Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Події, факти, · с. 3сторінка оригіналу ↗

ДЕРЖАВА ВДЯЧНА ПОЛІТВ’ЯЗНЯМ АЖ НА 100 ГРИВЕНЬ

Слово Просвіти, №03 за 2002 рік

Січень в Україні 30 років тому відзначався не просто несприятливим політичним кліматом — саме тоді розпочалися масові репресії проти українських шістдесятників. Як не парадоксально, але тоді про них знали більше, ніж зараз. Ті, хто дожили до сьогодні, почуваються щонайменше незаслужено забутими. Хвиля арештів у Харкові, Києві, Львові чи Черкасах відправила за ґрати Івана Світличного, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюбу, Ірину та Ігоря Калинців, Василя Овсієнка, Валерія Марченка та багатьох інших, які наважилися виступити проти радянського тоталітаризму. Список сягає понад сотню осіб. Попри те, що всі вони зовсім не вважалися підпільниками і не були пов’язаними між собою організаційно. Зате розповсюджували самвидавівську літературу (зокрема “Український вісник”, редагований В. Чорноволом), у якій, втім, не йшлося про повалення існуючого ладу. Але, щоб стати його ворогом, потрібно було небагато — пропагувати ідеї незалежності України, загальнолюдських цінностей, індивідуалізму і, до того ж, бути особистістю. Такого комуністична влада не пробачала. — Атмосфера страху й підлоти існує завжди, — розмірковує уголос Євген Сверстюк. — Не забуваймо — коли народився Христос, Ірод уже чекав, щоб його стратити, ця містерія супроводжує нас усе життя. Але жах радянської епохи єднав людей, яким потім давали по 12 років таборів, обіцяючи ніколи не випустити на волю. Те, що ми з вами зараз говоримо — чиста випадковість. Наше покоління не носило в Б. Плаксій. “Василь Стус” собі пережитків минулого, наша свідомість була вільною од спогадів війни чи окупації. Це був інший культурний рівень — треба було не просто виступити проти, а з чимось, що було б вищим і в естетичному, і в інтелектуальному розумінні. Інакше ми не були б почутими. Прикметно, що ми не засуджували тих, хто не витримав під час слідства настільки жорстоко, як це робили люди, що взагалі не брали участі в протестах, а стояли осторонь. Ми намагалися вивести противника на діалог. Колись дивувалися — чому президент Кеннеді іде на такі поступки, щоб налагодити спілкування з Хрущовим? Тоді не дуже розуміли — йдеться про те, щоб розмагнітити ідола і вивести його на людську розмову. Потім ми зрозуміли — якщо це вдається, ти — переможець. Василь Овсієнко: Самвидав тоді заполонив Україну. Він виходив за кордоном, звучав іншими мовами і по радіо “Свобода” та “Голосу Америки”. Праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” вийшла навіть в’єтнамською мовою, не згадуючи вже про європейські. Світ почув про Україну, яка прагне свободи. А 30 грудня 1971-го з’явилася таємна постанова ЦК КПРС проти самвидаву. Для України ж був розіграний такий собі шпигунський детектив — приїхав молодий чоловік, Ярослав Добош, член Спілки Української молоді з Бельгії, 4 січня під час повернення назад його заарештували й виявили в нього “антирадянський документ”. Це не був заклик до повалення влади, а всього-на-всього “Словник українських рим”, якого склав політв’язень Святослав Караванський. Потім було показове каяття Добоша в обмін на обіцянку КДБ відпустити додому. Повернувшись до Бельгії, Ярослав скликав прес-конференцію, під час якої зізнався: на нього дуже тиснули в КДБ. Василь Овсієнко: Почалися арешти, тисячі викликів на допити і обшуки. Кожен, хто не давав доказів, ризикував — його теж могли позбавити волі, звільнити з роботи, викинути з вузу. Дехто, як Ліна Костенко протягом 20-ти років, були змушені замовкнути, поетеса не могла надрукувати жодного вірша. Хтось спивався, хтось закінчував самогубством, а хтось писав оди на честь душителів своєї Батьківщини. Я пам’ятаю, як кагебіст Гончар подарував мені збірку Драча “Київське небо” і сказав при цьому: “А він міг би й сидіти”. Шістдесятників розполовинили: одних — в тюрму, іншим — привілеї. Тим не менш, український самвидав перетинав кордон і звучав в ефірі “Голосу Америки” і радіо “Свобода”. Авторам самвидаву виплатили суворий “гонорар” — по 7 років ув’язнення в таборах плюс 5 років заслання. Когось запроторили до психлікарень — як Л. Плюща чи М. Плахотнюка. Незалежна Україна віддячила своїм героям — Президент подарував аж 50 стогривневих стипендій колишнім політв’язням і правозахисникам. Їх у державі — 30 000. У таборах з ініціативи В’ячеслава Чорновола 12 січня (день початку арештів) відзначав- Б. Плаксій. “В’ячеслав Чорновіл” ся як День політв’язня. Сьогодні ця дата є датою лише для тих, хто постраждав за свої переконання, в календарі подій державної ваги її годі шукати. Дисидентський рух не став історичною пам’яттю. І, звичайно, годі говорити про покарання для тих, хто переслідував, бо почесні пенсіонери Всесоюзного значення й генерали КДБ і сьогодні почуваються задоволеними життям. Справді, не в Литві чи Естонії мешкаємо, де такі злочинці хоч і через десятиріччя, але таки постають перед судом. Людмила ПУСТЕЛЬНИК z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин