Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Здоровий спосіб життя · с. 12сторінка оригіналу ↗

САМОЛІКУВАННЯ — ЦЕ ЖИТТЄВО НЕОБХІДНА ФУН-

Слово Просвіти, №03 за 2006 рік

СПОСТЕРЕЖЕННЯ “ЇМ БИ ТІЛЬКИ РІЗАТИ…” Прорив вени на нозі стався в мене ще років 35 тому. Трофічна виразка посеред гомілки — наслідок перенапруження під час значних фізичних навантажень. Штанга (важкою атлетикою займався радо й досить успішно), робота й активний спосіб життя у високому темпі призвели до патологічних змін у судинах, спочатку помітних лише на одній нозі. Реакція хірурга в поліклініці була веселою: “Класичний випадок! Ви наш хворий. Треба усунути ушкоджені вени, адже трофічна виразка невиліковна. Власне, тому вона й називається трофічною. Бо далі буде ще гірше”. Під час консультації у професора я дізнався про подробиці цієї операції: вени витягатимуть через п’ять—сім надрізів уздовж ноги. “А яким чином тоді тектиме кров?” — запитав я. “Не хвилюйтеся, вона собі дорогу знайде”, — заспокоїв професор. А я собі уявив, що воно буде, як і де потече вода, якщо, наприклад, змінити русло Дніпра. Я ще міг погодитися, що зайвим у тілі людини може бути апендицит, але вени… (?!) Уже й не пам’ятаю, хто мені тоді порадив звернутися до Броварського Діда. Так його називали всі хворі, котрих щодня зранку набиралося біля воріт його обійстя до 20—30 осіб. Оригінальний чоловік, який знає собі ціну, схожий скоріше не на діда, а на солідного добродія невизначеного віку, він не приховував своєї антипатії ні до офіційної медицини, ні до совєцькокомуністичної влади: “Їм би тільки різати… А як захворів син секретаря райкому, так одразу — до мене!” Дід подивився на мою медичну картку (без офіційних документів із діагнозом і результатами аналізів він, як правило, хворих не приймав, потім на ногу, обмацав її і випалив вердикт: “Оця дірка — не проблема. Вона заросте як на собаці впродовж трьох тижнів. Проблема – у тих венах, яких ми ще не бачимо. Найбільше треба лікувати їх”. Дав мені трав, розповів, що і як робити. Через тиждень знову — корінь лопуха і якісь дві мазі (чорну і сіру). І справді, через три тижні заросло “як на собаці”. І по сьогодні. А деякі мої колеги і знайомі поробили собі операції на одній нозі, а потім змушені були робити на другій. І на тому справа не закінчилася… Про того Діда варто було б написати, як мінімум, оповідання. Але тоді було інше в голові. Сидячи в сумирній черзі, я лише вислуховував переважно невеселі одкровення нещасних, від яких фактично відмовилася офіційна медицина. Пам’ятаю слова і вираз обличчя молодої жінки з погаслими очима: “Оце двічі на місяць приходимо сюди з чоловіком. Лише завдяки цьому Дідові й живу…” У невеликому саду під деревами, на залишках жару від вогнища, що, дотліваючи, час від часу прокидалося іскрою, у двох великих казанах готувалося якесь чудодійне зілля, наповнюючи весь повітряний простір навколо густим духмяним ароматом солодко-спокуслового, майже еротичного спектра. Біля клуні в кінці двору порядкувала мовчазна стримана жінка, наділяючи кожному пацієнтові, згідно із вказівками Діда, відповідну кількість лікувальних засобів. Грошей дід не брав. Узагалі про гроші тут ніколи не було жодної мови. Проте пацієнти, отримуючи трави, корені, мазі, настоянки тощо, давали цій жінці свої пожертви у розмірах, що визначалися індивідуальними міркуваннями, можливостями кожного пацієнта та відвертими розмовами і фінансовими консультаціями у черзі: “А Ви скільки дали?” Твердження про те, що Ук! раїнська Нація хвора, усі ми сприймаємо досить спокій! но. Навіть якщо тривожним підтвердженням цього факту та його наслідків упродовж останніх п’ятнадцяти років є зменшення чисельності ук! раїнців в Україні на 7 %. Бо, з одного боку, окрема людина не може суттєво вплинути на крайовий демографічний процес, а з другого — дай Бо! же, щоб удалося вирішити проблеми власного здоров’я в умовах, коли нинішня пос! тсовєцька система охорони цього самого здоров’я не ду! же його охороняє. валася від хворих авторитетними установами, науковими званнями і ступенями, посадами й аптеками, наповненими широким асортиментом хімічних препаратів… РАПТОМ СЕРЕД НОЧІ Спокій втрачаємо лише тоді, коли хвороба набуває конкретних проявів не для Нації взагалі, а для кожного з нас особисто. Сама захворівши, людина стикається з усіма існуючими недоліками не лише в галузі охорони здоров’я, а й усієї організації життя суспільства. Я б сказав навіть, що хвора людина, попри всю її зосередженість на проблемах здоров’я власного, мимоволі стає свідком і критиком нашої суспільної недосконалості, а отже, й свідомішою, ніж людина здорова. Із позиції власної хвороби (а особливо, коли хвороба створює небезпеку передчасного закінчення земного буття), людина більше цінує життя, уважніше придивляється до інших, болісніше реагує на хамство, безкультур’я, неувагу з боку близьких, глибше переживає прояви негативних тенденцій національного масштабу, краще розуміє їхню суть і мотивації дійових осіб. Хвора людина стає ближчою до правди. У моменти тимчасового послаблення хвороби, коли людина відпочиває від болю і приступів страху чи тимчасової втрати свідомості, настає виняткова ясність розуму, активізується мислення, пам’ять видає на сцену “театру уявлень” образи минулих подій і власних вчинків, порівнює їхні причини й наслідки з явищами і подіями сьогодення, збуджує совість згадкою про власні гріхи, посилює співчуття до інших. на спить — будити? Викликати телефоном невідкладну чи швидку? А може, пройде? Не проходить… ХТО ХВОРИЙ — Я ЧИ МЕДИЦИНА? Дільничний лікар, потім дільничний кардіолог, кардіограми, розмови, пухне від записів щойно заведена нова медична картка, купується щоразу більше ліків, а тим часом стан здоров’я погіршується… І врешті, вимушено сплативши (цитую за квитанцією) “… надходження добровільного пожертвування в сумі чотириста п’ятдесят гривень… кошти будуть використані для розвитку…”, опиняєтесь у палаті клінічної лікарні нашої чи не найавторитетнішої медичної установи. Десять діб зі щоденним триразовим поїданням кількох варіацій шести найменувань складних хімічних сполук (а в міжчассі — діагностичні та інші маніпуляції і процедури) створюють певне враження. Особливо в останній день, коли, читаючи довідку, що її отримав при виписуванні з лікарні, у графі “Надалі рекомендується” знаходиш перелік препаратів, підкреслених рискою з категоричним написом: “Постоянно”. Як це – “постоянно”?! Обурюється не лише свідомість і вся попередня система знань про величезні можливості людського організму, ай серце, яке після тих препаратів, які мали б йому допомогти, стало ще більш чутливим і подає нові знаки тривоги вдень і вночі. На моє запитання: “Невже віднині я до кінця життя прийматиму ці пігулки?” — пані лікар не приховувала свого роздратування: “Що Ви хочете, адже Ваше серце — як оте красиве велике яблуко — зовні дуже привабливе, а всередині — гниле!” І що цікаво: вердикт був настільки несподіваний, що я навіть не обурився; лише здивувався та посміхнувся, роздратувавши цим пані лікарку ще більше. Хоч як би там було, але того ж дня мусив на дві сотні гривень накупити найнеобхідніших із рекомендованих ліків. Бо жити якось треба… У поліклініці додала куті меду пані кардіолог, під нагляд якої мене виписано з лікарні й до якої я звернувся з надією отримати якусь іншу, альтернативну схему лікування: “Що Ви хочете, адже Ваше серце вже вичерпало свій ресурс!” Звичайно, я не погодився із цим — оригінальним, як на медика, — висновком. Лише усміхнувся подумки, згадавши, що мій ресурс фінансовий насправді вже вичерпано всіма цими медичними випробуваннями впродовж місяця, а в підсумку маю лише безвихідь на тлі фармацевтичної залежності — “Постоянно!” При цьому: працездатність близька до нуля, перспектива життя видається зовсім не оптимістичною, а головне — протиприродною. Тим більше, що на прощання дільничний кардіолог, ніби між іншим, попередила, що призначені мені ліки руйнують печінку. Ну, щодо печінки, то я вже й сам це відчув. У ПОШУКАХ РІШЕННЯ Проте у світі Божому все збалансовано. А тому суттєвої порції оптимізму додав десятиденний курс занять за системою М. Норбекова, на який мене майже силоміць затягла дружина. На четвертий день занять під керівництвом кваліфікованих методистів я ризикнув відмовитися від прийняття ліків. І хоча після закінчення курсу знову був змушений повернутися до вживання тих пігулок, експеримент із застосуванням методів психофізіологічної активізації власних можливостей організму виявився вдалим. Продовжуючи страждати від фармацевтичного “лікування” (пару разів спробував зменшити дозу, але потім мусив викликати невідкладну допомогу), шукав лікаря, котрий зможе підтримати мою впевненість в успішному виході зі стану, який, на моє переконання, був зовсім не органічним для мене. Тим часом з’явився шум і удари у вухах, апатія, постійна змореність, слабкість в усьому тілі, навіть читати не хотілося. Проте примусив себе і сів за книги: “Спаси себя сам” Б. Болотова, “Попрощайся с болезнями” М. Гогулан, “Опыт дурака” М. Норбекова, “Метод ВЛГД” К. Бутейка, “Как восстановить здоровье” Ф. Бікбаєвої, “Советы натуропата” Н. Кошмака, “Лекарственные растения и способы их применения в народе” Михайла та Івана Носалів тощо. На жаль, українськомовних видань не знаходив. Цікаво, що всі ці автори стали лікувати людей, пройшовши важкий шлях власних хвороб, помилок, сумнівів, дослідів і відкриттів, що їх офіційна медицина не дуже поспішала визнавати. Розширювалося коло моїх знань, збільшувалася певність обраного шляху, проте поставали й нові запитання. Користувався консультаціями гомеопатів і травознавців, — як дуже високого професійного рівня (Медичний університет), так і бабок, котрі продають зілля на Лук’янівському ринку. Але поки що все це не мало цілісної, закінченої системи, та ще й органічно притаманної саме моєму тілу. Бо кожен організм дуже своєрідний. Тим більше, що з огляду на досвід “лікування”, згідно з рекомендаціями високої кардіологічної установи, у мене з’явився неабиякий сумнів щодо достовірності деяких результатів проведеної діагностики або їхнього трактування. А з другого боку, три екстрасистоли підряд, зафіксовані приладом у моїй кардіограмі серед ночі під час сну та зміна пульсу від 42 до 122 ударів за хвилину можуть збентежити будького. Щоранку сердечно дякував Богу в молитві за те, що дав мені благодать устати з ліжка і жити далі. Жити, обмежуючи себе повільною ходою, уникаючи сходів (підняття по сходах із підземного переходу стало проблемою), намагаючись не реагувати на різні подразники (телевізійні передачі стали протипоказаними для мене), певною мірою уникаючи людей. Довелося накласти вето на мою журналістську діяльність — будьяке хвилювання спричиняло аритмію, загострення стенокардії та всі супутні загострення. Перестав брати участь у парафіяльному хорі; не те що співати, — говорити стало важко. У такому стані тіла і духу пробув до 19 вересня. А 20-го з’явився на прийом до Олександри Іванівни, яка почала організовувати мою працю з лікування та оздоровлення. ВАШЕ ТІЛО — ВАША СПРАВА Проблема удосконалення охорони здоров’я шляхом впровадження забутих народних рецептів набуває у нашу екологічно (а також політично, економічно, терористично, інформаційно, демографічно тощо) небезпечну епоху додаткової актуальності. Власне таким впровадженням історично перевірених засобів із застосуванням сучасних методів комп’ютерної діагностики займається фірма “Галатея”, яка має офіційний статус і довгу назву: Центр практичної психології, реґіональне представництво Європейської професійної ліги. На перший погляд, ці професіонали багато на себе беруть. Як читаємо у проспекті “Галатеї”, її фахівці “Пропонують Вам практичні науково обґрунтовані методи психофізичної реабілітації, доступні для самостійної роботи, яка дає людині вміння і можливості індивідуально вирішувати свої проблеми”. Фірма працює в Україні ось уже одинадцятий рік. Працює — не те слово. Лікує! Під час комп’ютерної діагностики лікар Олександра Іванівна проводить також тестування психологічного стану пацієнта

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин