Таланти і поклонники · с. 14сторінка оригіналу ↗
«МЕНЕ НЕСУТЬ ДВА КРИЛА — ОПЕРА І НАРОДНА ПІСНЯ»
Слово Просвіти, №03 за 2006 рік
Іван Пономаренко — унікальний баритон (рідкісний за красою тем& бру й могутністю) і професіонал найвищого ґатунку. Талант у нього спо& лучається з вражаючим працелюбством. Коли йде підготовка до спільно& го концерту, він завжди наполягає на “зайвій” репетиції, для нього дуже важливо все зробити ретельно, “відшліфувати” програму, щоб він і ор& кестр відчували єднання і єдність, а не так — мовляв, “мій голос добре звучить, а ви свої оркестрові проблеми вирішуйте самі”. Він ніколи не тягне ковдри на себе, головне — ансамбль, який особливо необхідний при виконанні народної пісні. Бо в концерті кожна пісня — це емоційна пере& будова на інший настрій, іншу подачу звука, іншу життєву історію... Віктор ГУЦАЛ, художній керівник Національного оркестру народних інструментів, народний артист України
Іван Пономаренко виріс у родині, де не було професійних музикантів, але музика, насамперед народна пісня, була природним середовищем життя. Досить рано його талант помітили, він став затребуваний і відомий. У 1973 році виборює першу премію на конкурсі імені М. Глінки, наступного року він — золотий лауреат міжнародного конкурсу імені П. Чайковського. Ще на третьому курсі консерваторії Пономаренко стає солістом Одеського оперного театру, а з 1981 — Київського театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка. Співає на сценах кращих театрів світу. Він виконав багато різноманітних партій у несхожих за характером, музикою і постановкою виставах, неодмінно добиваючись не тільки краси звучання голосу, а й драматичної виразності ролі. Про нього заговорили як про видатного актора. Прагнення досягти висот Бориса Гмирі, Тітто Гоббі, Федора Шаляпіна, яких співак вважає своїми кумирами, допомогло не тільки подолати багато чого в собі, а й накопичити, розвинути все найкраще, а відтак досягти того рівня, де вже не потрібні жодні порівняння, бо є власні виразні засоби, свій метод роботи над собою, над роллю, над музичною першоосновою. І все ж чимало нових підказок вишуканий оперний співак Іван Пономаренко і досі знаходить у драматургії народних пісень. — Іване Вікторовичу, у Вас були всі підстави стати землеробом, але Ви стали оперною зіркою. Чому і як це відбулося? — Справді, народився я в селі Калинівка на Миколаївщині. Це — мальовничі місця, річка Інгул. У сім’ї я був сьомим. Про всяк випадок мене назвали Іваном, як у казці: або буде талановита людина, або… ну, розумієте. Мама працювала в колгоспі, батько — на заводі в Миколаєві. Працювали дуже тяжко, заробляли мало. Я змалку допомагав на полі: сапав і полов кукурудзу, буряки, соняшники, возив зерно на возах-конях і на машинах. Біля нашого будиночка був чудовий сад, під величезним горіхом за довжелезним столом на свята збиралася рідня, якої взагалі-то було півсела. Ох і співали! Особливо запам’ятався мамин спів і сестри Наталі. Та й брат Кузьма так виводив “Верховину”, що по тілу “мурашки бігли”. Але вирішальну роль зіграв мій перший шкільний учитель музики Олександр Степанович Чорнявський — баяніст від Бога. На уроках співів зазвичай панує свобода, а я був бешкетником і дуже голосно кричав. Учитель якось мені сказав: “Іване, залишся після уроків, я тебе перевірю”. І так досконально перевірив, що я в четвертому класі заспівав і досі не можу зупинитися. Вдячний Олександру Степановичу все життя за те, що прищепив любов до прекрасного, до мистецтва. Я завжди брав участь у всіх шкільних святах, районних і обласних оглядах. У дитинстві в мене був високий голос — альтіно, як, до речі, в Робертіно Лоретті. Але після восьмого класу мені довелося йти працювати на завод, заробляти на життя, років зо два було не до співів. — Певно, якби Ви народилися і жили в Італії, то Вам, можливо, була б уготована доля другого Робер& тіно Лоретті? — До речі, з Робертіно Лоретті я зустрічався на спільному концерті в Одесі, але то вже був зовсім не той Робертіно Лоретті, якого ми пам’ятаємо. Співав він невиразним баритончиком, це був абсолютно не видатний голос, бо Лоретті ще в дитинстві його випрацював, зірвав. Адже коли йде мутація, особливо у хлопців, то треба певний час мовчати. Мені з цим на заводі мимоволі пощастило. Працював токарем, слюсарем. А коли вже прорізався баритон, почав спіна в “Травіаті” в Одеському оперному театрі. Тоді ним керував висококласний фахівець і чудова людина Леонід Богданович. Треба було виручати баритона, який захворів. Я цю партію в консерваторії вивчив, та довелося без співанки, без оркестрової і мізансценічної репетиції одразу йти на сцену. Вже під час вистави мені Віолетта підказувала: йди туди, роби те. Спектакль пройшов на диво блискуче. Майже аналогічна історія трапилася в Києві. Я приїхав на черговий урядовий концерт, йдуть репетиції. Лунає телефонний дзвінок, Борис Шарварко бере слухавку (я стояв поруч), промовляє: “Пономаренка? Так, він тут. А що треба?” Потім мене запитує: “Травіату” заспіваєш у Київській опері?” Я подумав і кажу: “Заспіваю”. Приїхала Євгенія Мірошниченко за мною до Палацу “Україна”, забрала, ми з нею лише поговорили, ізнову без репетиції я влився у виставу. Чудово диригував Іван Дмитрович Гамкало, допоміг мені не зробити жодної помилки. Згодом із Одеським театром я приїхав у Київ на гастролі: співав дуже складну партію Ренато у “Балі-маскараді” Верді — у трьох вис-було неймовірно складно потрапити: відбіркове сито було фантастичним. Я пройшов вогонь і воду: виграв у Москві золото. Мені пощастило, що в журі було багато іноземних знаменитостей. — У репертуарі оперних співаків є, як правило, коронні партії, котрі найяскравіше вдаються. Які виста& ви для Вас щасливі? — Скажу відверто і без похвальби, що в жодній виставі, в якій я співаю, не відчуваю якихось труднощів — вокальних чи у втіленні художнього образу. Голос кожного мого героя звучить по-іншому, бо характери різні. Мазепа з однойменної опери Чайковського зовсім не схожий на Грязного з “Царевої нареченої” Римського- Корсакова, як інтонаційно та образно абсолютно не схожі Євгеній Онєгін, вердієвські Жермон, Ренато, Набукко. Правда, коли в 1987 році мені запропонували заспівати партію царя Бориса Годунова, я не ризикнув. Тепер я вже і на цю роль, як кажуть, дозрів, тим паче, що Годунов написаний композитором для баритона. Сподіваюся, така нагода трапиться, хай навіть за кордоном. Нині мене жодні труднощі не ляка-
Іван Пономаренко — Мазепа в однойменній опері Чайковського довж двох місяців об’їздили майже 35 штатів. Але буквально через декілька концертів за мною почали полювати ЦРУшники. Зазвичай після концерту ми вечеряли, потім я йшов у номер і вкладався спати. Розкуті оркестранти-москвичі відпочивали в барах, до них підходили люди і розпитували хто я, звідки і таке подібне. Потім уже відкритим текстом запропонували мені залишитися. Нічого, витримав. У 80-х я брав участь у фестивалі в югославському місті Спліт. Усе було дуже колоритно й ефектно — на руїнах фортеці я співав у “Аїді” й “Набукко”. До мене потім підійшов музичний критик з Італії і сказав: “Я вам пропоную сісти зі мною на корабель і поїхати в Італію в місто Перуджа. Я беру на себе всі проблеми, протягом року вивчаєте італійську мову, паралельно “шліфуєте” вокал. Ви будете співаком №1 у світі”. Я теж не ризикнув. У мене ще були живі батьки, в Україні залишалися брати, сестра, дружина, діти. Певно, я нині жив би в тисячу разів заможніше, та я така людина, що мені багато не треба. Аби по своїй землі ходити, чути рідну мову, дихати рідним повітрям... Як без цього? А як без стихії рідних українських пісень? — Існує думка, мовляв, народна пісня... Хильнув чарчину — і співай собі, це так просто. У чому її тон& кощі, магія, труднощі? — Українська пісня, на мою думку, — основа для оперного співу, якщо її співати по-справжньому, а не поверхнево. Це міні-вистави, різні й неповторні. Я кожну українську пісню пропускаю крізь серце. Що це означає? Певно, те, що треба знати-відчувати, якими є наші вода, трава, дерева, повітря, яка наша історія, чим люди живуть і про що мріють. Простота української пісні дуже оманлива, неймовірна складність полягає у відтінках. Я особливо люблю пісні про матір, “Чорнобривці” без сліз співати не можу. У мене прекрасна, мудра мама, і хоча в неї було тільки два класи освіти, вона була академіком життя, виховувала нас чесними, справедливими, добрими, вчила долати труднощі. Де б я не виступав — на Батьківщині, за кордоном, — коли є нагода, обов’язково співаю українські народні пісні. Вони, до речі, цілюще впливають на голос, лікують його. Із Національним оркестром народних інструментів України планую зробити “багатосерійну” програму з народних пісень, хочу заспівати красиві українські дуети: з тенором, сопрано, мецо-сопрано. — А Ви задоволені тим, як скла& дається творча доля? — Звичайно, вона могла бути кращою. Ми, співаки, давно просимо керівництво Національної опери здійснювати цікаві постановки. Зараз все в якомусь загальмованому стані. На мене практично поставили лише дві вистави — “Набукко” і “Ріголетто”. Раз по раз виникають усілякі причини-перешкоди. Я в повному вокальному здоров’ї і силі, готовий у нових постановках зробити все якнайкраще. — У яких, наприклад? — В операх “Макбет” і “Бал-маскарад” (постановки обох відмінили). Сподіваюся на відновлення вистав “Дон-Карлос”, “Атілла” Верді. Деякі спектаклі в нас ніби “освіжають”: хто з артистів виходив ліворуч на сцену, тепер виходить праворуч; хто збоку виходив, тепер — ззаду. Це тупцювання на місці. Я, мої друзі-колеги, мріємо про нові вистави, котрі стануть святом для нас і для публіки. Слава Господу, у мене є віддушина: я сольно співаю українські народні пісні, твори класиків-піснярів Шамо, Білаша, Кос-Анатольського, Майбороди, Вірменича, Рожавської, інших… Голос дав мені Бог і спів для мене — святе дійство. Поки є голос — буду співати!
z
Володимир КОСКІН
Іван Пономаренко — співак із міцною вокальною школою і високим рівнем вокальної культури. Коли він виступає в амплуа виконавця народ& ної пісні й авторської пісні на національній українській основі, то й тоді зрозуміло, що маємо справу з видатним співаком оперного жанру. Тобто цій людині під силу виконувати твори сучасних композиторів будь&якої складності і класики — вітчизняної і західної. І разом із тим він не пори& ває зв’язку з національною пісенною культурою. Це — позиція співака& громадянина України. Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ, хормейстер, диригент, композитор, педагог, керівник Національного заслуженого хору імені Г. Верьовки, народний артист України, Герой України
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
