Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Його спадщина в абсолютній більшості лишається в рукописах, до яких тільки вряди7годи, ситуативно, доходять руки й дослідницька думка”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Закритий талант” Про спадщину Олександра Навроцького

Слово Просвіти, №02 за 2024 рік

Володимир ПОЛІЩУК Щодо особистісних якостей, то варто хоча б зауважити, що з-поміж усіх учасників знаного Кирило-Мефодіївського братства найжорстокіші покарання від “царської величності” були визначені золотоносцям Миколі Гулаку й Олександрові Навроцькому. І Тарасові Шевченку, звісно. Перед царською охранкою вони нікого не обмовили й ні в чому не зізналися, заперечили звинувачення. Показове й інше: проживши майже все життя після царської “милості” поза Україною, О. Навроцький те все життя, передовсім у творчому плані, присвятив Україні, збереженню і збагаченню української мови та літератури. Ще 1902 року один із біографів цього достойника писав: “До кінця днів своїх Навроцький полум’яно любив Україну, ставився з повним співчуттям до її знедоленого народу, що й відтворено в його численних віршах” [4, 351]. Отут ми підійшли до чи не найпроблемнішого питання, котре проливає світло й на причини маловідомості О. Навроцького: його дуже об’ємна й різножанрова творча спадщина досі лишається майже невідомою навіть у колі вчених-літературознавців. Його спадщина в абсолютній своїй більшості лишається в рукописах, до яких тільки вряди-годи, ситуативно, доходять руки й дослідницька думка. Такий стан із майже обов’язковим додатком “на жаль” зафіксований практично в усіх студіях, де мовиться про Олександра Олександровича. Задля прикладу покличемось до одного з найбільших авторитетів: пишучи на початку ХХ ст. свій “Нарис історії українсько-руської літератури...” та означуючи різні постаті в ній, Іван Франко, зокрема, писав: “Далі назвемо Олександра Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодіївського братства, що помістив у “Основі” деякі вірші, а в галицькій “Ниві” переклади Міцкевичевої “Оди до юності” і “Фариса”, але лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових “Іліади” і “Одіссеї” і інших творів світової літератури. Ся спадщина, яка дала би нам добре поняття про талант і трудолюбність Навроцького, досі, на жаль, не опублікована” [8, 309]. Зауважимо, це було написано понад 100 років тому. До речі, що теж важливо і знаково, І. Франко в різних своїх студіях неодноразово апелював до слова й постаті О. Навроцького. Скажімо, в розвідці “Адам Міцкевич в українській літературі” він зазначив, що “З-поміж усіх поетів, які робили спробу перекладати поезії Міцкевича українською мовою, пальму першості, безперечно, слід віддати Навроцькому” [5, 387]. І далі цікаве характеристичне Франкове судження: “Треба було мати неабияку сміливість, щоб зважитись на переклад таких творів, як “Ода до молодості” або “Фарис”. Тим більше похвали заслуговує саме виконання, яке хоча й не дорівнює оригіналові сміливістю й лапідарністю стилю, та все ж таки простими словами в мелодійному і звучному вірші вірно передає думки оригіналу” [Там само]. І з інших Франкових покликів до слова О. Навроцького видно, що йому справді припали до душі згадані переклади творів польського класика, а також і те, що Іван Якович через ту ж таки недоступність творчої спадщини О. Навроцького для ширшого загалу відносив останнього до кола “закритих талантів” (поряд із С. Руданським, В. Мовою та ін.) [див.: 6, 155] та сподівався, що всі вони “вже посмертно чекають на публікацію своїх творів” [7, 189]. Сьогодні мусимо констатувати, що ситуація щодо творчої спадщини О. Навроцького майже не змінилася. Лише в окремих студіях різних часів (М. Павлюка, Н. Бондаренко, Мих. Гуця, Віри Білоус [див. 1] дещо пильніше осмислено окремі твори чи теми насамперед із царини перекладацтва чи міжлітературних зв’язків. Але й автори цих статей не вдавалися до ширших узагальнень із тих же причин частковості дослідженого. Наголосимо ще раз: майже все цитоване стосується перекладацької праці О. Навроцького, окремих лише творів із величезного й різнорідного огрому перекладеного ним. Зокрема, незрідка наголошено й на першості митця в перекладах більшості творів зарубіжного письменства українською. Можемо достатньо мотивовано казати про О. Навроцького як про одного з перших і найплідніших фундаторів української перекладацької школи поряд із П. Гулаком-Артемовським і П. Кулішем, важливого етапу її, школи, становлення. За деякими доступними джерелами сьогодні ми можемо казати, що О. Навроцький достатньо фахово і серйозно ставився до справи художнього перекладу, прагнув експериментувати, вносити щось своє. Ще 1902 року Олександр Шрамченко вмістив у розлогому нарисі про О. Навроцького спогад одного із сучасників про роботу останнього над перекладом “Одіссеї”, мовлячи про 1882 рік: “В той час Олександр Олександрович займався перекладом, якщо не помиляюсь, із французького оригіналу, “Одіссеї” Гомера, пробуючи перекласти цю поему розміром малоросійських пісень. Скептично дивлячись на його затію (грецький оригінал був недоступний О[лександру] О[лександровичу] через незнання мови), я попросив у Навроцького зошит із його перекладом і відвіз його в Харків покійному своєму професорові О.О. Потебні. Останній зацікавився працею Навроцького і відізвався про неї приблизно так: “Це не дрібниці; автор володіє мовою, тому може бути користь застосованого ним розміру” [9, 364]. Таке резюме видатного вченого надихнуло О. Навроцького на продовження практики перекладацтва. У другій половині 1960-х молодий тоді дослідник Микола Павлюк (згодом — відомий шевченкознавець), певно, зацікавившись постаттю О. Навроцького, опублікував ряд статей за його окремими творами, в одній із яких, мовлячи про переклади і практику роботи над ними, зазначив, що “Навроцький дуже багато перекладав (переважно античних, західноєвропейських, російських класиків), цікавився літературою та фольклором народів Кавказу. За спогадами сучасників, Навроцький замовляв підрядники вірменських, курдських, азербайджанських народних пісень, вимагаючи, щоб їх було зроблено “якнайлітературніше, лишаючи всі особливості фрази і мови” [3, 73]. Мабуть, такими ж були механізми творчої роботи О. Навроцького і над іншими перекладами, принаймні з тих мов, якими перекладач не володів досконально чи зовсім. Робимо тільки припущення, бо, знову ж, ширшої аналітики бракує через “архівність” абсолютної більшості перекладів. Власне, така ж або ще “туманніша” ситуація з оригінальним віршотворенням О. Навроцького. На основі буквально кількох опублікованих у періодиці ХІХ століття віршів було виснувано, що їх автор великою мірою був одним із наслідувачів (чи епігонів?) поезії Тараса Шевченка. Цілком можливо, що так і було немалою мірою, бо ж, як знаємо, магія Шевченкового слова своєю неповторною органічністю багатьом тодішнім поетам “затуманила” голову і взяла в полон їхні не такої творчої потуги голоси. Пам’ятаємо, що й О. Навроцький із великим пієтетом ставився до Т. Шевченка та його слова. Але ж, по-перше, як у випадку з О. Навроцьким, різні оціночні характеристики (налички?), тим паче узагальнювальні, слід робити на основі фахового аналізу всієї чи, принаймні, переважної частини творчої спадщини, оригінальної або перекладної. По-друге ж, хай навіть такою, видимо знижувальною, попередньо-упередженою була оцінка оригінальної поезії О. Навроцького, вона (оцінка) не мала бути остаточною загатою для об’єктивного дослідницького інтересу. У практиці ж оцінок певних осіб чи явищ з історії українського письменства, зокрема класичного, незрідка виходило так, що без достатньої аргументації кинуте якимось авторитетом оціночне визначення (котляревщина, епігонство і под.) одразу ставало таким собі клеймом вторинності чи третьосортності. Хоч, можливо, при уважнішому й об’єктивнішому аналізові у творчості NN виявлялися цікаві, самобутні риси і знахідки. Постать Степана Руданського в цих сенсах доволі показова. І не тільки його. Цілком певно, що такого ж уважнішого аналітичного погляду потребує і творчість О. Навроцького, зокрема оригінальна. Спробуємо означити хоча б деякі спонукальні мотиви для цього. Вище вже мовлено про цілком позитивні оцінки окремих перекладів О. Навроцького, скажімо, те ж Франкове судження про переклади з Міцкевича. Між тим свого часу Володимир Науменко в “поминці” про О. Навроцького, маючи перед собою зошит із понад сотнею його оригінальних поезій та деякі переклади, нотував: “При розгляді українських його п’єс (так названо тут поезії. — В. П.) ми прийшли до висновку, що самостійна творчість давалась йому легше, ніж переклади: і стих більш гладенький, і мова природніша” [4, 162]. Між тим О. Навроцький, хай і за принципом “contra spem spero”, плекав надії на те, що його твори, названі ним по-шевченківськи — дітьми, колись та потрапляють в Україну й будуть читані молодими і старими, будитимуть спогади й нові думки. В цьому сенсі цілком “програмним” постає вірш “До дітей”. Мовивши про тодішню недочасність надсилання віршів-“дітей” в Україну (“Послав би вас на Вкраїну, Та і там, як бачу, Не до думок...”), поет вирішує... ...Спочивайте ж на папері До другого суду... Може, може... як чимало Води в море кане, Попадетесь людям в руки, Читати вас стануть... [9, 375]. Певно, не варто чекати Страшного Суду, а скористатися принаймні 200-літнім ювілеєм О. Навроцького та звернути більшу увагу на його багату творчу спадщину. Про оригінальну поезію цього автора в різних джерелах мовлено зовсім небагато з тих же причин загальної неуваги до неї. Згадаємо цитовану вище тезу В. Науменка про те, що “самостійна творчість давалася йому (О. Навроцькому) легше, ніж переклади”. Маємо на увазі, що автор цитованої оцінки мав перед собою немало оригінальних віршів Олександра Олександровича. Ми ж, мавши доступ до значно меншої кількості опублікованих віршів О. Навроцького, назагал можемо сприйняти вказану оцінку, бо спостерігаємо в тих віршах майже цілковиту природність Про Олександра Навроцького (1823—1892) написано відносно небагато різнозмістових студій, для багатьох в Україні він залишається невідомим чи майже невідомим. І тут можна додати: на жаль, на жаль, на жаль... Зважаючи і на його сутності як людини, особистості, і як митця-літератора.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин