Люди про людей · с. 11сторінка оригіналу ↗
САДИ ЯРИНИ МИЦИК
Слово Просвіти, №03 за 2002 рік
Нещодавно у давньому селі Вишнополі, що на Черкащині (по ньому проходить межа раннього етапу трипільської цивілізації) односельці проводжали в останню дорогу велику трудівницю Ярину Петрівну Мицик. Дівчиною, у 1934—38 роках, вона вчилася в Умані, закінчила в Городищі технікум садівництва і городництва, у Сквирі переймала од видатного селекціонера Йосипа Магомета велику науку плекати сади. Народна мудрість зауважує: якщо хочеш по собі лишити добрий слід, то насаджуй фруктові дерева. Ярина Мицик, певно, знала цю мудру настанову, бо ж більше аніж піввіку свого життя була пройнята жагою плекати різні сорти яблунь, груш, шовковиць. А ще — сливи, смородину, виноград, малину, суниці, різноманітні овочі й щороку збирати щедрі врожаї земної благодаті. Безпосередньо її руками закладено 111 га саду високосортних сортів, що розлігся на узвишші вздовж усього села. Коли настають травневі сонячні дні, Вишнопіль (то Вишній град), мов у казці, зачарований пахощами білопінного дива — розквітлого величного саду. Тій любові, добру й самовідданій праці Ярини Мицик він щорічно віддячував щедротами своїх плодів не лише вишнопільцям (для школи, дитсадка восени і взимку — свіжі яблука, овочева кваснина). У повоєнний час упродовж багатьох років з різних міст України сюди приїздили по найкращу садовину. Ласували бажаючі найраннішими черешнями якраз із Вишнополя. Возили на продаж до Росії. Сад розрісся аж до самої долини Колибабового Яру, від якого на пагорбі починається кладовище. Розлогі яблуні сумовито опустили гілля, вклоняючись високій домовині, в яку на вічний спокій лягла невтомна садівниця Добра й Любові, знана всіма Ярина Мицик. Під небом осіннім односельці прощалися з великою українською матір’ю (у тяжкі роки війни та голодного 47- го вона виростила, виховала трьох дітей) і дружиною воєнного журналіста, відомого поета Федора Олексійовича Мицика, який у вересні 1941 року зник у полум’ї війни. Коли накочувалася лінія фронту, Ярина Петрівна поезії свого чоловіка закопала в горщику на городі — таким чином уберегла його творчу спадщину для вкраїнської літератури. (Завважмо тут, що першим читачем цих рукописів був журналіст “Молодої Черкащини” і поет Василь Симоненко.) Саме рідній матері Ярині Петрівні її сини Мирослав (1938—65) і Вадим Мицики (перший — фольклорист, поет, журналіст, другий — знаний в Україні та за її межами як етнолог, археолог, дослідник народної культури) завдячують своїми досягненнями науковими, всім життям щоденним. У світ предків відходила із Вишнього Поля велика українка, якій усі роки, їй відміряні, праглося сіяти добре, корисне і збирати найцінніші плоди духовних садів рідного народу: записує народне весілля, пісні, визбирує замовляння, прикмети, поради лікування травами (і допомагає хворим), які звела у збірник “Народні вірування, поради”. З 1962-го вела щоденник погоди. Написала про свою жіночу долю “Дещо з мого життя”. У 1950-х роках займалася декоративними розписами. Збірник “Отчий край” (1990) надрукував її спогади про поета Ф. Мицика, а в книжці “Ви, зорі-зориці” — замовляння з Вишнополя. Та найбільше духовне дитя — складені у зболеній пам’яті сторінками страшної картини голодоморів 1932–33 та 1946–47 років, репресії 30-х, різні акції нищення українців (цілого народу!) московсько-большевицькими катами, бачені й пережиті нею. Окремою книжечкою видано “Голод у Вишнополі”, частину з її матеріалів надруковано у книзі-меморіалі “33- й: голод”. З хати в хату заходила й записувала свідчення очевидців, факти страхіть українського геноциду. І склала поіменно мартиролог усіх односельців, яких поглинула чорна паща Молоху. Найдавніші філософи і дослідники релігій сходяться на тому, що народження й смерть людини становлять найбільшу таємницю, яку не під силу збагнути людському розумові. Бо при народженні людині подається з Небес Високих (Світовим Розумом) уготовану їй душу, яка й вестиме людську долю дорогами земного буття. Праведна душа Ярини Мицик на 84-му році покинула земне буття і ші й духу! Якось не віриться, а може, не хочеться вірити в те, що за плечима Майстра вже такий поважний вік. Селянин, син селянина. КОЗАК за походженням. Талант від народження. Сімейне гніздо — невелике мальовниче село Сваричівка Ічнянського району на Чернігівщині. …Переступаю поріг Київської середньої школи № 39, у якій вже 21 рік працює бібліотекарем донька патріарха народної творчості України Ольга Штепа. Створена нею тут українська світлиця викликає подив і захоплення. Беру на себе сміливість стверджувати, що це справжній музей. Тут широко представлений і творчий набуток її батька — Антона Гнатовича. Разом з нею йду від експоната до експоната, слухаю її пояснення. — Я взялася малювати. І ото такий зробила малюнок. Серцем і душею люблю Україну, рідну природу. Тут, бачите, і дуб, і лелеки, і калина, дерев’яна криниця. Над нею яблуні. Батько надихає мене на творчість, не дає зупинитись. Сам не сидить спокійно. Йому вже 99-й, а він слава Богу! (стукає тричі по столу). Думка в нього працює. Якось каже мені: “От мені снилося, що я будую на чотирьох стовпах вітряк, великий вітряк. От я зробив цей вітряк і кажу онуку своєму: “Антоша, дивись. Мели на цьому вітряку. Тільки дивись не прозівай, щоб борошно не просипалося, а то зупиниться вітряк”. Ви ж подумайте, як символічно в нього все оце. Дивись, каже, не прозівай! — Таким батьком, пані Ольго, як ваш, пишається ненька-Україна. Поки сонце в небі сяє, його не забудуть… — Його життя — це пісня. Талановита, неповторна, оригінальна, неординарна особистість. Його життєве кредо: “Я живу для людей”. Говорю своїм учням: “А ви знаєте, дітки, чому Антон Гнатович живе так довго і такий талановитий?” І вони хором відповідають: “Знаємо, знаємо. Тому, що він ніколи не палив цигарок і весь час працював”. Дуже нелегке життя випало на долю мого батька, але він не зламався, не міг зламатися. Вистояв! — Багато тут у вас батькових робіт. Антон Гнатович вимережив справді казковий світ, у якому живемо і працюємо, сміємося і журимося… — Його творчість глибоко національна. Він черпає образи з повноводої криниці українського фольклору, переосмислюючи і трактуючи сюжети, навіяні народним епосом, творами класиків української літератури. Тараса Шевченка знає всього напам’ять. Всього! Треба було тільки бачити, з яким натхненням він працював над оцим бюстом Великого Кобзаря, героями його творів. Не передати словами. Зверніть ще увагу на скульптурну композицію “Слово о полку Ігоревім”. Далі в експозиції світлиці — скульптури “Лірник”, “Тарас Бульба”, “Випив чарочку, не більш”, “Ланка”, “Молотьба”. Вражає монументальна робота “Незалежна Україна”. У виробах — відгомін і далеких часів, і наших днів. Ой, роде наш красний! Ти ж як море безконечне, могутнє, глибинне. Котиш і котиш хвилі спогадів, а їм кінця і краю немає. У тобі мудрість віків і пам’ять тисячоліть, стогін матерів у лиху годину і переможний гук українських козаків, у тобі сердечність і мудрість народу. Батькова муза звернена своїм ніжним ласкавим голосом до розуму, серця і душі кожного, хто знає і цінує справжню красу. І сумом, і радістю наповнена вона, то сміхом сипне, то жалю-- жалю нагорне. Ось уважно придивіться до моделі млина. Він діючий. Заводиться, годинниковий механізм у ньому. Навіть чути, як стукає оте коритчатко, що струшує зерно в жорна. Далі — українські народні музичні інструменти, в які вдихнув життя батько — Антон Гнатович Штепа. — Я пам’ятаю, пані Ольго, що ви в шкільні роки захоплювалися віршуванням. В Ічнянській райгазеті “Ленінський шлях”, так тоді називалася “Трудова слава”, частенько друкувалися. Читав, пам’ятаю. Можу навіть зараз дещо продекламувати. Земляк земляка бачить здалека. — Це було давно, дуже давно, але правда. А втім, послухайте.
Квітує хата рушниками — Від покуті до мисника. На них і мак із колосками, І півень ранок виклика.
На кролевецькім рушникові, Перед іконою, батьки Клялись у вірності й любові, Як предки їх у всі віки. В кутку лампада догоряє, Христос відсвічує вгорі, Тут баба всім благала раю, Молилась Богу на зорі.
Молилися, спішили в поле, У рушничок поклавши хліб, Все кращої благали долі, Вдивляючись у Божий німб.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
