Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · с. 5сторінка оригіналу ↗

ЖИВА ДУША ДОНБАСІВСЬКОГО

Слово Просвіти, №03 за 2006 рік

Продовження. Початок у ч. 2 за 2006 р. “Отямтеся, Донбас — не той, який ви бачите з київських висот. Не треба плакати, що тут 51 відсоток українців. Він увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять України”. (Із листа радіослухача С. Тищенка з Донецька) Не заперечити, звичайно: свою специфіку Донбас має. Хоча б уже ту, що відсоток етнічних росіян, які тут мешкають, відсоток дітей і внуків колишніх переселенців із Росії тут значно вищий, ніж в інших реґіонах України. Так, за статистикою (це принципове застереження — за статистикою), в Луганській області росіян 39 % від усього населення області, а в Донецькій — 38 %. Генетичне тяжіння росіян до краю, з якого вони вийшли, уболівання, щоб Україна не відгородилася від нього якимось муром, — це і природно, і зрозуміло. Але ж саме на цих природних почуваннях і грають уміло політичні спекулянти, лякаючи донбасівських росіян ефемерними прітєснєніямі та рєзанієм по живому. Тих, хто вірить, сповнюючись зневагою до українського слова, знаходиться, на жаль, немало, хоча я особисто переконаний, що в багатьох випадках ворожість до нашої мови — то насправді не дуже й маскована під мову ворожість до дечого значно масштабнішого, а саме — до України як незалежної держави. Що ж, зрозуміло, — дбають вони про державно-імперські інтереси Росії. Але про що дбає немала частина зросійщених українців, яка підтримує різні шовіністичні шабаші, сказати непросто. Достоту тут цілком доречний отой вислів: не відають, що творять. У засліпленні наклепами, у несвідомості, у віковій звичці прислужуватися агресивнішому, тому, хто оголошує себе господарем краю. Усім їм треба повсякчас нагадувати про найвизначальніше у специфіці Донбасу. А ним є те, що це — невід’ємна частина української землі, у населенні якої українці й понині переважають. Так, офіційно в Луганській області 58 % українців, у Донецькій — 57 %. Це — офіційно, але насправді — чи всіх етнічних українців охоплюють ці цифри? І не сумніваймося: не всіх. Не можна не брати до уваги, що однією з найбільших наруг комуністичної імперії над українською спільнотою стало “добровільне” переписування мільйонів українців у росіян. “Добровільне”? Гадаю, лапки цілком доречні, адже насправді обумовлювали ту масову мімікрію в національній визначеності ідеологічне розтління, а незрідка — страх. Страх бути українцем. Досить згадати, як уже всередині 20-х років фактично враз стала російською така невід’ємна складова української етнічної території, як Кубань. “Ты русский или петлюровец?” — звучало там запитання під час перепису населення, і, зрозуміло, що охочих називатися українцями, та ще й нерідко під дулом нагана, майже не знаходилося. Успіхи в записуванні кубанців русскими були вражаючими, дарма що до цієї ґвалтівної операції частка українців становила тут у деяких місцевостях до 90 %. Те, що аналогічні процеси набули в Росії характеру епідемії, яка триває ще й понині, засвідчує і доля українських діяспорних розселень на багатьох інших територіях. Ось один із часткових прикладів: 1920 року в Полтавському, Одеському та Борисівському районах Омської області нараховувалося українців — відповідно — 73,1 %, 62 % та 50 %. Де поділася ця кількість? Відповіддю тут є те, що вже на 1937 рік кількість українців у діяспорі СРСР скоротилася з 8368,1 тис. (стільки було в 1926 році) до 4230,8 тис. осіб — майже удвічі. Вдумаймося: сталося це лише за 10 років, хоча кількість українців мала б зрости за цей час бодай на 1 млн.! Аналогічні процеси відбувалися і в Україні, й особливо на Донбасі, визначальним в етнополітиці у якому були впродовж багатьох десятків років такі процеси: 1) депортація основи нації — українського селянства, особливо найактивнішої та найпродуктивнішої його частини, і тотальна “зачистка” всього селянства у спосіб голодомору; 2) відстрілювання — як усуціль “петлюрівської” — української інтелігенції, що є, як відомо, мізком нації (всього її у 30-х роках було знищено 80 %); 3) заселення опустошених голодом територій переселенцями з-за меж України — як правило, з Росії; 4) створення умов, за яких багато українців, котрі вижили, здійснювали самоґвалтівну операцію над власною національною визначеністю, тобто самі виписувалися зі своєї національності й перефарбовувалися на “руських” — у сподіванні, що це полегшить їхнє власне життя та життя їхніх дітей. Немало фактів стосовно того, що діялося в Донбасі вже за перших десятиріч совєтської влади, наводить у книжці “Історія південносхідньої України” ( К., 1996) Петро Лаврів. Ось як він пише про спустошення Донеччини внаслідок голодомору: “У лютому й березні 1933 року люди почали масово вмирати, а ті, що ще були живі, ледве тягли ноги. В селах не залишилося нічого живого — ні птиці, ні собак, ні кішок (...) Голодні їли своїх рідних, що померли раніше, їли й тих, яких одвозили на кладовище, бо їх майже не закопували. (...) У селі Шапарському Новопсковського району з 212 колгоспних дворів голодувало 190. Близько 500 осіб злягло. За січень і лютий померли 74 особи”. Це — типові факти для всієї підсовєтської України, однак їх варто тут згадати, адже де-де, а в Донбасі пам’ять про умертвлення більшовицьким режимом на цій території мільйонів людей майже відсутня. І зрозуміло, чому це вдалося: корінного місцевого населення на Донбасі залишилося мало. Натомість згідно зі збереженою в архіві “Збірною відомостю про відправлення ешелонів на Україну станом на 28 грудня 1933 року”, яку цитує П. Лаврів, лише з однієї Івановської області 44 ешелонами було перевезено на Донеччину 3572 господарства. На цей же час у Донецькій, Дніпропетровській, Одеській і Харківській областях було підготовлено для переселенців 20 306 хат, власники яких вимерли. Усього ж на зазначену дату в Україну було відправлено 21 856 господарств та 117 149 людей. А в 1934 році було допрісєлєно з Росії (був такий офіційний термін — допрісєлєніє) та почасти з Білорусі 240 тисяч сімей. “Траплялося, що квартиранти виганяли з хат власників”, якщо останні дивом уціліли в часі голодомору. Як іронізує відомий правозахисник Василь ОВСІЄНКО, “плохих овець” — українців, які вижили, схрещували із завезеним із Росії агресивним, безбожним, “матоязичним насєлєнієм”. Додаймо до цього сотні тисяч завербованих на Донбас (як із Росії, так і з України) уже в повоєнні роки, тисячі й тисячі надісланих сюди російських начальників різних рангів — і висновок про те, що цей край було заселено всередині минулого століття переважно новоприбулим народом, не буде перебільшенням. “Опинившись в російськомовному середовищі, — пише П. Лаврів, — (...) застрашена молодь забувала рідні звичаї, обряди, діялекти й поступово російщилася. (...) Вірні сталінці пропагували вищість російської мови й культури. Зі шкіл, бібліотек, клубів виганяли українську мову. Народ мовчав і радів, коли знижували ціни..” Тобто як у воду дивився італійський консул у Харкові Серджіо Ґраденіґо, коли 1933 року доповідав послові Італії в Москві: “Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а також і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням”. Відоме й зізнання керівника Харківської ОГПУ, котрий тоді ж проговорився: внаслідок організованого для українців голоду “етнографічний матеріал буде змінено”. Як бачимо, “огепеушники”, вірні слуги сталінської кліки, як івона сама, чудово відали, що творили. В українському селянстві вони нищили дуже небезпечну для себе загрозу, принаймні добре пам’ятали констатацію Троцького про те, що в часі визвольних змагань 1917—1922 років українські повстанці відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта. Запаморочливі успіхи у зміні “етнографічного матеріалу” ілюструють цифри: якщо в 1926 році українців на Донеччині було 64,1%, а росіян — 26,1 %, то в 1939 році питома вага українців знизилася на 5,1%, а росіян навпаки — зросла на 4,9 %. У подальші роки “лєнінська національна політика” дала на Донеччині такі результати у співвідношенні українців та росіян: у 1959 році — відповідно — 55,7 % і 37,5 %, у 1970-му — 53,1 % і 40,7 %, у 1979-му — 50,9 % і 43,2 %, у 1989-му — 50,5 % і 43,6 %. Нині, як уже згадано, це співвідношення таке: 57 % і 38 % — цифри, що засвідчують розпочатий процес реанімування українства в сьогоденному Донбасі. Те, наскільки більшовизм спустошив українськість цього краю, втому числі й українськість немалої частини з отих нинішніх 57 відсотків наших одноплемінців, добре видно ще й із такої статистики: у 1920 році в Бахмутському повіті Донецької області нараховувалося українців 86,4 %, а росіян — лише 4,9 %; у Слов’янському — відповідно 86,7 % і 7,5 %; у Старобільському — 88,9 і 5,8; у Таганрозькому — 37,2 і 54,7; у Юзівському — 50,1 і 36,8; Луганському — 69,8 і 26,5; у Дебальцевському — 32 і 59,5... Справді промовиста статистика, втіхою в якій є, одначе, те, що остаточно вбити український Донбас імперський режим не встиг. Невипадково як уособлення української незнищенності та нескоримості Донбасу, його протесту проти

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин