Що ми за народ? · с. 16сторінка оригіналу ↗
Леонід ТАЛАЛАЙ МАРУСЯ
Слово Просвіти, №03 за 2004 рік
За хвилями хвилі сині — хоч кораблик майструй дитині і човен собі ладнай, націлившись за Дунай. Хоч там, у краї чужім, такі ж, як і тут, міражі, так само цвіте лопух і гнізда беззахисні у степу, так само кури під тином гребуться біля дороги і жайвір над вічним плином співа під вікном у Бога. Шумлять над Дінцем дуби, як за Ігоревої доби, і хмара пливе багряна. І, ніби рядком Корана, над невірними грім гримить. Темніє. І дощ шумить, як військо, що за горбами поспішає напитися з Дону. І, змилувавшись над нами, Господь відчиняє рами і протягами озону провітрює димний степ, де вишня гільцем цвіте.
І зібралося на весілля в їдальні все доокілля. Сидять, як зуб біля зуба, молоді прометеї і сонцеруби. І, ніби на “дошці пошани”, на почесних місцях — ветерани в костюмах, в поважній позі, при медалях і… силікозі. Парторг молодим вручив від квартири нової ключі, і подруги прошепотіли: “Це ж треба — так пощастило!..” І Марусі стало незручно. А доля все посміхалась і ніби на інший палець приміряла її обручку…
Як новенька у небі зірка. Аж до зірки лунає “гірко!”, і скриплять на копрі колеса, неначе в царство небесне, до пролетарського раю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
