Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЗОНА ОСОБЛИВОЇ УВАГИ · с. 12сторінка оригіналу ↗

КЛАСИКИ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА І В. ПЕПА, О. НЕГРЕБЕЦЬКИЙ ТА ІНШІ

Слово Просвіти, №03 за 2001 рік

Цю статтю логічніше було б опублікувати в «Літературній Україні», але редакція тієї газети в організованій протиукраїнськими силами кампанії наклепів на пропоновані зміни в «Українському правописі», на жаль, зайняла позицію, якої не схвалили б (якби були живі!) ні визначний український мовознавець Олекса Синявський, ні видатний поет і перекладач Максим Рильський, ні невтомний борець за чистоту рідного слова Борис Антоненко-Давидович. Тож пишу для газети «Слово Просвіти», яка завжди обстоює інтереси українського народу. Взагалі питання правопису належить розв’язувати фахівцям-мовознавцям. Але спровокована академіками В. Русанівським і П. Толочком антиправописна війна вихлюпнула ці питання на цілу Україну й за її межі. Навіть московські журналісти, які не володіють українською мовою, але влізли зі своїм статусом у наш монастир (тобто в наше ТБ), обговорюють український правопис. Головна мета цієї лихоманки — налякати людей. Лякає хто чим може. Відомий зближувач мов радянського періоду академік-мовознавець В. Русанівський страхає взятим від ліхтаря числом 50 тисяч (начебто зміни в правописі стосуватимуться такої кількості слів). Діяч застійних та післязастійних часів на ниві освіти А. Тимчик полохає тим, що доведеться перебирати клавіатуру на комп’ютерах (ніби хтось збирається вводити до української абетки нові літери). Словом, використовуються усі засоби зомбування трудящих. Помітна така закономірність. Схвальні відгуки на проект правопису аргументовані, сумніви зумовлені прагненням глибше вникнути в суть змін. Від’ємна реакція, як правило, бурхлива, ають такі проблеми і українська мова, і літературознавство, і соціологія, і українознавство, і естетика, і філософія, і... радянська наука взагалі. Ніде правди діти — майже всі сфери нашого соціального життя донедавна були заполітизованими, припасованими до суспільних потреб. Важко не погодитися з думкою академіка НАН України Івана Дзюби, який у газеті «Літературна Україна» за 25 січня 2001 року в статті «Метод — це насамперед розуміння» писав: «Згадаймо, що сім десятиліть радянської доби були для науки і людської думки в цьому підрадянському світі часом, коли спершу пошук методу, потім освоєння нібито знайденого єдино правильного методу, потім примусове утвердження цього методу стали — попри об’єктивні добрі наміри багатьох ентузіастів марксистсько-ленінської істини як остаточного накалу історії — стали способом спершу нівеляції наукової думки, а потім і брутального придушення всякої вільної думки взагалі». Чи означає це, що ми повинні робити «революцію» в усіх сферах буття? Чи означає це, що ми повинні відмовлятися від здорового зерна, що таки запліднювало нашу убогу ріллю хоча б усвідомленням існуючого стану речей. Звісно, що ні! Все, що має хоч найменшу цінність, повинно стати набутком для майбутніх поколінь. На БЕРЕЗЕНЬ, Ч. 3 (81), 2001 РІК емоційна, бездоказова. Що менше людина орієнтується в проблемі, то агресивніше виступає проти змін. Зразком такого несприйняття жодних зрушень у правописі є академік-археолог П. Толочко, що дотримується концепції так званої давньоруської народності, вважає Київську Русь колискою трьох народів усупереч працям українських мовознавців, істориків та етнологів. Усі розмірковування П. Толочка на теми правопису є беззаперечним доказом правильності давньої істини: «Біда, як швець почне пекарювати, а пекар шевцювати». З газетних публікацій академіка було видно, що він не розуміється на питаннях мови й правопису. Але нещодавня відкрита дискусія на телеканалі СТБ (09.02.2001) засвідчила, що пан Толочко не відрізняє третьої відміни іменників від першої та другої. Своєму опонентові він сказав: «Ви хочете, щоб усі іменники третьої відміни починалися на и-». Коментарі зайві. А основним аргументом був лист трудящих Полтавщини (чого тільки не робили в Радянському Союзі на підставі листів трудящих!). Досить багато дописів проти правопису опублікував у різних виданнях п. О. Негребецький. Біолог за фахом, який проходить філологічний екстернат у Київському національному університеті імені Т. Шевченка, О. Негребецький стверджує, що має «значний досвід» у відтворенні українською мовою чужих слів, якого набув у перекладацькій праці. Я не мав честі читати переклади п. Негребецького, але його поради писати й вимовляти ґ в словах грецького походження, рекомендації на зразок Гелєна (замість Гелена), Рьонтґен (замість Рентґен) суперечать усім українським правописам, фонетиці нашої мови й здоровому глуздові. жаль, у нас поки що немає нової енциклопедії, іншого 11-томного Словника української мови. Не секрет, що в цих виданнях немає прикладів із творів діаспорних та репресованих носіїв українського слова. Має рацію і член-кореспондент НАН України Анатолій Непокупний, коли стверджує, що «українські письменники реабілітовані, а мова — ні». А ще Анатолій Непокупний — людина, якій зрозумілі мовні проблеми малочисельних націй,— висловлює думку про «фактичне ігнорування діалектного мовного багатства. Ми знаємо, що шкільні підручники були напхані матеріалом часу соціалістичного будівництва та гаслами на зразок «Шлях до комунізму». Якщо громадську думку влаштовує такий стан речей, то не треба нічого робити, якщо ми не хочемо виховувати майбутні покоління в дусі природного, людського, притаманного саме українській нації, то і розмова про правопис не потрібна; якщо ми хочемо «законсервувати» колишню ситуацію в мові, то досвід підказує, що цього нам не вдасться зробити. Отже, треба працювати, пропонувати, обговорювати, спрямовувати в природне річище. Є надія на те, що в українського народу вистачить інтелекту, щоб зрозуміти абеткові істини. Треба сказати правду — шлях розвитку української мови був позначений і жертвами, і репресіями. Правда полягає і в тому, що колишнім компартійним праців- Не дуже шанує п. Негребецький кличний відмінок, за який так побивалися М. Рильський та Б. Антоненко-Давидович і який майже звели нанівець зближувачі мов. В одній із своїх публікацій («Україна молода» , 2001, 25 січня) п. Негребецький наводить кілька слів (кравець, школяр тощо), від яких глузливо пропонує утворити форму кличного відмінка. А як же Шевченкове «Безбожний царю, творче (від творець, як кравче від кравець) зла»? Не можна, на думку майстра слова (так він себе називає), вживати в кличному відмінку чужомовні антропоніми Бен, Біл, Рой, слова бос, дон і под. Але ж, крім п. Негребецького, маємо й інших перекладачів. І М. Лукаш, і Г. Кочур, і Ірина Стешенко, і М. Рильський, і Є. Попович — усі вживали і вживають тільки кличний відмінок при звертанні: «Стій, Гамлете, оце твоя перлина... Ану, Лаерте, втретє. Та не грайтесь, А нападайте... Свята правда, принце...» (В. Шекспір. «Гамлет», переклад Г. Кочура). Герої більшості драматичних творів Лесі Українки мають чужомовні імена: «О Жуане, кажіть мені, кажіть слова кохання!.. Даремне ти, Антею, не взяв від нього грошей... Ви бачите, сеньйоре, я в жалобі». То яку ж сміливість треба мати, щоб уважати себе авторитетнішим за Т. Шевченка, за Лесю Українку, за наших славетних перекладачів! З осудом авторів правописних змін не забарився й письменник В. Пепа. У газеті «Урядовий кур’єр» (2001, 10 лютого) він виступив зі статтею під грізним заголовком «Не дуріте братів ваших». Після патетичних розмірковувань про рідну мову, про Трипільську культуру, про ГКЧП в Москві (за принципом — на городі бузина, а в Києві дядько), про зменшення накладу «Літературної України» В. Пепа викриває «схоластів, які товчуть воду в ступі» й намагаються «реабілітувати правопис 1928 року». А чому б і не реабілітувати? Адже його авторів — видатних українських мовознавців, представників нашого розстріляного відродження, навіть радянська влада реабілітувала через кілька десятиліть після знищення. Дальші умовиводи письменника ще раз підтверджують, що не всі працівники засобів масової інформації можуть робити правопис. Слово мапа (з етимологією якого у В. Пепи не дуже клеїться) має тривалу традицію вживання в українській мові. Воно було заборонено в радянську добу (як і багато інших «націоналістичних» слів), а потім, під час хрущовської відлиги, повернулося до вжитку. Дивно, що В. Пепу це досі обурює. Далі більше. Він пише про «тверде ґ», що, як і ф, «вникло» в нашу мову. Проривний звук (ґ) в українську мову не «вник», а існує в ній споконвіку, тільки вживаний у небагатьох словах. А літеру на його позначення увів ще в XVII столітті український філолог і церковний діяч Мелетій Смотрицький. У 1933 році, коли було вчинено більшовицьку наругу над українським правописом, її вилучив з української абетки сам Павло Постишев. 1990 року літеру поновлено, незважаючи на спротив В. Русанівського. Тепер В. Пепа знову пропонує вилучити її. Звук ф українська мова (як і всі слов’янські) справді запозичила. Спочатку наші предки замінювали його іншими звуками: каптан, Пилип, Степан, картопля, квасоля, хвіртка. Але згодом засвоїли: фабула, феєрверк, філантропія, флора, фотографія, Франція, футбол... І ніхто тут нічого не збирається «звужувати». Інакше стоїть справа з міжзубним т (th), якого письменник Пепа, які академік Толочко, не відрізняє від ф. Здебільшого ми його цілком правильно відтворюємо літерою т: естетика, лабіринт, математика, нафта, синтез, тема, Тесей, Отелло, Тетчер і под. Але в деяких словах пишемо й вимовляємо ф. З цього приводу В. Самійленко, на якого посилається В. Пепа, писав: «Треба писати: Атени, а не Афіни, бібліотека, а не вівліофіка, як колись писали росіяни» (В. Самійленко. Статті та спогади. — К., 1990. С. 506). Саме так писали й пишуть митці українського слова: «Пливе етер, струмує вітер» (П. Тичина), «Із рук його падуть, як з рога Амальтеї, Плоди налиті вщерть і довгі пасма трав» (М. Рильський), «Вкраїнських брам ясне гілля З вільготними акантами Коринту» (М. Бажан), «Роса і теплий грім, і шепіт віт, І людська творчість споруджує міт Під саме небо, зорями розшите» (М. Зеров), «Усе життя служи народу, Усе життя не бійсь Голготи, Добудь йому святу свободу, І не спиняй у цім роботи!» (І. Огієнко), «І гори хмар на піднебессі, І світу голубий етер» (Д. Павличко), «Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном» (І. Драч). Тож треба не лише посилатися на класиків, а й читати їх. Перш ніж пришивати членам робочої групи Національної правописної комісії злочинні наміри й «несосвітенне глупство», варто хоч трохи поглибити власні історико-філологічні знання. І визначитися, з ким бути — з мертвими й живими знавцями рідної мови чи з Постишевим, Толочком та подібними до них «ерудитами». Олександр ПОНОМАРІВ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин