Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
НАРОДНА КУЛЬТУРА · с. 16сторінка оригіналу ↗

НИВА, ЯКУ ПОЧАВ ЖАТИ ІВАН ГОНЧАР, УСЕ ЩЕ ШИРОКА

Слово Просвіти, №03 за 2001 рік

Його хата — «Гончарівня», як називали її шістдесятники, — стала образом справжньості у столиці, наскрізь перейнятій чужиною. У той час, як обласні і районні музеї УРСР рясніли вітринами з графіками і звітами «зростання» радянського суспільства та виробами «народних умільців», від яких віяло фальшю (тарілки, вази, рушники з Леніним та його соратниками), тут був острівець живої України. З 1958 року Іван Гончар глибоко й систематично вивчав народне мистецтво, багато подорожував Україною, збираючи пам’ятки української традиційної культури. У його колекції, яка налічує понад 15 тисяч експонатів, представлене не тільки селянське мистецтво Київщини, Житомирщини, Полтавщини, Донбасу, Поділля, Буковини, Галичини, Закарпаття, але й витвори міських і монастирських ремісників XVII— XVIII століть; є велике зібрання народної картини, зокрема «Козаків-Мамаїв», народної ікони; близько 3 тисяч видань з україніки. Спілкування з Іваном Макаровичем вселяло упевненість у вартісності нашої культури і в необхідності її збереження і захисту. Це був великий педагог, який легко й невтомно запалював свічки молодих душ. Євген Сверстюк каже: «Це людина, яка творила нам свято в епоху без свят. Коли він привозив і показував врятовані ним твори народного мистецтва — у нього руки тремтіли від щастя і обличчя сяяло». У нього збиралися молоді інтелектуали найрізноманітніших професій і зацікавлень: художники, журналісти, лікарі, письменники, фізики, архітектори. Загалом через його хату пройшли десятки тисяч українців та гостей з-за кордону. Він визбирував талановиту молодь з усієї України, допомагав здобути освіту, отримати роботу в столиці. Підбадьорював у часи страху і розпачу. Засівав і не чекав моментальних сходів. І всіх умів зацікавити, мимохіть спрямувати до пізнання себе, багатств свого роду і необхідності в будь-якій справі відчувати стрижень національної суті. Нейрохірург Юрій Ілюк, Засновник — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво № 1007 від 16.03.1993 р. який уперше завітав до «Гончарівні» у 1964 році, каже: «От і зараз, майже через 40 років після того першого незабутнього й вражаючого знайомства, постійно займаючись вивченням нервової системи й розробкою ефективних методів лікування захворювань головного мозку, не перестаю пояснювати хворим і здоровим, що виникненню більшості хвороб сприяє порушення викристалізованих звичаїв того реґіону, де людина живе». Іван Гончар став ниточкою духу, яка поєднала розірвані страхом і смертю яскраві покоління українства 20-х і 60-х років. На початку 20-х завдяки своєму землякові, музикантупедагогу Максиму Коросташу, навчаючись у Києві, він бачився з Оленою Пчілкою, Климентом Квіткою, Миколою Вороним, Данилом Щербаківським, слухав лекції Сергія Єфремова, Михайла Грушевського, спілкувався з Василем та Федором Кричевськими, Василем Седляром, Григорієм Пивоваровим. У 60-х уже в його «Гончарівні» духом української шляхетності переймалися Іван Світличний, Діана Петриненко, Василь Стус, Іван Дзюба, Олесь Гончар, Іван Миколайчук, В’ячеслав Чорновіл, Галина Зубченко, Ніна Матвієнко, Леопольд Ященко, Алла Горська, Євген Сверстюк і ще багато сміливих і чесних людей. Іван Гончар розумів, що збирає шедеври народної культури і знайомить з ними громадськість не для замилування і звичайної втіхи колекціонера. Народне мистецтво будь-якого народу — це коріння його професійного, національного мистецтва, відповідного сучасності. У «Гончарівні», немов у гончарському горені, народна культура, подібно до глиняних витворів, «випалювалася», трансформувалася, перетворювалася в національну. І відвідувачі хати Гончара також відчували своє нове народження, пробуджуючи дане Богом, але замулене радянщиною почуття батьківщини. Іван Макарович писав яскраві новели, вірші, а його щоденники є справжнім мистецьким твором. Він не раз казав: «Якби я. не був художником, то став би письменником». Митець створив живописну серію етнографічних типажів українців, зобразив на своїх полотнах краєвиди України (також місця, які нині втрачені — затоплені «морями», закопані внаслідок аварії на ЧАЕС), архітектурні пам’ятки. Його скульптурні портрети визначних постатей нашої історії є по всій Україні, це пам’ятники Григорію Сковороді (Переяслав-Хмельницький), Катерині Білокур (с. Богданівка на Київщині), Івану Котляревському (Полтава), Івану Франкові (с. Копичинці на Івано-Франківщині), Миколі Лисенку ження народних обрядів: колядування, веснянок, свята Купала, вбирав молодь у народне вбрання зі своєї колекції. 1 січня 1972 року колядки біля центральної ялинки на Хрещатику розігнала міліція. Далі були зради, погрози, доноси і перевірки. І було виключення з партії, до якої Гончар вступив на фронті, в 1943 році. Здавалося, митець був позбавлений Цієї зими, наприкінці січня видатному українцеві Івану Гончару виповнилося б 90 років від дня народження. І ті, хто мав честь його знати, і ті, хто вперше почув про митця та етнографа, розуміють: та справа, до якої доклав рук і душі Іван Макарович, вічна і необхідна. Так сталося, що про нашу етнографію суспільство і держава дбають все менше, а від цього кожен з нас втрачає надзвичайно багато. Це наш український космос. Це та іскра, що не дає захолонути українській крові, запалюючи в ній світлосяйний вогонь. Сподіваємося, що матеріал молодого етнографа Ярослави Музиченко зацікавить читачів нашої газети і покличе їх до праці: давайте разом на сторінках «Слова Просвіти» проведемо огляд наших українських місцевих етнографічних музеїв, назвемо проблеми, які супроводжують їхню діяльність та існування, і спробуємо вирішити їх разом. Редакція Адреса «Слова Просвіти»: 01001, Київ-1, завулок Музейний, 8. Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, тел. 228-01-30. E-mail: prosvita@iatp.org.ua

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин