Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Ліга меценатів · с. 12сторінка оригіналу ↗

АНДРІЙ ТАВПАШ, ГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР КОНДИТЕРСЬКОЇ ФІРМИ “СВІТОЧ”: Я — ВІДБИТОК ДОЛІ ЛЕМКІВСЬКОГО ПЛЕМЕНІ

Слово Просвіти, №03 за 2002 рік

— Андрію Івановичу, ця книга лише на перший погляд є публіцистичним портретом сучасного керівника, президента фірми “Світоч”. Насправді ж вона зачіпає такі пласти нашого буття, про які раніше намагалися не говорити… — У цієї книжки непроста історія. Якщо ви вже встигли її переглянути, то побачили, що в ній є праця Дмитра Ступака “Причинки до історії лемківського села Святкова”. Вона про моє рідне село на Лемківщині — про його розташування на географічній карті, його історію, історію його церкви, школи, економічний стан у різні періоди існування. Начебто звичайна краєзнавча праця, якби не одне “але”. Цього села немає і його історія написана ще напередодні Другої Світової війни, — у мене давно лежав рукопис мого односельця, священика Дмитра Ступака. До речі, він його писав тоді, коли я вже народився, і навіть публікація мала з’явитися у “Віснику” Наукового товариства імені Шевченка у Львові, але цьому завадила війна. Згодом загубився у вирі лихоліть і сам рукопис. На початку 60-х Дмитро Ступак передав заново написану статтю в скороченому варіанті вченому, історику-етнографу Івану Красовському для одного видання про Лемківщину, але хрущовська “відлига” виявилася короткочасною — книга була знята з тематичного плану видавництва, і матеріал надовго заліг у шухляді домашнього архіву Івана Дмитровича. Дивно, як його не вилучили під час неодноразових обшуків квартири вченого. Лише згодом, вже за часів Незалежності, Іван Красовський завітав до мене з цим рукописом, і мені вже давно хотілося його оприлюднити, але як? Нещодавно в київському міському Будинку вчителя відбулася презентація книги “Святкова незнищенність добра; Андрій Тавпаш. Публіцистичний портрет” (“Астрон”, Львів, 2001), організована Лігою українських меценатів та Загальноукраїнським об’єднанням лемків. На презентації говорилося про охоплену цією книгою проблематику і драматичну На допомогу прийшов професор Львівського університету, відповідальний секретар Світової Федерації українських лемківських об’єднань Іван Щерба. Він сказав: треба друкувати в одній книжці й історію села, й біографію його уродженця Андрія Тавпаша. І хоч я все ще сумнівався, роботу над цією книжкою розпочав її автор і упорядник Микола Миколюк. — Коли читаєш цю книжку, стає моторошно від того, що пережили мешканці села Святкова під час сумнозвісної операції “Вісла”… — Наша родина була багатодітна — п’ятеро дітей, але ми не бідували: мали сім гектарів землі, половину — орної, тримали коня, корову, телят, свиней, овець, кіз, птицю. І хоч тяжко працювали, але до столу мали все. Згодом батьки згадували той час, як час, коли жили як у Бога за пазухою. Але одного страшного дня все село посадили у вагони-“телятники” і повезли кудись. Дорога була дуже довгою і саме там я вперше дізнався, що таке справжній голод. З тих часів пам’ятаю, що їсти хочеться в перші три дні, далі голод вже не відчувається. — Вашу родину викинули у чистому полі — виживайте, як можете. А все ж родина вижила — завдяки працелюбності й терплячості… — Та мандрівка тривала кілька місяців. Наш товарняк переганяли з одного станційного тупика в інший, аж поки не висадили на станції Дружковка Донецької області. Наша родина опинилася в жалюгідній, кинутій напризволяще хатині-саманці. Схема виживання для новоселів була проста: робота — в колгоспі, платня — на трудодні і, звичайно, не грошима. Але нам до сільської роботи було не звикати. В 1947 році, коли на сході почався голод, ми втекли на Львівщину, де також довелося кочувати з району в район, від села до села, мешкати по три родини в одній хаті, до морозів спати на сіні… — Схоже, Ваш характер гартувався змалку, хоча враження Ви справляєте людини легкої, спокійної, у якої все само собою виходить без особливих зусиль… Сьогодні Ви очолюєте “Світоч”, який немає потреби представляти. — Так, тоді, навесні 1985 року, коли я, орденоносець, повернувся з Афгану, міг би задовольнитися якоюсь “тихою” і “непильною” посадою… Все ж таки заслужив… Та в лютому 1988-го, на конкурсній основі, загальними зборами колективу я був обраний генеральним директором, 1996-го — президентом, генеральним дирекісторію лемківської гілки українського народу. Це не традиційна біографічна книга — Андрій Тавпаш, керівник одного з найуспішніших підприємств України, кондитерської фірми “Світоч”, постав перед читачами одним із тих, кого було депортовано з Лемківщини в ході проведення зініційованої Москвою і Варшавою операції “Вісла” і хто сьогодні прагне, аби правда про ту давню кривду стала відомою найширшому загалу. тором акціонерного товариства “Фірма “Світоч”. І нині можу похвалитися, що саме фірма “Світоч” — найбільший платник податків у реґіоні. Досить сказати, що у 2001 році відрахування у держбюджет перевищили 60 млн. гривень. А найближчим часом, згідно з умовами Інвестиційної угоди, наша фірма залучить ще 21 мільйон доларів США інвестиційних коштів, значна частина яких буде освоєна до 120-річчя виробничої діяльності “Світоча”, що припадає на 2002 рік. Ясна річ, за цими сухими цифрами — море задоволення для найменших українців. І не тільки для них! Продукція фірми “Світоч” вже не перший рік святкує успіх у родинах, на святкових столах, як найсмачніша і найпривабливіша. — У книжці “Святкова незнищенність добра” багато фотодокументів. Це світлини і родичів, і друзів, і місць, де колись була розташована батьківська хата. За цими фотоматеріалами можна простежити долю лемка Андрія Тавпаша. Але чи не найзворушливіші світлини, де ви з родиною біля порога рідної хати… — До Святкової я зміг поїхати лише через сорок чотири роки після виселення, в часи перебудови, 1988 року. Ми мали добрі зв’язки з польською бісквітною фабрикою “Сан” в Ярославі. І час від часу обмінювалися досвідом, групами спеціалістів. Якось я сказав директору фабрики Яну Пайді, що моя мала батьківщина Святкова Велика недалеко звідси. Він одразу запропонував — поїхали! Складно навіть змалювати почуття, які охопили, коли підійшов до колишнього подвір’я батьків — замість хати, стодоли, стайні, студні лише кілька дерев та врослі в ґрунт залишки фундаменту. Наступного року ми поїхали до Святкової разом із родиною. — Чи очікували Ви такого успіху цієї книжки? На її презентації у Київському Будинку вчителя не було де яблуку впасти, а книжки просто не вистачило для всіх бажаючих. — Схоже, що давня проблема лемків не стала менш болючою і сьогодні є потреба говорити й писати про неї. У грудні цього року виповнюється десять років від часу заснування Фундації дослідження Лемківщини. У її планах — видання ґрунтовної праці “Енциклопедія Лемківщини”, до друку якої вже приступили у Варшаві, створення Архіву Лемківщини і Бібліотеки лемкознавчих видань у Львові. А фірма “Світоч” час від часу надає їм допомогу. Ми повинні знати наші першовитоки і маємо нарешті почути всю правду про трагедію лемків, бо вона й сьогодні все ще замовчується… Сторінку підготувала Світлана КОРОНЕНКО z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин