а, можливо, тому, що Людмила Лисенко писала не біографічний, а всетаки художній твір, змальовувала узагальнений, символічний образ української народної художниці, яка, попри все, здобула світове визнання. Боявся, що авторка почне наводити різноманітні документи, подаватиме газетні повідомлення, оперуватиме цифрами та фактами… І неймовірно зрадів, коли не знайшов і натяку на це. А спокуси чигали на кожній сторінці. Самого Пікассо можна було процитувати! На щастя, авторка обійшла десятою дорогою газетні підшивки, офіційну хроніку, судження авторитетів, стереотипні високі слова. Основа основ трикнижжя – вишукана літературна мова, щирість, образність, сонячність. Епічна оповідь просто-таки заворожує багатющими розсипами народних, зокрема поліських, висловів, прислів’їв і приказок, а також свіжими, сяйнистими порівняннями, суто авторськими епітетами і – це особливе чар-зілля! – новотворами. Вдивляюся в їхні незнайомі лиця – і насолоджуюся красою природного ви-адже духовна скриня нашої літератури не повинна міліти, вона має перебувати в безперервному поповненні. У 2024 році Тернопільській обласній організації Національної спілки письменників України виповнюється 40 років. За цей час багато набуто й збережено. У цьому плані – публікації матеріалів в розділі “Ювілеї”, присвячені долевимірним датам письменників-ювілянтів, а саме: Олегові Герману та Ігореві Фарині (№ 1), Ярославові Павулякові та Євгенові Зозуляку (№ 2), Сергієві Лазо, Ніні Фіалко, Степанові Будному (№ 3), Зеновію Кіпибіді, Валентині Семеняк, Левкові Крупі (№ 4). У літературному поступі не існує сучасного без минулого, тому так важливо пам’ятати про тих, що творили його до нас. Споминами про них діляться на сторінках часопису Галина Шулим – про Арсена Вікарука та Василь Сорока – про Зіновія Казя (№ 1), Зіновій Кіпибіда – про Богдана Бастюка, Марія Назар – про Дмитра Павличка, Ірина Тютюнник – про Михайла Цибулька (№ 2), Юлія Глемба – про Василя Глембу, Марія Гуменюк – про Володимира Присяжного, Ольга Іонова-Тимочко – про Петра Тимочка (№ 3), Леся Савчук – про Василя Савчука, Олена Рутецька – про Степана Будного, Олег Смоляк – про Левка Крупу (№ 4). няньчування неологізмів, срібними переливами вдалих знахідок, золотом образних словосполук, якими хочеться милуватися, причащатися, ділитися з усіма, хто цінує захопливість вибагливого письма. Прошу небеса розчаклувати мене й повернути на грішну землю, до робочого столу. А на ньому – перші речення художньої, з документальною канвою, оповіді про знамениту художниці. На щастя, авторка надіслала їхній новий варіант: переінакшила, огранила, відшліфувала. Прочитайте! То взірці щонайвищої проби. Не менше клопотів було з назвою як твору, так і його частин, точніше, самостійних книг. Авторка прислухалася до порад, але знову й знову на самоті шукала найвдалішу, найвиразнішу, найзорянішу. Кристалізувалися різні: “Сотворення від Марії”, “Марія: сотворення світу”, зрештою, “Світотворення від Марії”… Після довгих роздумів і вагань книги назвала так: “Переддень”, “Введення” та “Об’явлення”. Вони вже живуть своїм життям, поза волею авторки спілкуються з читачами, радіють, що розпочалося творення посестер: омріяних четвертої та п’ятої книг про Марію Приймаченко (Примаченко). Хочеться побажати авторці високого, піднебесного натхнення та успішної праці над дивовижним епосом про дивовижну, всесвітньо відому українську художницю. На сторінках рубрики “Рецензії” маємо публікації літературознавчого характеру. У них критикують, рецензують та оцінюють творчі набутки наших авторів і тим самим окреслюють грані літературного процесу. Із цією місією протягом року виступали Тетяна Дігай та Анна-Віталія Палій, Валентина Семеняк та Леся Вашків, Ігор Фарина та Ярослав Дзісяк, Іван Прокоф’єв та Валентина Судома. Завершальним акордом кожного випуску є розділ “Презентації”, який висвітлює щоквартальні події з літературного життя Тернопілля. Оздоблюють кожне видання мистецькі вставки, наприклад: екслібриси Володимира Окрутного (№ 1), художні портрети Михайла Цибулька (№ 2), дружні шаржі Миколи Дмітруха (№ 3), ліногравюри студентів факультету мистецтв ТНПУ імені Володимира Гнатюка на мотиви поезії Василя Стуса (№ 4). Часопис “ЛітТерА” покликаний висвітлювати літературно-громадське життя не тільки на Тернопіллі. Тому запрошуємо до творчої співдружності всіх охочих поділитися своїми надбаннями на сторінках цього щоквартальника. Марія НАЗАР, м. Тернопіль 12 січня світова, зокрема українська, громадськість широко відзначила 115-й день народження Марії Примаченко.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин