Що ми за народ? · с. 16сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №03 за 2004 рік
Слово Просвіти, №03 за 2004 рік
ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ
Уголь стонет, и соль забелела, И железная воет руда. То над степью пустой загорелась Мне Америки новой звезда. А. Блок
Надриваючись, стогне траса, удень і вночі шумить. І в часу немає часу зупинитися хоч на мить. На все твоя, Боже, милість. У пам’яті залишилось не все, що було-збулось; за спогадами моїми, як доля, стоїть незриме і навіть неназване щось. Не розпустити плетива далеких подій і днів, І все, що туман засклив, то відлунює шумом Лети, то мелодією без слів, то голосом безіменним долітає з пітьми до мене, та що я в пітьмі побачу в осіннім садку глухому, де, мов на плечі чужому, дощ безпритульний плаче. Крона густої ночі платівкою зашерхоче, — і розмотується пітьма, і співає мені Маруся: “В мене чорних брів нема, та я не журюся…”
Від терикона лише за крок безоглядно цвіте бузок! Вже приречений. Ще цвіте, пелюстками летить у степ. Гострі відблиски антрациту. І скільки навколо цвіту, отої краси довкіл, що, певне, рятує бджіл. І тліє смердюча сірка, на копрі п’ятикутна зірка. А тії, що побачив Блок, ще не видно серед зірок. Та виспівують солов’ї і босотою ручаї аж вихлюпуються з ярків до Марусиних чобітків,
З РОСИ Й ВОДИ!
Півстолітній ювілей батьки Ярослави та Соломії Мельник святкували не статечно пісно, а під добру пісенну різдвяну приправу та щедре застілля для всіх присутніх на третій день Різдва Христового у столичному Будинку вчителя. Мельники. А лише саме так і можна представити подружжя Тараса й Ольги. Тараса Васильовича Мельника — думаю, не помилюся, коли так скажу, — знає весь світ як директора фестивалю “Червона рута”. Його дружину — пані Ольгу, без перебільшення, також знає світ, а в Києві її вважають матір’ю кількох десятків дітей, яких вона понад десятиліття виховує в українській традиції. Її фольклорний колектив “Дай Боже!” — один із тих оазисів українського виховання й порятунку від манкуртизму, бездуховності, сердечної сліпоти. Цей дитячий колектив — один із тих, які дають підставу віри ти у зворотний зв’язок, що сторицею повертає високу українську культуру і пробиває мури забуття. Бумерангом вертає світові пам’ять про те, ким ми були і хочемо стати. Глибоке коріння, чисте насіння — це наші Дайбо жичі та “Потужні дівчата”, що стали модними і популярними на сучасних дискотеках і вдихають її духи аж до серця всі женихи. Райським яблуком червоніє той, хто зайнять не сміє, який не такий, як усі парубки. Ховає в кишеню трепет руки, ховає, шукаючи цигарки. Нарешті Марусю до танцю запрошує. А плаття Марусі в червоний горошок. Зупиниться погляд на горошині — і не заснути до третіх півнів.
А в небі така блакить! І марево степом плине. Як соняшник, день стоїть в мареві по коліна.
підіймають і підіймають; і безугавно, вперто за вагонеткою вагонетка, вискиглюючи покору, териконом повзе угору, де звалює грім породи, що видовбав “цар” природи, і підкорив нарешті все, що міг підкорить…
І Маруся своє відплакала до сльози у полин-траву. І забули всі удову, і над тире між датами, ніби інше ім’я — Марія. Дивлюсь на її лице, і проступа з туману в дитячій руці гільце, що, як іній на гілці, тане…
Як тиша на очереті, шахтарське селище спить. І шерхотять листки, і кожен — на всі боки, і кожен з усіх боків ловить шурхіт листків. Спалахнули шиби осінні, заворушилися на траві і піднялися тіні, як волосся на голові.
На все твоя, Боже, милість. У пам’яті залишилось не все, що було-збулось. Над спогадами моїми, як музика — щось незриме і навіть неназване щось. Тьмяніють знайомі лиця, події переплелися, і всі голоси злилися у хорі, в якім не тісно, хоч кожен своє співає і кожному добре в пісні, як там, де його немає.
Стежками і навпрошки до шахти біжать жінки — не піднялася зміна, на шахті вночі обвал… І кожна — чиясь дружина і, може, уже вдова — на розгубленого парторга дивиться, як на Бога, і кожна з останніх сил просить: “Господи, пронеси наповнену чашу мимо…” Та не Бог стоїть перед ними. Байдуже годинник стука. І зараз… зараз… немов з гори Маруся впаде на руки молоденької медсестри.
І наче на браму раю оглядаюся я назад, і наплива сльоза. Напливає та не проллється — повертається знов до серця солоною, як була…
Забіліла, як сіль, ковила надриваючись, стогне траса, удень і вночі шумить, і в часу немає часу зупинитися хоч на мить. Териконом так само вперто — за вагонеткою вагонетка, вискиглюючи покору, тягне породу вгору, і тліє так само сірка, і п’ятикутна зірка на тім же копрі не меркне, і той же смог і туман. І ні нової Америки, ні України іще нема. Від хмар велетенські тіні пливуть по траві осінній і вісниками без вісті зникають в степу імлистім.
Загиблим — царство небесне. На могилах огарки свіч. над копром стугонять колеса, крутяться день і ніч, Так з віку у вік щоденно крутилися веретена, і в беспросвітні ночі ткали руки жіночі оту нерозривну нить, на якій колиска висить, не обриваючись по сьогодні. Все у руках Господніх.
Ювілярів вітає Павло Мовчан
Віншувальна пісня від вихованців Ольги Мельник
Фото Г. Оборської
Адреса редакції: Завулок Музейний, 8, Київ-1, 01001. Тел./факс 228-01-30. E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://www.prosvita.com.ua Передплатний індекс 30617. Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті
Засновник: Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Редакція листується з читачами тільки на сторінках газети і надіслані рукописи та світлини не повертає. Залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
