«ПРОСВІТА»: 1868—2001 · с. 9сторінка оригіналу ↗
ЗАЯВА
Слово Просвіти, №03 за 2001 рік
VІ з’їзду Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка
24 лютого 2001 р. м. Київ
У рамках освітньої реформи Міністерством освіти і науки підготовлено проект навчального плану для І—ХІІ класів загальноосвітньої школи. Документ засвідчує очевидний державницький поступ. Однак турбує ставлення до української мови та українознавства. Це — не просто предмети, а феномен інтегративного плану, без враховування яких не може викладатися жоден інший предмет. По-перше: українська мова не може ставитися в жоден блок, а повинна стояти заголовним рядком. По-друге: нарешті перемогла державницька тенденція мислення й до інваріантної частини введено українознавство: «Моя Україна» — І—ІV кл. і «Українознавство» в Х—ХІ кл. Але добрий почин зіпсований нічим не виправданою спробою: розірвати розділи «Моя Україна» і «Українознавство», — з одного боку; поставити українознавство як альтернативу філософії. Не говоримо про сам предмет «Філософія» для школярів. Це потребує глибшого осмислення. Але очевидною є нелогічність протиставлення (проблеми вибору) філософії й українознавства, а також нічим не виправданий розрив між першою ланкою українознавства («Моя Україна») та наступною. Українознавство має бути обов’язковим предметом у всіх класах (і всіх типів освітніх закладів), тим більше, що інститутом українознавства Міністерства освіти і науки розроблено відповідну програму, схвалену Міжнародною конференцією «Українознавство в системі освіти» (жовтень 2000 р.). За такого підходу новий навчальний план може стати документом, відповідним національно-державним інтересам.
VІ з’їзду Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка про ситуацію з «Українським правописом»
24 лютого 2001 р. м. Київ
Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка стурбоване ситуацією, що склалася навколо роботи Національної правописної комісії при КМ України. Сумлінна праця відомих українських мовознавців, які підготували цілком обґрунтовані зміни до «Українського правопису», піддається шельмуванню, глузуванню, знущанню. До обговорення залучаються люди, непричетні не лише до питань правопису, а то й до української мови взагалі. Саме з подачі цих людей президент НАН України академік Б. Патон безвідповідально заявляє, що «новий правопис складений в Америці діаспорою» («Вечірній Київ», 30 січня 2001 року). Українському народові нав’язують думку про «реформування мови», хоч ідеться лише про часткові зміни в правописі. Дивує позиція голови Національної правописної комісії академіка М. Жулинського, який знає, що автори пропонованих змін живуть і працюють не в діаспорі, а в НАН України та у вищих навчальних закладах нашої держави. То чому шановний пан віцепрем’єр не переконає вищих керівників держави в безпідставності висовуваних проти шановних мовознавців звинувачень? А президентові НАН України краще було б розібратися з жалюгідним становищем, у якому опинилася Лексична картотека Інституту української мови.
VІ з’їзду Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка про мовну ситуацію в Україні
24 лютого 2001 р. м. Київ
Наприкінці 80-х років, з наближенням розпаду радянської імперії, в Україні, як ів усіх республіках, спостерігалося піднесення національної свідомості, відродилися надії на створення власних держав, які мали подбати про економіку, духовність, культуру й мову кожного зі звільнених народів. Створення Товариства української мови (тепер ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка) стало одним із вирішальних чинників надання українській мові статусу державної (1989). Проголошення незалежності України та грудневий референдум 1991 року, здавалося, остаточно спрямували український народ на формування політичної української нації з усіма її атрибутами, одним з основних серед яких є державна мова. Зденаціоналізовані українці згадали, чиїх батьків вони діти. Представники інших народів почали усвідомлювати, на чиїй землі вони живуть, де мають не лише права, а й обов’язки, одним з яких є володіння державною мовою. Слово, українська мова почала відроджуватися на всіх етнографічних теренах. Так було до червня 1994 року, коли Президент Л. Кучма в своїй інавгураційній промові пообіцяв зробити російську мову другою офіційною. Теоретично він цього не зробив, але всі антиукраїнські сили сприйняли слова Президента як керівництво до дії. Швидко виникли різні «общества» захисту російської мови, відбуваються з’їзди та збори російських «общин», які часто перетворюються на антиукраїнські бешкети. Станом на лютий 2001 року українська мова є державною тільки теоретично. Верховна Рада, Адміністрація Президента та інші інституції подають приклад ігнорування української мови. У більшості вищих та середніх спеціальних навчальних закладів досі викладання ведеться російською мовою. Інформаційний простір, друковані та інші ЗМІ переважно російськомовні, причому значна частина їх має протиукраїнське спрямування. Верхом зневажання українського народу є запрошення московських журналістів, які в Києві (столиці незалежної України!) ведуть передачі російською мовою і змушують до цього українських колег. Книговидавнича справа занедбана, якщо судити з погляду розвитку української мови. Україну завалено російськомовними виданнями, здебільшого дуже низького мистецького та змістового рівня. На десятому році незалежності зубожіле матеріально й дезорієнтоване духовно населення запитує раз у раз: Чи такої незалежності ми так довго чекали? Відповідь однозначна – ні!
БЕРЕЗЕНЬ, Ч. 3 (81), 2001 РІК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
