Люди про людей · с. 10сторінка оригіналу ↗
ОСТАННІЙ ЛОЦМАН ДНІПРА
Слово Просвіти, №03 за 2002 рік
22 січня виповнюється 91 рік легендарній людині, останньому лоцману Дніпра, педагогу, який виховувався на просвітянських традиціях 20-х років (а вони таки були живі на селі попри всі утиски радянської влади), — Григорію Микитовичу ОМЕЛЬ-
У березні 1930-го в Києві, а через рік у Москві почав демонструватися фільм відомого українського режисера кіно Арнольда Кордюма “Вітер з порогів” (інша назва — “Останній лоцман”). Фільм знімався на порогах Дніпра в далекому 1929 році, і найдивовижніше те, що жива людина, яка брала участь, хай і скромну, у підготовці цього фільму, — це все той же Григорій Омельченко, засновник відкритого вісім років тому музею лоцманства. Не утримаюся, щоб не сказати принагідне слово й про А. Кордюма — вихованця січеславських просвітян. Його вітчим Єлисей Шаплик був активістом січеславської “Просвіти” протягом усіх дореволюційних років її існування — малював декорації до Шевченківських свят як художник-самоук, декламував вірші і був приятелем піонера українського кіно Данила Сахненка. Три роки тому був оприлюднений лист активіста місцевої “Просвіти” поета Миколи Кузьменка до академіка Дмитра Яворницького. У далекому 1907- му Микола Лаврінович клопотався перед Дмитром Яворницьким про майбутнього талановитого кінорежисера: “Перед Вами зараз стоїть всьому колу просвітян відомий, чесний, з гарним напрямком і не ледачий ні на яку роботу хлопець — 17-ти років, дуже бідної, нужденної, але талановитої, хоч і безталанної сім’ї — пасинок Ялисея Яковлевича Шаплика Андрій Кордюм-Шаплик… Бідує сім’я, бідує, недоїдаючи, навіть хлопець, з якого, сподіваємося, повинен вийти колись корисний громадянин, і робиться страшно, щоб молоде, зелене, забите нуждою та горем не схибнуло з прямого і чесного шляху і не зопсувалось, не зробилось нікчемним недолюдком”. Такого зворушливого листа слав Микола Кузьменко Яворницькому — і, на щастя, Кордюм виправдав надії просвітян: реалізувався як обдарований кінорежисер — недарма його спогадами відкривався збірник “Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно” (К., 1970). А нині особливої актуальності набула його стрічка “Джальма” (1929) — про долю чеченської дівчини. Цей фільм нині переглядають з особливим зацікавленням і відзначають цілком сучасну кіномову цього фільму. Мене так далеко занесло від основної теми нашої розмови неспроста, — вбачається міцна духовна сув’язь поколінь українських просвітян: Кузьменко — Яворницький — Кордюм — Омельченко… І так аж до нашого часу! Зв’язки поколінь, колись силоміць обірвані, помалу відновлюються — і знову струмує кров по колись обтятих артеріях! “Воно знову оживає і сміється знову!” — Перед закриттям порогів, — пригадує Григорій Омельченко, — знімали фільм “Останній лоцман”. І мені часто доводилося перевозити Дніпром і досвідченого лоцмана, старшого над партією плотів Кузьму Казанця, і оператора І. Рону то з плота на пліт, то на берег. Було мені вісімнадцять років і я добре пам’ятаю, що коли плоти перепливали Лоханський поріг, я з Кузьмою Івановичем і режисером знімальної групи стояв на високому березі, спостерігаючи за проходженням плотів. — Кузьмо Івановичу, — просив керівник знімальної групи, — зробіть так, щоб сталася аварія, атак… що це за фільм, без жодних пригод. — А люди? — з обуренням вигукнув Кузьма Казанець. — Ну, щоб не зовсім плоти розбилися, а трішки понівечило. Ну, розірвало пліт чи колоди вибило з нього, — просив режисер. — А на колодах люди! — знов обурився Кузьма Іванович. — Колоди потім можна виловити, пов’язати в плоти, а людей? Чи можна їх потім воскресити? Знімайте так, як є. Аварії я не допущу. Цікаво, що в головній ролі втому фільмі знімався корифей української сцени понад 70-річний тоді Микола Карпович Садовський, який грав роль старого лоцмана Остапа Ковбаня. Він блискуче впорався з тією роллю. …Цієї зими приїхав до Дніпропетровська криворізький редактор і письменник Григорій Гусейнов. Ми завітали до привітної господи Григорія Микитовича Омельченка і попросили його показати, де в Лоцманській Кам’янці в 1910 – 1922 роках жило подружжя Кривенюків — Ольга Петрівна Косач-Кривенюк і її чоловік Михайло Васильович. Сестра Лесі Українки працювала тут патронажним лікарем. Разом з чоловіком були активістами закритої в 1910 році київської “Просвіти”, а з переїздом у ЛоцКам’янку стали активістами січеславської “Просвіти”, заснували тут власне видавництво для дітей. Заслужені люди! І ще, якщо почитати листи Лесі Українки, виявиться, що саме тут, у сестри, довгий час переховувався її архів. Сестра видала окремим виданням у 1918 році в Січеславі “Бояриню” і “Стародавню історію східних народів” Лесі Українки. Григорій Микитович сідає в машину, і ми вирушаємо в путь. Хоч формально місто і проковтнуло село, але воно досить розлоге. І ось ми біля будинку, де жили Кривенюки. Микитович показує і розповідає все з докладністю. Пам’ять чудова! Ось тільки серце кров’ю обливається. Оце Україно, твої діти! Довгий час тут була “тріп-дача”, це, пробачте, де лікували венеричних хворих, а нині їх відселили (не тому, що поменшало хворих, а тому, що поменшав державний контроль за ними — хочеш лікуйся, хочеш — ні). Нині будинок Ольги Косач- Кривенюк “на правах оренди” “с правом последующего выкупа”. Втратиться для нас ще одна меморіальна будівля, кинута в пащеку ненаситного ринку! “А тут же бували і Олена Пчілка, і Яворницький, і, можливо, сама Леся”, — обурюється Григорій Микитович. Обурюємося і ми, вкотре зітхаючи: ох, якби влада в Україні та була українська… А вона ж просвітянських часописів не читає… Почухали ми, українці, потилиці та й подалися додому. Тільки на папері добився лоцман заповідного статусу села… Хіба про таку духовну ситуацію, як нині, мріялося старому лоцманові, коли заповідалося на нашу незалежність? Саме тоді ми з ним і зазнайомилися. Якимось дивом я потрапив років дванадцять тому на його лекцію про лоцманство у селищному будинку культури. Був там тоді і дід Сашко Кузьменко, старий націоналіст з очима хлопчика — він возив у 1968-му з Січеслава до Києва славнозвісний лист творчої молоді. Як зачаровані, слухали ми старого лоцмана — і нам відкривався малознаний світ лоцманської старовини.
З діда-прадіда Омельченки лоцманували на Дніпрі, знали на ньому кожен камінь, кожну забору, не кажучи вже про кожен поріг. Лоцмани — ці безстрашні упокорювачі порожистого і примхливого Дніпра — успадкували мужність і відвагу од предків — запорозьких козаків, для яких водна стихія була, мов матінка рідна. Чи не тому так любив спілкуватися з лоцманами Дмитро Іванович Яворницький? Він як ніхто умів почути у лоцманських переказах (а кожен поріг за століття міцно обростав легендами) гомін нашої героїчної історії. Любив погомоніти з лоцманами і Тарас Шевченко — народний переказ про це записав ще до війни і опублікував у своїй книжці “Місцями запорозькими” Яр Славутич. Лоцмани мали свої звичаї, закони, їхні громади — своє самоврядування. На своїх радах вільними голосами обирали собі отаманів, їхніх помічників та громадських старост (адже займалися й сільським господарством). При потребі могли й усунути своїх обранців. Мали лоцмани й свої пісні. Одну з них записав 1936 року М. Гайдай від співаків сусіднього з Лоц-Кам’янкою села Старий Кодак Панька Білоконя та Наталки Воронько: Ой, гук, мати, гук, де лоцмани п’ють, І весела тая доріженька, куди в о н и йдуть… Отож лоцмани — унікальне явище в нашій історії. Недарма перед закриттям порогів, вірніш, їх затопленням у 1932 році, етнографічна комісія ВУАН споряджала сюди свої експедиції і видала 1929 року капітальний академічний збірник “Дніпровські лоцмани”, авторами якого були Володимир Білий, Павло Козар, Михайло Тарасенко і Олексій Девлад (ясна річ, усі зазнали репресій). Хто зацікавився лоцманськими піснями, може звернутися до розвідки Володимира Білого в цьому збірникові. Григорію Микитовичу звертатися до збірника потреби в даному разі нема: пісні були в нього на слуху змалку. Йому був 21 рік, коли Дніпрельстан покрив пороги. А до того не раз і не два юнак бував над Кодацьким порогом — тим самим, що його оспівав письменник Андріан Кащенко. Тоді, на початку 20-х, Кащенкові твори ще були в кожній просвітянській бібліотеці і на них також виховувався юний Грицько Омельченко. І з батьком, і самотужки Грицько неоднораз перетинав Дніпрові пороги. Доля подарувала йому зустрічі з незабутнім Дмитром Яворницьким, про що він лишив нам цікаві спогади. 7 січня 1989 року ми опублікували ці спогади в обласній газеті “Зоря”. А от саму книжку “Дніпрові лицарі” Григорій Омельченко зміг видати лише років через десять. Ще до війни він здобув фах учителя географії, добре пам’ятає голод 1933 року. Його спогади я запропонував покійному Володимиру Манякові і він включив їх до своєї книги-меморіалу про голод 1933 р. А коли почалася війна, Микитович, як артилерист, із честю пройшов усі її випробування. 1946 року демобілізувався, став учителювати на Херсонщині. А що не терпів неправди, то в часи беріївщини був заарештований — за свій протест проти голоду 1947 року, коли мерли безневинні діти і їхні батьки. Реабілітували Омельченка в 1961-му (звільнився з таборів за сім років перед тим), та довгий час до школи не допускали колишнього педагога: не довіряли йому виховання малечі. А він прагнув працювати з дітьми і з наполегливістю, яка в усьому притаманна йому, таки домігся свого! Микитович був серед фундаторів Товариства шанувальників української мови (мала наша “Просвіта” в 1988 році таку неоковирну назву), а потім ми разом вибралися на початку 1989-го на установчу конференцію Товариства української мови в Києві. У республіканському Будинку кіно зал причаєно прислухався до нього. З його вуст я вперше публічно почув тоді, що Україні потрібна посада Президента. Ця єретична на той час думка згодом набула прав громадянства. У його садку відбулася й установча конференція січеславського Руху — так що садок Микитовича теж певною мірою річ меморіальна. 1994 року з його ініціативи в Лоц-Кам’янці відкрився унікальний музей лоцманства, ним створений. Ось тільки переживає: що з ним буде, “як мене не стане”… Літа беруть своє — все ж таки йому вже 91, а не 19… Я ніколи не міг приховати подивування від його, сказати б, дитячого неприйняття фальшу, переконаності, що все має бути по справедливості, у згоді з совістю. Тому йшов завше з відкритим заборолом на прю з неправдою, чинушами, котрі нині змінили колір прапорів над своїми офісами. День народження Микитовича збігається з Днем соборності України. Це знаменно і невипадково: він один з тих, хто виборов, вистраждав нашу незалежність. У той день уся велика родина збирається разом. Іменинник ділиться спогадами: — Мабуть, я у предків пішов, — каже він з доброю посмішкою. —
ТАКІ ВОНИ, ПРОСВІТЯНИ
Сліпий музикант із хлопчиком поводирем, мандруючи безкраїми просторами України, сів спочивати. Заграв на кобзі. Очі старого заплющені, а обличчя зболене горем. Від журливої пісні плаче хлопчик… Ця скульптурна композиція різьбяра по дереву Антона Штепи так і називається “Йшов кобзар до Києва”. Кожній деталі різьбяр надає особливої образності і лаконічності. Коло тем, до яких він звертається, широке, як степ. Взяв і вирізав Антон Штепа скрипку. Натягнув струни та й заграв, що знав, — Тараса Шев-
Мій прадід Яків Омельченко теж був неспокійний, навіть бунтівної вдачі. Прожив 105 років. І якось ганявся з дрючком за отаманом лоцманів! Не дійшли консенсусу… Шкода, що за святковим столом уже не буде дружини Оксани Яківни, його вірної Ярославни. Відлетіла вона вже у вирій. Змолоду він керував драмгуртком при “Просвіті”, до якого ходила і юна Оксана, згодом — його дружина, мати його двох синів. Про неї, страдницю, яка чекала чоловіка спочатку з війни, а потім зі сталінських таборів, нагадує зі стіни вишитий рушник зі словами, якщо не помиляюся, Миколи Сома, які вже втратили авторство і стали народними: Без сонця не родить жито, Без вітру вода не шумить, Без мрії не можна жити, Не можна нікого любить… Микитович лишається мрійником і у свої 91. Частенько буваємо ми в нього з професором Анатолієм Поповським, який очолює Січеславську міську “Просвіту”. Як гостинний господар, Григорій Омельченко любить почастувати гостей лоцманським кулішем (любив його ще Яворницький). Улітку подвір’я старого лоцмана огорнуте виноградом різних сортів. Ще в Болгарії під час війни він захопився виноградарством — ту країну визволяв від фашистів. З його легкої руки мало не на всій вулиці Яснополянській, де мешкає, розкошує виноград — паростками забезпечив усіх бажаючих. Живіть довго, Микитовичу, плекайте свій виноградник!
z
ченка “Думи мої, думи”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, українські народні та стрілецькі пісні. Але через тую скрипку скрипалем не став. Став видатним різьбярем по дереву. Членом Національної Спілки художників України, заслуженим майстром народної творчості, лауреатом Національної премії України імені Катерини Білокур. Ось такий він, Антон Гнатович. Майже ровесник віку. Йому вже від 23-го листопада 99-й рік пішов. Життя цікаве, наповнене жадобою до творчості. Яка активність, яка соборність його ду-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
