Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Вернісаж · “Пишаємося, що живемо в один час з Ольгою Кравченко, яка своєю дивовижною творчістю доводить, що життя – це безумовна любов”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

“Життя триває. Точиться війна”

Слово Просвіти, №02 за 2024 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка “Це була найкраща виставка в моєму житті!” – сказала художниця Ольга Кравченко. 10 січня вона обдаровувала щасливою усмішкою шанувальників і шанувальниць її таланту, що прийшли на зустріч удень закриття персональної виставки “Життя триває. Точиться війна”. Ці рядки пані Оля взяла з вірша поета, дисидента Анатолія Лупиноса, який передбачав загрозу війни росії проти України. На виставці багато нових робіт, створених у часи Великої війни. Проте всього кілька, які відображають її страхіття. Натомість у картинах Ольги Кравченко б’є потужне життя. Вона не зраджує собі, пропускаючи світ, який змальовує, через оптику власної душі. Такі ж несподівані ракурси, які ніхто, крім неї не побачить. Художниця Ольга Кравченко Особливе прочитання кожної квітки, дерева, будинку, маленької вулички і – потужна медитація з кольором на полотні. Здається, вона пише легким подихом. Насправді, сердечним проникненням у світ, який відтворює у живописі. Тут її неповторний стиль, почерк, бачення. Її потужна сила любові, яка йде від кожної картини. Її музика, якою відлунюють відтінки барв і деталі сюжетів. Так поліфонічно і яскраво може творити тільки великий талант, який зберіг у собі дитинність сприйняття краси і чисте серце – талант від Бога Ольга Кравченко! Чиї картини окрилюють і наснажують. Вона розфарбовує київську зиму в дивовижні кольори. Свої картини пише переважно з натури, за будь-якої погоди. Майстриня деталі, вона вміє вловити вітер. Її картини можна слухати і розповідати як захопливу казку. Життя Ольги Кравченко – теж скидається на казку. “Я пишу з натури. У майстерні можу тільки дещо переписати. Приглядаюся до кожної дрібнички і кожну помічаю. Коли починаю писати роботу, дивлюсь на “акцент”, який мене найбільше зацікавив. Так мене вчили художники: звертати увагу на той момент, який вразив найбільше в обраному сюжеті. Якось я забрала з майстерні роботу “Вокзал Воловця”, яка пролежала там років зо п’ять, і повісила вдома. І подивилася на неї абсолютно сторонніми очима: вокзал, вулиця, люди, горять ліхтарі, похмура погода, на передньому плані – риє машина. Все що я бачила і відчувала – все писала, і цей момент створив просвітлений образ часу і місця. На кожній картині я ніби передаю свій настрій. В архітектурі я ніколи не пишу красивих будинків, переважно малюю старенькі та ті, які можуть знести. Моя донька мешкає на вулиці Гончара, в старенькому будинку, а в мене якась прикмета – тільки напишу, наприклад, дерево – його тут же зріжуть, напишу лавочку – її знесли, тому донька просить жартома: “Мамо, не пиши наш будинок, а то ще знесуть”. Я думаю, що не передрікаю долю, а лише встигаю впіймати життя споруд, дерев, щоб увіковічнити їх присутність у моєму місті. На жаль, моє улюблене старе Місто відходить. Знакове місця для моєї творчості Воловець. Тут ми купили будинок багато років тому. Онуки були маленькі, ми приїздили 6-8 разів на рік і жили тут по кілька тижнів. Карпати зачарували одразу, я відчула подих гір і зрозуміла, що це фантастично красиво. Діти спускалися на санчатах, поблискував морозець, не можна було відірвати очей. Сам Воловець розташований у низовині, оточеній горами, наша вузенька вулиця в горах. І я почала писати цю красу. Я люблю ці копиці сіна, чеську школу, замок Шенборна. Я ще не всі його замки написала, мрію це зробити. Воловець справді красивий, як уся місцевість навкруги. Поруч село Пилипець з церквою ХVІІІ століття, побудованою без єдиного цвяха. Ходжу довкола, приглядаюся, ага – це сюжет. Молодшою, вставала рано-вранці і йшла писати копиці, вони були в ранковій росі, при тумані, такі красиві. Подруга сказала, що у мене з копицями – перебір, на що я їй відповіла, що вона не права, бо Клод Моне зробив виставку копиць, на якій було представлено 15 робіт. І всі ці копиці розкупили в один день! Я не претендую на славу Моне, але знаю, що мої закарпатські роботи цікавлять людей більше, ніж київські. Якось прийшов до мене покупець зі Львова, дивиться на копиці в снігу під синім небом, радиться з товаришем і каже: “Знаєте, може тут в художньому плані щось не так, але я від них вже не можу очей відірвати!” За освітою я філолог, тривалий час працювала редакторкою у видавництвах. Писати картини почала після сорока років. Для екскурсу скажу, що мій батько, Андрій Селих, теж був художником, любителем. Колись його відправили з Красилова, де ми жили, в Ленінград продавати телята. Продавши, батько пішов в Ермітаж. Кілька годин він вражений ходив по залах. Коли вийшов з Ермітажу, то на зароблені гроші купив полотно і фарби, а приїхавши додому, почав несамовито малювати. Тоді йому виповнилося сорок років, а через вісім не стало. Батько намалював сотні картин, такий кітч – лебеді, русалки, закохані у човні. Одна з татових картин висить у мене в спальні. Колись Світлана Йовенко сказала, що це Брейгель: діти спускаються на санчатах, під горою йдуть чоловіки, на плечах торби з борошном. Така от татова історія. У мене не було можливості вступити до художнього інституту, бо для цього треба було знайти вчителя, який би мене підготував до вступу. Але, на щастя, я зустрілася з дивовижним художником Віктором Зарецьким, і ця зустріч стала для мене доленосною. Нас познайомила подруга. Я при- “Еней”, “Вибух”. 2022 р. їхала до неї в Конча-Заспу з Гагри після відпустки, засмагла, відпочила, з довгим розпущеним волоссям. Познайомилися, поговорили. Наступного дня ми пішли з чоловіком на річку. Виходжу з води, а Зарецький вже сидить на березі, каже: “Олю, я хочу написати ваш портрет. Ви згодна?”. “Згодна!” – відповіла я одразу, ні з ким не радилась, бо що тут радитися. Я провела потрясаючий місяць, коли він мене писав. І зробив не один портрет. Написав великий олією, ще один – в графіці. І ось уже, скільки років минуло, як пішов з життя Віктор Зарецький, а я і досі знаходжу невідомі мені мої портрети, яких ніколи не бачила. Колись у збірнику його сина – Олексія Зарецького – бачу підпис картини: “Оля Кравченко”. За життя я приходила до Зарецького дуже часто – і в скрутні часи, і в добрі. Дивилася, як він пише. Розпитувала, він мені радив, пояснював. Спитав: “Хочеш навчитися малювати?” Кажу: “Звісно”. “Напиши те-то, те-то і покажеш мені”. Я написала кілька робіт, копії Сєрова і не насмілилася спершу показати. А потім показала. Він сказав: “Олю, може бути”. Це була найвища похвала, бо він не дуже любив емоційно хвалити. Для мене “може бути” було високою оцінкою. Після того я стала писати, багато писати. Найперша моя виставка була у Спілці письменників, де у мене вкрали дві роботи: “Маки” і “Волошки”. Напередодні мені приснився сон, що у мене вкрали ці дві картини. Я встаю вранці, сідаю швидко в таксі, їду у Спілку, дивлюся – а моїх картин і справді нема. Засмутилася, розповіла про це дружині Зарецького Майї, на що вона сказала: “Олю, радуйся! Колись у Віті вкрали роботу в Чехословаччині, він був безмежно щасливий, сказав, це означає, що вона комусь сподобалась!” На першій моїй виставці були представлені квіти, я зних починала. Вони всім дуже подобались, і це мене надихнуло працювати далі. У 1993 році я зробила першу серйозну виставку – у музеї історії Києва, що був тоді на вулиці Пилипа Орлика, відтоді минуло 30 років. Зарецького називають українським Клімтом. Він справді був закоханий у Клімта, хоча творив мистецтво суто своє. Якось він сказав мені: “Олю, якщо у тебе буде можливість поїхати у Відень, поїдь і купи Клімта”. Приїхала у Відень, а там якраз виставка Клімта. Сідаю до авто і кажу лише одне слово: “Клімт”. І водій мене привозить у Бельведерський палац, де я побачила потужну виставку Клімта і купила його каталог. Знову сідаю в таксі і кажу одне слово: “Софітель”. І мене везуть у готель. У номері вже хвилюються, бо мови не знаю. А я з двома словами “Клімт” і “Софітель” побувала на дивовижній виставці великого художника! На “Срібній землі” в Музеї історії Києва (2018 р.) я виставила 73 картини. Заразу мене вже готові кілька виставок, і я їх бачу. Де б я не їхала, всюди беру з собою полотно, фарби і планшет з трьома полотнами 50 на 60, і обов’язково везу додому готові замальовки. Життя – це головна тема-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин