Щойно з друку · с. 9сторінка оригіналу ↗
Віктор МІНЯЙЛО РОЗДІЛ Ç РОМАНУ
Слово Просвіти, №03 за 2002 рік
Комісар Хома Неживий прагне перемоги над куркульським світоглядом Івана Івановича. Половець із ідеологічних мотивів не хоче зайняти посаду головного каламаря. Теофіл Попідтиненко перший у Малополовецькому зрозумів суть марксистсько-ленінської ідеології: пролетаріат не повинен стидатися торб! Комісар Хома наказав фурманові не приїздити до нього вранці. Тяжкі думи нагнули його голову долі, й для того, аби розібратися в плетиві тих думок, потрібен був вільний час, щоб не зустрічатися з людьми, щоб їхні голоси не перебаранчали тій внутрішній розмові, що звучала в ньому. Коли йдеш до ревкому пішки, дорогою мало кого й зустрінеш. Ховаються… І думається, думається — про вселюдське щастя в комуні, про те, скільки ворогів у комуни й що з ними робити. Чи, може, їх усіх, як каже нова “свята трійця…” кгм!.. Але ж дуже багато доведеться… гм!.. то, може, треба й того… хе! Але чорт, що сидів на ньому, мабуть, чув Хомині думки й, лагідно давши йому ляпаса, наставляв — найлегше, мовляв, жити, Хомо Неживий, це — дотримуватися партійної клятви, робити те, що скажуть тобі зверхники, тоді ти ні за що не будеш відповідати й станеш навіть щасливим з того, що підкоряєшся чужій волі, як будуть щасливі й ті, кому ти так само перекажеш ту волю, через те, що нижчі за тебе передадуть ту волю нижчим і меншим. Отож буде мовби ланцюг єдиної великої волі. — А як партії не стане? — засумнівався Хома. — Партія била, єсть, партія всєгда будіт єсть! — розгнівався Хомин ідеолог. — І пильно придивляйся, який знак подасть тобі партійна пророчиця, бо вона з самого народження вивищується над тобою. Адже товаришка Алла Бєляєва належить до нового обраного народу й за цією ознакою буде для тебе священиком-левитом. І досить уже тобі гратися в націонал-комунізм! Так учив-повчав бідного Хому його ідейний керівник, що заприсягся Сатані привести цю простецьку душу до світлого майбутнього в шеолі. Хомина душа знову жадала боротьби. Звичайно, з ворогами комуни. Але не з дурними, як-от багаті та горлаті Масли, а з такими, як бідна, але не свідома свого соціального стану пророчиця Секлетина чи Іван Половець, що, безперечно, затаїв ненависть до совєцької влади за справедливу покару його сина та батька. Нехай хоч словесна, а сутичка з таким розумним ворогом, може, підбадьорить його, Хому, який після губернської партійної конференції занепав духом. І хоч він був свідомий своєї влади й революційної правоти, проте, перш ніж зайти до Половцевої хати, відчув себе мовби роздягненим, що стоїть на березі сірої листопадової річки, вкритої дрібною хвилькою, яка скидається на бляшану тертушку. Зловив себе на думці, що ось-ось затремтить усім тілом і ухне. — Гм! — сказав він і перекинув ногу через перелаз. Половці собак не тримали й ніхто на нього не покотився, тільки здоровий сірий кіт, якого викинули з хати за якусь провину, боком поступившися йому дорогою, спочатку дзвінко вереснув, а відтак хрипко зашипів, і затим згинці, так само бокаса, югнув до сіней. Хомин ідейний керівник радісно замолотив свого жеребця ратицями. — Наш-ша пабєда, і враг біжит, біжит, біжит! — проспівав ворог роду людського. — Ти ж мінє ни дискридитіруй перед куркуляками, — лагідно попросив Хома чорта. — Я ж буду сражатця з ними до конця! — Ладна, хахол, сражайса с имі за нашу общаю родіну Росєюшку, как я сражаюс! Одвірок був низький і Хома, оберігаючи свого ліпшого друга, аж склався в животі, входячи до хати. Зирнув на лаву. Там усе ще стояла розкрита труна. Віко лежало на долівці, мусить бути, хтось спав у домовині й ще не встигли її накрити. — Ви тут спите? — кивнув Хома великим пальцем. — Авжеж, — закивав головою Іван Іванович. — Здрастуйте, здрастуйте! — Та вже добридень, — буркнув Хома й сів на лаву під образом Миколи Чудотворця. Але одразу й підхопився, бо чорт боляче потяг його догори за носа, а затим замолотив по боках, як коняку. “Ізвеняй, товаришу, — подумки сказав страшну силу цих двох слів — “не агітуй”, тож Іван Іванович, хоч і дуже обережно, щоб не дратувати народну владу, мовив лагідно: — А нема, Хомо Пудовичу, такого декрету, щоб труну, яку я собі змайстрував, та тримати, ну, скажімо, в погребі чи в свинюшнику. Й нема такого закону, щоб забороняв спочивати в труні. На те й совєцька влада, щоб кожен мав собі напохваті труну! Бо за царату навіть багатий не міг наперед запасати собі труну! — Ох, і зловредний ти, Половцю! Навіть коли ти й хвалиш совєцьку власть, то й тоді треба тримати наган напохваті! — Не розумію я, Хомо Пудовичу, чого ви од мене хочете. Відняли батька, й синові білі кісточки десь дощі полощуть, відібрали б і останній кусень хліба, й навіть мене, найстаршого тепер у роду, хтіли б загнати в землю без труни! — А й справді, не розумієш ти нас. Бо ми, комуністи, добра тобі хочемо. Навіть караючи тебе, куркуляку, ми думаємо про вселюдське добро. А караємо тому, що ти своєю поведенцією відбиваєш людей од комуни! А комуна — та ти знаєш, яке це діло?! Це така радість, таке щастя, що якби навіть увесь люд поліг, то було б не даремно, бо ті, що зостануться, будуть нарівні з вашим Богом, такі вони будуть чисті, як перемиті! Й вони знов заселять землю новими прегарними людьми. Та не будуть ховатися зі своїм хлібом — він буде обчий. І не будуть у ліси тікати від рідної влади в “зелені”, та всі будуть думати одну правильну думку — про сіцілізьм та комунізьм, та любити нашу совєцьку власть, нашу Росєю! — Боюсь я комуни, — безрадісно сказав Іван Іванович. — І щастя вселюдського остерігаюся. Та хочу я, аби не тривожили моєї дружини, та сина, нещасного штунду, та ще одного — каліку, та невісток, та внуків! — Та без комуни не будуть вони жити. Бо комуна — то є, сказано, щастя! А ти, мать твою в обшмугляну обмотку, не хочеш добра не тільки всевітньому пролетар’ятові, а й своїй хатній малій буржуазії! А ми ж даємо тобі, нашому ворогові, право жити на землі, та ще й дихати з нами одним воздухом! А могли б і закрутити той крантик, що воздух пускає… Щоб ти дихнув кілька разів крізь мотузок, та й вивалив язика… Та щоб тобі легені розірвало без того воздуху!..
— Як гарно ви це знаєте… — задумливо сказав Іван Іванович. — Комуніст, — така вже його служба, повинен знати, як людям жити і як помирати… й кому жити, й кому помирати… Бо це й у вашому Святому Письмі сказано… що грішники будуть понищені… — Ох, як мені стра-а-ашно!.. — захитався Половець з боку на бік. — От, значить, я й переміг тебе в нашій клясовій боротьбі — бо ти, мать твою в солдатській лазні, боїшся мене!.. А ще хтів я добро тобі вчинити. Прийшла, значить, вказівка з повіту, щоб трохи розвантажити волосних ревкомів та влаштувати у волосних селах свої сільські ревкоми. Я вже обміркував, кого поставити малополовецьким сільським ревкомом, а кого писарем. Хтів поставити вас, як дуже грамотного, головним каламарем… — Гм! — самими очима всміхнувся Половець. — А кого ж тоді головною печаткою?.. — А того, хто буде обстоювати нашу совєцьку власть, нашу Росєю, хто справжній пролетар’ят! Ану, вгадаєте, чи ні? Іван Іванович розвів руками. — Головною сільською совєцькою владою буде Попідтиненко Туфіль! — Ма-а-атінко моя! — сплеснув руками Половець. — Все сіно скосили, а це вже перейшли на другу-третю гнилу отаву! — Не чіпай пролетар’яту! — стис кулак Хома й потрусив ним. — Сказано ж — “хто був нічем, той стане всєм!” І затямте собі, куркуляки, мать вашу в бікфордів шнур, що на кожного пострадавшого незаможника буде десять ваших заручників! І що проллється сторіками кров у синє море… Отже, кажу, не братиму я вас головною чорнильницею. Бо головне не грамота, а клясова боротьба! — Не беріть, — зітхнув Іван Іванович. — Бо ще щось зі страху наплутаю, а вам доведеться знов робити для мене червоний терор… — А правда ваша, — пожував губами Хома Пудович. — Можна сказати, я ще не зовсім святий партієць, коли оце ладен дати вам таку високу посаду!.. Ну, що ж, це мені наука надалі… Так що, мать його в піроксилінову шашку, довго я не прийду у вашу куркульську оселю з контрреволюційною труною! Аж тоді, може, прибуду, як ревтрибунал покладе вас у неї. В сінях Хома тупнув чоботиськом на кота, що зашипів на нього з темного кутка, й подався собі на село. Днів за кілька потому Іван Іванович із цікавості вирішив подивитися на нову сільську владу. В Малополовецькому ще не знали, де вона знайшла собі пристановисько. Мужики, як водиться, були не дуже допитливі, зате бабусі знали все, навіть із випередженням подій. Виявляється, нова влада вибрала собі за осідок приміщення колишньої монопольки. А щоб люди призвичаїлись, Хома Неживий спрямовував увесь малополовецький люд, що валив до нього в справах, до свого нового заступника.
— Ходіть, люди добрі, до мого замістітіля Туфіля Кіндратовича в монопольку. Люди непорозуміло кліпали, бо ніяк не вкладалося в голови, щоб жебрак Теофіл мав собі не тільки торбу, а й батька. — Ну, мать же твою в стару онучу, — крили колишні фронтовики, перейнявши партійну лайку в Хоми, — та мене, хазяїна, ніхто на кутку не кличе по батькові, а тут старець так величається!.. — А так і тра! — припечатував свою мову Неживий, стукаючи кулаком по столі, — сказано ж бо в нашому новому Святому Письмі, — воздайте, мовляв, всякую шану пролетар’ятові!.. Отак, допитавшися про все, пішов Іван Іванович до монопольки. Застав там саму тільки пророчицю Секлетину, призначену в сільревком писарем. Дуже охайна була стара дівка, тож приміщення мало свіжий і чистий вигляд. І хоч і не полюбляв Іван Іванович Секлету, однак подумав: “А недаремно ж панотець призначив її проскурницею!” Дівка підвела очі від паперу, котрий старанно виписувала, висолопивши кінчик язика, забачила свого сусіду, всміхнулася і, не чекаючи привітання, повідомила: — А Туфіль Кіндратович ще спочивають. — Та й доки ж йому спочивати — сонце вже ген-ген де! — Вони тепера керівник, то щоб люди поважали, не тра квапитись. Іван Іванович насупився: “А ще накинула його нам у куми!” Мов почувши його думки, Секлетина напророчила. — …І царство його буде довгим, але не вічним. І кінчиться воно, коли Хрест Господній здолає сатанинську звізду!.. — Гм, гм!.. — Іван Іванович роззирнувся. На прилавку монопольки, який люди, за старою звичкою, називали шинквасом, стояли вряд торби різного розміру, починаючи з більшого, на яких було написано: “Торба на партію”, “Торба на государство”, “Торба на приводящих в ісполнєніє”, “Торба на комсомол”, “Торба на борців за світову революцію”, “Торба на нещасних негрів”, “Торба на самообкладання” і ще якісь — Іван Іванович не розібрав. — Оце вже найбільша новина, — покрутив він головою. — “Подайте, не минайте”, — самими очима всміхнулася пророчиця. — Як хто поткнеться, так і давай внесок до торби. Це Туфіль Кіндратович придумали. Так вони й сказали Хомі Пудовичу, — не можу, мовляв, без торб, торба, сказати б, або смерть!.. Хома Пудович дуже хвалив Туфіля Кіндратовича й казав відповідально — пролетар’ятові нема чого стидатися торб, бо, мовляв, і слово це означає бідаків, які не мають нічого, крім торб. І ще сказав, — це, мовляв, правильно, що торбу для партії поставили найбільшу, бо вона, наша партія, дбає про те, щоб усі були з торбами. Й сказав, щоб поставили ще торбу для якоїсь приспілки. А що воно таке, то він ще не знає і чекає вказівки з повіту. — І це ви вдвох із Теофілом справляєтесь… з усіма тими торбами? — Ще в нас робить Тодоська Невмивана, Туфільова жона. Підмітає підлогу, ходить кликати на розправу й випорожнює торби. Не знаю, куди вона те все носить… Це, мусить бути, державна таємниця… Тільки недовго вона працюватиме, бо незабаром у неї настане декретне — це вона має привести дитя для пролетар’яту. Туфіль Кіндратович дуже пишаються — ми, мовляв, із Тодоською встругнули дитину незгірш за буржуїв. Ну, аза пролетар’ят кажуть, що він буде вічно, а багатих кровопивців не буде. Й що ми, мовляв, зробимо пролетарями всіх, для цього й революцію зчинили… — Ну, а як ви на це дивитесь? — …І порушать хрести з Господніх храмів, і буде плач і скрегіт зубовний, і настануть глади страшні, й вимре мало не половина землі вкраїнської, і гряде побоїсько велике, й укриється земля трупом і череп’ям, і все те триватиме доти, аж поки знову воздвигнуться золоті хрести на оновлених храмах, і зригне тоді земля сатанинське кодло в тартарари! — Амінь, — сказав Іван Іванович. Але від того йому легше не стало. Бо в пророцтва збудливих старих дівок не вірив…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
